Боєць батальйону "Айдар" франківець Петро Шкутяк розповів про свій досвід війни

Франківець Петро Шкутяк, який пішов добровольцем у батальйон територіальної оборони "Айдар", приїхав у відрядження з передової під Луганськом до Києва – по амуніцію. Взуття, плащ-палатки, форму і рації придбали для солдатів благодійники, а рідні Петра знайшли для нього бронежилет високого класу захисту.

Поки посилка в дорозі, у Петра є час, як він каже – "пожити в мирі", пише Курс.

– Два місяці тому ти залишив дружину з малими дітьми, посаду керівника комунального підприємства, навчання в Українському католицькому університеті. І пішов в «Айдар» – в АТО на сході України. Яка мотивація?

Відчув гостру потребу туди їхати. Ще з Майдану всі говорили, що треба щось робити. Вирішив, що підпадаю під категорію тих, хто має робити це «щось». Чоловік я вже сформований, психіка в мене стійка, та й як людина в принципі відбувся. Враховуючи, що маю достатній життєвий досвід і певну підготовку, знав, що у війську буду більш адекватним, ніж 20-літні діти мобілізовані. Точно зможу дати собі раду і при потребі підтримати молодих.

– Що значить «підготовка»? Ти свідомо готувався воювати?

Воювати чи брати участь у бойових діях – точно ні. Але ще з минулого літа, коли почала загострюватися ситуація в державі, коли стало відчутно, що людям накипіло, розумів: треба бути готовим до різних подій. Готовим морально і фізично.

– Тому повністю відмовився від алкоголю, цигарок і почав бігати?

Багато ходив у гори і регулярно підтягувався (сміється.) Проходив різні складні вишколи в «Пласті». Бував в екстремальних ситуаціях, наближених до військових. Знав зброю на рівні «вміти користуватися». Відчував, що прийде час, коли треба буде йти вперед і не озиратися.

– Вдається не озиратися?

Чесно: не вдається. За дітьми дуже сумую. Боявся у відрядження в мир їхати, бо складно буде назад повертатися. За багатьма людьми дуже скучив і дуже гостро це тут, у Києві, відчуваю – за дружиною, батьками, друзями. Та, напевно, добре, що так є. Бо розумієш: тут добре, бо там війна. І це добре тут залежить також і від того, що ти знаходишся там.

– «Айдар» – це батальйон в складі Збройних Сил України. Всі – добровольці. Хто поруч з тобою?

Товариші по пластовому куреню, хлопці з «Залізної Остроги». Ми на Майдані співпрацювали. І тут так само. Не зголошувалися в якусь особливу команду. Підхопили таку пропозицію, яка була для добровольців у той час. Так само собою склалося, що наша команда – це в основному активісти з Майдану.

Крім західняків з Волині, Тернопільщини, Львівщини і Чернівеччини, багато хлопців з Луганщини, Харківщини, з Києва, Донецька і навіть з Криму. Є земляки з Франківська, Яремче, Калуша, Надвірної. Своїх завжди по мові впізнаю – наш акцент характерний. Стараюся підійти, познайомитися, підтримати, чимось поділитися. Це і їх, і мене гріє. І знаєш, що можеш в разі потреби звернутися. Та й дистанційна підтримка відчувається. От я в Золочеві народився на Львівщині, а в батальйоні служить чоловік з Бродів. Старший, з військовим досвідом. Ми в різних відділеннях і можемо не зустрічатися багато днів, але коли бачимося, то завжди говоримо про важливі речі.

– Батальйон увесь час на передовій?

Під Луганськом. З того, що можна сказати, то патрулюємо дороги Луганщини. У бінокль бачимо місто Металіст. Не даємо ворогу просунутися на територію, яка за нами. І в разі потреби беремо під контроль територію, яку захопили сепаратисти – збройні формування самопроголошеної ЛНР. Точність називання важлива, щоби не спотворювати те, що насправді відбувається.

– А що, на твою думку, насправді відбувається?

Йде війна. Бойові дії, АТО, події в «гарячих точках», події на сході України, чи як там ще подають медіа – це не зовсім точно. На Донбасі – війна.

– По суті збройна інтервенція Росії?

Росія кинула дрова у багаття, яке багато років жевріло на Донбасі. І з того запалав вогонь війни. Можемо дошукуватися, хто свого часу розклав це багаття, хто його підтримував, але зараз не це найважливіше. Важливо розуміти, що створено середовище, в якому нуртують певні ідеї, і воно постійно підживлюється з боку Росії. Географічно це середовище прив’язане до Донецької і Луганської областей, оскільки саме тут мешкає найбільше етнічних росіян. Зрозуміло, що ці люди приймають інформаційну підживу, яку підкидає Росія. А віднедавна приймають також і зброю. Українсько-російський кордон досі не перекритий. Через «діру» біля пропуску Довжанський на нашу територію регулярно закидають військову техніку.

– І десант найманців?

З того, що я знаю і бачив, то з українською армією в більшості своїй воюють не російські бойовики. Тісно спілкуюся з нашими "айдарівцями" з Луганська та області, родичі яких залишилися по той бік «луганського фронту». Хлопці тримають зв’язок з рідними телефоном. І ті докладно розказують, що та як. Тому ми знаємо, що більшість в цій умовній армії ЛНР, у цих збройних формуваннях, які зараз протистоять українській армії, – це місцеві люди. На Донеччині виразно більше заїжджих – козаків, якихось російських добровольців. Ми бачимо це по боях – росіяни є серед затриманих, поранених. Але переважна більшість – люди, які живуть на цих територіях. З одного, і з іншого боку – ідейно переконані. 

– Виходить, що війна громадянська?

Так і є.

– За яку ідею воюють по той бік?

Різниця – принципова. Хоч люди дуже подібні між собою – за віком, станом, освітою. З того, що мені вдалося дізнатися, зрозумів, що люди по той бік не визнають України і не ідентифікують себе українцями. В цьому – прірва між нами. Їхня ідея – заперечення держави Україна як такої.

– Ким вони себе вважають, якщо не українцями?

Частина – росіянами, частина – радянськими людьми. Росіяни – специфічні, імперсько-російські, з прагненням реваншу за українську незалежність. Та більшість аж настільки не заморочується. Більшість – радянські люди, які живуть категоріями почилого в бозі Союзу і міфічного безхмарного минулого. І у тих, і у тих страшне – непримиренне і агресивне – заперечення української держави. Ми вважаємо, що є українська нація і ця нація має право мати свою повноцінну державу. А вони відкидають таке наше право повністю. І тому треба довести, що є така держава Україна. І що вона здатна себе захищати.

– Президент Порошенко сказав, що зброєю ми не переможемо, що треба вести боротьбу за уми і серця на Донбасі. Погоджуєшся?

Погоджуюся в тому сенсі, що за уми і серця треба вести боротьбу завжди. А на сьогодні проти тієї зброї, що є на Донбасі, має стати інша зброя. Проти української держави на Донбасі йде війна. І українській державі треба діяти за правилами і законами війни.

– Нас готові вбивати тільки за те, що ми українці?

Вони готові вбивати за те, що ми українці і це українська армія. Можуть убити за синьо-жовтий прапор, наприклад.

– І нам, виходить, треба бути готовими вбивати у відповідь?

Треба розуміти, що український сепаратизм – це російський вірус, що спеціально поширюється. І якщо зараз тим, хто його несе, не дати жорсткої відсічі, зараза полізе далі, в сусідні області. Щоби розвалити державу, яку вони не хочуть, не визнають, ненавидять. Тому прагнуть її знищити, стерти з мапи і з лиця землі. Для нас спротив – це потреба виживання, власне нашого і нашої держави. Коли кажу «нашого», маю на увазі нас як народ, як сукупність людей, що мислять себе українцями. І вже самим цим викликають ненависть у тих, хто зазіхає на українську державність. Так виходить, що треба з ними боротися. В даний час це – єдина можливість самозбереження.

– В «Айдарі» – російськомовні луганчани, які зі зброєю відстоюють свою українськість. Як це сприймають їхні рідні в зоні війни?

Лінія вогню часто проходить по подружньому ліжку. По різні боки фронту опинилися батьки і діти, в протилежних таборах – свати, куми, однокласники, колеги по роботі, близькі друзі. В одного з наших на цьому ґрунті проблеми з дружиною. Вона – за ЛНР. Сваряться-миряться, переконують один одного – щоразу цим закінчується, коли здзвонюються. Ще в одного солдата з Луганська – мама в «сепаратистах». Він – єдина її дитина. Останній раз мама телефонувала, плакала і кричала в трубку: «Вот прійдут твоі бендеровци і будут висєлять нас в лагєря».

– Страшилка про бандерівців працює?

Місцеві страшенно, просто панічно бояться, що прийдуть бандерівці. Це для них найгірше, що може бути. Хоч не знають, хто це такі, і в очі не бачили, але переконані, що це буде кінець світу. І що українська армія та український уряд в Києві контрольовані бандерівцями. Люди настільки застрашені, що об’єктивної інформації попросту не сприймають.

– Недавно з ЛНР повернувся франківський журналіст Руслан Коцаба, що працював там на акредитації і спілкувався з лідерами сепаратистів. Багато з того, про що він говорить, підірвало франківчан і спровокувало «бої за правду». Є на війні правда?

Є така давня притча, що правда – крива, беззуба, страшна бабега. А не вродлива блондинка з ідеальними формами, як люди собі її, образно кажучи, уявляють. Більшість людей живуть ілюзіями і мислять собі правду прекрасною. Це своєрідний захист від дійсності. Дійсність війни – страшна. Правда війни – кривава. І так у кожного на тому боці, який він обрав для себе.

Особисто мені важливо бачити правду, якою вона є, з обох боків. І тому інформація Коцаби, який був там, де інші не бували, бачив те, що ніхто з близьких мені людей не бачив, є цінною. Я би теж хотів поговорити з лідерами ЛНР. Але сподіваюся, що в силу обставин ніколи не буду мати такої можливості. В полон, тьху-тьху, краще не потрапляти.

– Про полон у сепаратистів розказують страшне. Не перебільшують?

З полоненими українськими солдатами справді поводяться дуже жорстоко. Знаємо це з розповідей тих, хто «в зоні» і хто бачив, як саме це роблять. «Сепарати» влаштовують там для місцевих «показові виступи». Так, що наші хлопці воліють вкоротити собі віку, ніж здаватися. З нами служить очевидець випадку, як командир танку підірвав себе на гранаті, коли його брали у полон. І подібних випадків багато. Про таке дуже тяжко говорити.

– Але ж є випадки, коли полонених відпускають?

Це нетипова ситуація. В «Айдарі» є колишній прикордонник. Їхню частину взяли в облогу і розстрілювали 18 годин зі снайперських гвинтівок. Вогонь вели з вікон довколишніх багатоповерхівок, так що відповісти снайперам без ризику для цивільних не було можливості. Після атаки дали коридор для виходу. Прикордонникам прийшов наказ перевдягнутися в цивільне і забратися з частини. Пощастило, бо домовленості, певно, були навіть не середнього рівня командування.

Зараз у київському госпіталі разом із нашим пораненим побратимом лежить солдат, якого виміняли з полону. Дуже покалічений. До нього застосовували тортури – і фізичні, і психологічні. Щастя, що він узагалі вижив. Розповідав, так – два слова, чого натерпівся. Фізичні знущання передовсім. Тому наші хлопці вважають, що краще загинути, але не попасти в полон.

– Ти думав про таке, коли йшов добровольцем?  

Не дуже уявляв собі, що насправді чекає солдата на війні. Для мене це новий, складний досвід. Постійно проходиш випробування, борешся з обставинами і зі собою. Найскладнішою для мене є внутрішня боротьба, а не зовнішні загрози чи фізичні нужди. Що з ними робити, я вже визначився.

– Серед нужд – потреба в амуніції, якісному захисті, в харчах?

Зараз проблеми з харчуванням уже немає. Їжею ми забезпечені з різних джерел. От галичани нас, можна сказати, рятують салом – передають, закручене в банках. Тут що би не їв, все одно голодний. А сала з хлібом перекинув – і вже боєць. Недавно з бідоном меду через пости до нас прорвався батько солдата з Луганська. Мед Луганщини – це ще одна річ, що нас тримає. В прямому і переносному сенсі слова.

Спілкуємося з багатьма людьми і групами, які збирають для батальйону гроші, знаходять і привозять нам ліки, захист, форми. 

– Суспільство мілітаризувалося?

Люди почали розбиратися у військовій справі, у таких речах як кевлар, чи тактичні рукавички, чи тепловізори, про що раніше ніколи й не думали. Особливо зворушує, коли цим перейняті жінки і дівчата.

– Українська армія стала народною. Це втілюється досвід Майдану?

Те, що народ підтримує армію – дуже важливо для нашого духу. Не буду говорити про Міноборони – не маю права. Керівництво є таке, яке є. Ця війна мала би там, нагорі, теж багато чого перемолоти і розкласти по своїх місцях. Думаю, що уже шліфує.

А от громадянське суспільство у нас розвинуте за рахунок обох Майданів і реагує на запити швидко та вміло. Добре, що міністерство вже повноцінно забезпечує хоча б основні військові потреби – зброю, техніку. Пріоритет на війні віддають саме цим речам. А решта, що стосується амуніції і організації побуту, то вже вирішується по ходу. Дякуємо всім людям, які беруть на себе ці також важливі потреби українського війська.  

– Чим рятуєтеся, коли важко чи тоскно?

Хтось складає кубик-рубик, хтось малює, хтось просто спить. У нас є такий молодий боєць, 22 роки, що куняє, як тільки біля чогось зупиняється. Може, ще росте. Багато кого рятує відверте спілкування, спогади. Я люблю читати, взяв собі кілька книжок.

– Українську класику чи сучасних письменників?

Книгу Адріана Сливоцького, провідного бізнес-мислителя світу, мецената УКУ. Вчуся в католицькому університеті в програмі «Ефективне управління», це програмна річ англійською мовою. Читаю без словника, щоби мізки працювали і голова розвантажувалася (посміхається). Взяв «Співаник українського лицаря», четверте видання – вивчив і подарував в госпіталь. А ще розумниця Ірена Карпа прислала нам із цукерками трохи книжок. То я вибрав собі Довлатова, «Соло на ІВМ» – така легка, іронічна проза. Почуття гумору – це якраз те, чого може забракнути на війні, треба поповнювати запаси.

– Ти весь час говориш про війну. Не бачиш шансу мирного виходу з цього конфлікту?

Завжди є шанс на замирення. Але досить часто мирне вирішення конфлікту відбувається вже після того, як сторони добряче одна одну потріпають. Коли починають розуміти, що тупик, тоді й починають домовлятися.

В нашому випадку, думаю, що державі Україна не можуть диктувати свої умови, зокрема й умови миру, ті, хто взяв зброю в руки і заперечив цю державу.

– А може, для збереження нашої державності краще ці території відтяти, ампутувати, як гангренозну кінцівку?

Не можна в жодному разі. Залишиться вогнище «інфекції». Дестабілізацію в країні будуть всіляко з нього підтримувати. Мусимо взяти на себе місію імунних клітин, якщо вже й далі триматися медичних термінів, і вичистити організм держави.

– Маємо шанс перемогти, якщо у війну відкрито вступить Росія?

Маємо шанс боротися, я би так сказав. А якщо будемо боротися, то й будемо перемагати. Головне, щоби нам дали цю можливість – боронитися.

Розмовляла Наталія Кушніренко