Блог Андруховича: Країна без часу

Новий блог відомого письменника Юрія Андруховича на Збручі.

Йдучи уздовж мурів Києво-Печерської Лаври вулицею знову ж таки Лаврською в пошуках потрібної мені брами, я почув слово «брат» і невдовзі зрозумів, що це до мене. Прошачка виглядала типово – увесь російсько-православний комплекс із усім притаманним йому культом «духовности» та фізичної занедбаності. Ви, мабуть, цілком виразно все це собі уявляєте, і будь-який детальніший опис тут зайвий.

Слово «брат» не конче християнське, але в цьому випадку так. Воно, це слово, має в цьому випадку своє особливе призначення – викликати емпатію. Брат сестрі не відмовить. Брат сестру з дороги не прожене. Брат сестрі віддасть усе, що зможе. Брат сестру захистить.

Про що йшлося моїй новоспеченій сестрі? Вона хотіла від мене грошової пожертви на якийсь, здається, храм – чи то на ремонт, чи на будову. Я, зрештою, не розчув – такою вона торохкотіла невиразною скоромовкою. А часи в нас тепер такі, що насправді сестра моя могла збирати на що завгодно: і на храм, і на хрін, і на хліб, і на джип (для свого попа). Або, наприклад, на допомогу військовим – тим, що воюють радше з протилежного до нас боку.        

Таким чином мене було поставлено перед доволі складним моральним вибором.

Варіант перший: не вдаючись у міжконфесійні поділи та політичні спекуляції на тему «свої – чужі», сипонути їй трохи готівки, чим підтвердити, що вона в мені не помилилась, і я таки брат. Себто – інша складова цього варіанту, але з її перспективи – я таки лох, який повівся на її «брата». Проте з християнського пункту бачення це все одно не моя проблема – головне, що я вчинив би по-братньому, а розвела вона мене при цьому чи ні – проблема її.

Варіант другий: не забуваючи ні на мить, що церквою, від імені якої вона виступає, керують зі столиці ворожої держави й ця церква навіть не намагається маскувати свою п’ятиколонну сутність, а кожна гривня, пожертвувана цій церкві, фактично зміцнює її позицію у протистоянні з іншими церквами, патріотичними, незворушно й без жодного натяку на спілкування пройти собі повз неї та й по всьому.

Варіант третій: не пройти повз неї, а все-таки спинитися й уважно розпитати її про всі деталі. Вислухавши все, що вона мені наговорить, усе-таки скласти пожертву, причому у  вищій на порядок сумі, ніж вона могла сподіватись. І вже коли вона, вся в «нечаянной радости», розсиплеться ще невиразнішою скоромовкою благих подяк, немов мимохідь зауважити, що пожертву їй надав ніякий не брат, а греко-католик або, краще сказати, «проклятий уніат».

Зрозуміло, що третій варіант був би з мого боку чистої води провокацією. Швидше за все їй потрібен був би якийсь час для того, щоб відреаґувати. І тут знову варіанти.

Якби вона відреаґувала з обуренням і люттю, жбурнувши назад у мене щойно отриманими й нервово зіжмаканими банкнотами, то я міг би дійти висновку, що вона непримиренна, але чесна релігійна фанатичка.

Якби вона, залишаючи в себе гроші, почала переконувати мене в істинно християнському характері єдино правильної православної церкви і навертати мене, поки душу мою ще остаточно не втрачено, скажімо, до переходу в цю її правильну церкву, то я виснував би, що вона досвідчена і прагматична ловчиня.

Якби ж вона, не збавляючи вдячності, відповіла, що моє «уніатство» взагалі не має значення, позаяк Бог у нас один і це найголовніше, то я зрадів би, що в цієї країни, як і в самого Бога, таки є шанс.    

Як вийшло насправді, розповідати не буду. Вистачить зауважити, що третього варіанту не сталося. Тобто про шанси – принаймні для країни – слід і надалі висловлюватися вкрай скептично та обережно. Здається, ми знову застрягли в дорозі й час наш зупинився. Підтвердження цьому надійшло ще того ж вечора з цілком іншого боку.

Варвара, якій сім років, принесла зі школи домашнє завдання «на вихідні та святкові дні» – підготувати розповідь про те, як її дідусь воював на фронтах у роки війни. Щоб було зрозуміліше: її дідусь – це я і на жодних фронтах я не воював у силу природних вікових обставин. Ба більше – навіть її прадідусь, мій батько, в силу тих-таки вікових обставин на жодних фронтах воювати не міг. Ну а що стосується її прапрадідуся, то було діло – воював. І навіть загинув. Причому за Україну. Причому від куль червоноармійців.

Чому нашим першокласникам і досі ставлять ті ж завдання, від яких у першому класі корчило ще мене – запитання риторичне. У будь-якому разі такого домашнього завдання нашій Варварі краще не виконувати: вчителька скаже, що вона розколює країну.