Блог Андруховича: Непереможна війна?

Новий блог Юрія Андруховича.

Цього року нас, тобто України, не було ні в Ляйпциґу, ні в Парижі. Маються на увазі два надзвичайно потужні книжкові ярмарки, що зазвичай відбуваються в березні. Нас там не було в сенсі окремого українського павільйону чи стенду, хоча книжки наших авторів, принаймні у перекладах, де-не-де вигулькували. Але це траплялося поза волею чи бажанням нашої, наприклад, держави або якихось інших благодійників.

Той факт, що цього року ніхто не повіз українських книжок та української програми на такі важливі – не тільки європейського, але й світового значення – форуми, слід розуміти просто: війна перемагає, і нам не до книжок. А те, що участь у такого штибу зібраннях можна було б активно і яскраво використати для формування потрібної нам громадської думки, тобто що це фактично ще один напрямок тієї ж боротьби за незалежність, до уваги, мабуть, не бралося. Якщо ми не хочемо спілкуватись із Заходом через друковане слово, то не варто нарікати на те, що він нас не розуміє. Не розуміє й не розумітиме. Країна, яка не вміє чи не хоче презентувати свою культуру за кордоном, бо вважає цю справу зайвим клопотом, не повинна дивуватися, чому громадяни інших країн не маніфестують на її підтримку й чому такі малочисельні акції протесту перед російськими амбасадами.

Росія, до речі, подібні нагоди з книжковими ярмарками завжди використовує на повну. У виставкових залах росіяни традиційно розгортаються на чималих площах і як можуть привертають до себе увагу, ні на хвилину не забуваючи про такі культурні стимули, як горілка й кав’яр. Нічого дивного, що у свідомості безлічі німців та французів вони, росіяни, залишаються «самыми читающими в мире». Вони справді видають багато і всього, і все, що вони видають, можна тут-таки побачити, помацати й погортати.  

Отож, росіянам потихеньку продовжують симпатизувати мільйони – і роблять вони це, не дивлячись на дрібні військові пустощі російського президента. Країни ж, яка добровільно обрала неприсутність та відмовчування, не дуже й шкода. І навіть якщо дрібні пустощі стануть серйознішими, а на міста нашої країни почнуть падати російські бомби, хтозна чи за неї вступляться. Дуже важко симпатизувати комусь, хто, сказати б, культурно відсутній. Дехто піде ще далі й цілком неоцинічно скаже, що й сенсу жодного немає в існуванні когось, хто нічого світовій культурі запропонувати не здатен.

Таких сумних висновків я дійшов, блукаючи кілька днів тому виставковим простором паризького Книжкового салону. Кого лиш не було на цьому вельми строкатому показі! Стільки Бразилії! А Румунії! Навіть країни басейну річки Конґо мали свою цілком репрезентабельну експозицію, з якої випливало, що і в них багато чого видається й читається. Чорна Африка була радше не чорною, а барвистою, вражаючи кольорами книжкових обкладинок та одягу своїх учасників.  

Ну й Польща, звісно. На цьому святі книжок і людей особисто я опинився завдяки полякам. Саме Краків і Вроцлав як «культурні столиці» стали героями паризького форуму. Але жодна розмова про ці міста не може обійтися без інших – наприклад, без Львова і Чернівців. Українська присутність парадоксальним чином заявляла про себе в дискусії про «неприсутню Європу». Захотілось узагальнити: поки є Польща, про нас будуть нагадувати.

Тим часом мені не йшла з голови розповідь знайомої, що її я почув тижнем раніше в Києві. Та власне, й не розповідь, бо в ній не було історії, а лиш імпресія, враження. Але в ньому – вся повнота нашої загубленості.

Моя знайома спершу довго-предовго повзла маршруткою з Франика до Тернополя. І всюди їй кидалося в очі придорожнє сміття. Вона так і казала – сміття, сміття, сміття. Напевно, щоб таким потрійним уживанням цього слова наголосити на тому, як його, сміття, всюди повно. Такий собі атрибут української весни, принаймні передвеликодньої. Потім, уже на залізничному вокзалі Тернополя, місцеві мешканці всіма родинами відпроваджували на війну військових. І всі плакали. І потяг рушив, а всі ті жінки, старики й діти йшли пероном поруч із ним, поки він набирав швидкість, і всі без винятку дивились у вікна вагонів і плакали. Так багато розплаканих людей – це ж невимовно сумно.

Отаке розповідала в Києві моя знайома. Нічого надзвичайного – спершу багато придорожнього сміття, а потім багато плачу. Ці речі якось іще можна витримати, коли вони поодинці – окремо сміття, окремо плач. Але коли вони разом, та ще й доповнюють себе навзаєм, то це вже занадто.

І як же нам усе-таки перемогти цю війну?            

Збруч