Донбас: у точку (не) повернення крізь болісне очікування

Із цим статусом в українському суспільстві співвітчизники з’явилися несподівано, вперше. Можливо, жоден із нас не застрахований від подібної долі.

У всьому світі їх називають біженцями, в Україні – дещо м’якше: вимушені переселенці. Але, чи змінюється від цього суть? Чи полегшує це їхнє життя? Власне нині, коли про зруйновані вщент і розстріляні міста й села на сході дізнаємося не з кінострічок про Другу світову, а з новин у реальному часі. І в кожного з них про цю гібридну війну своя правда, можливо, інколи й не до кінця сприйнята для усталених стереотипів чи для когось взагалі незручна і небажана, пише Народна Воля

Коли сім`я – фортеця

Зараз у Надвірнянщині знайшли собі прихисток 176 переселенців із Донецької і Луганської областей. Щоб допомогти їм соціалізуватися у новому для них середовищі, нещодавно на базі центральної районної бібліотеки провели «Комунікаційний майданчик». Подібні заходи тривали із 13 по 19 травня, крім нашого райцентру, ще в Коломиї та Долині. Темою обрали «Цінності сім’ї» у рамках проведення «Тижня сім’ї на Прикарпатті» за форматом програми «Нова українська родина», що якраз і передбачає продовження сімейного тижня, культивації сімейних цінностей.  Девіз цього тижня : «Мир в Україні – мир у родині».

Співорганізатором проекту під орудою МТЦ «Еталон» виступили департамент соціальної політики Івано-Франківської ОДА, працівники бібліотек і громадська організація «Сім’я майбутнього».

–Ми прагнемо, щоб переселенці якнайшвидше адаптувалися через популяризацію місцевих традицій і родинних цінностей на Прикарпатті, – зауважила спеціаліст департаменту соціальної політики ОДА Катерина Говорон. – Ми хочемо почути їх проблеми, запити. В обласній виконавчій владі працює більше півдесятка відділів, які надають вимушеним переселенцям широкий спектр послуг. Створено також інформаційний центр, «гарячі лінії», регіональний штаб з питань переселенців. Крім всіх соціальних гарантій, супроводу і пільг , передбачених чинним законодавством України, надаємо також гуманітарну допомогу, психологічну підтримку. Дякуємо за сприяння громадським організаціям, УГКЦ.

Безпосередньо зустріч у центральній райбібліотеці розпочалася з благословення і спільної молитви за об’єднання родин, створення сімей та вирішення всіх родинних проблем під орудою священика УГКЦ о. Андрія Будзака. Душпастир закликав присутніх шанувати і дотримуватися християнських цінностей, запросив дітей переселенців відвідувати недільну школу. Свою проповідь підкреслив словами митрополита Андрея Шептицького, який навчав, що для побудови міцної держави, суспільства нам треба найперше побудувати міцну родину. А міцна родина мусить будуватися з Богом, бо Господь є будівничим сім’ї, сказав греко-католицький священик.

Спілкування продовжили у невимушеній атмосфері за координацією керівника громадської організації «Сім’я майбутнього» Світлани Гнідунець. Перед переселенцями поділилися своїм сімейним досвідом, професійним захопленням,  що переросло у справу всього життя, чи просто виступили: директор ЦБС Марта Кушнерчук, голова районної «Просвіти» Богдан Березицький, заступник начальника відділу культури РДА Ольга Багрійчук. А також участь взяли: заступник голови РДА Тарас Олендій, начальник управління соціального захисту населення РДА Іван Гурмак, директор територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Роман Огерук. Учні Надвірнянської ЗОШ №2, активісти шкільного самоврядування, подарували літературно-музичну композицію про матір.

Переселенці здебільшого зацікавлено слухали. Особливо зворушив їх щирий виступ Богдана Березицького, який згадав як на світанку незалежності України влаштовував приїзди дітей зі сходу на терени Прикарпаття (у Надвірну, Битків, інші населені пункти). Марта Кушнерчук запропонувала переселенцям Надвірнянщини систематично зустрічатися у бібліотеці. Таку ідею сприйняли позитивно. Відчувалося, що в читальному залі вже встигли об’єднатися в одну сім’ю – переселенську. Щоб спільно долати всі труднощі, з якими доводиться зустрічатися вже тут, на мирній території держави: пошуки нового місця проживання, оскільки попереднє не дуже влаштовує, пошуки роботи, адекватної раніше займаній посаді, кричуща неможливість добиратися в райцентр із навколишніх сіл, зокрема, Делятинського напрямку у вихідні дні. Один переселенець взагалі із болем у душі спитав: «Скажіть, що робити тим людям, які повернуться додому, а там – розбиті будинки? І що буде з нами, якщо на місцевих виборах проголосують за «захарченків»?…

І в приймах буває, як …вдома

Пані Тетяна (назвемо її так з міркувань безпеки) завітала на зустріч одна. Бо чоловік – на роботі, діти – в школі. Війна вигнала її з обжитого десятиліттями помешкання в самому обласному центрі – Донецьку, що нині підконт­рольний т. зв. ДНР. Пропонована її розповідь-сповідь без закінчення, бо ні вона, ні жоден інший українець просто не знає, коли стихнуть останні постріли «Градів» і настане край людським стражданням і поневірянням.

– Я всім задоволена, – каже п. Тетяна. – Із Прикарпаттям знайома дуже давно. Мій чоловік – родом із одного з навколишніх сіл Надвірнянського району і ми щороку приїжджали в Карпати. Я народилася у Луганській області. Разом ми – майже 30 років, виховуємо троє дітей. Чоловік за розподілом поїхав на схід, то ж так і познайомилися. Проживали у Донецьку. У нас все було добре. Але, як тільки це все почалося, зразу приїхали сюди. Люди нам співчували. Приходили і запитували що треба. Приносили картоплю, пропонували теплі речі. Тут всі – доброзичливі. Щоправда, зустрічались деякі незнайомці, котрі намагалися дорікнути, мовляв, що ми не втримали там ситуацію, начебто, ми в чомусь винні. Я не згоджувалася з цим. У Донецьку люди – також всі різні. Я не можу стверджувати, що всі масово кричали: «Ми хочемо в Росію! І що ми не хочемо єдиної України…» І як це все відбулося – моє оточення навіть отямитися не встигло. Звідки взялися із Росії ті губарєви, пушиліни?… Я не беруся судити і влізати в політику. Але жили ми добре і більшість людей із мого ­оточення хочуть жити, як і раніше – в єдиній Україні.

Зараз ДНР-івську владу багато недолюблюють. Якось мені і чоловікові довелося повернутися в Донецьк восени, коли оголосили перемир’я, подивитися як там житло. Нам сказали виходити на роботу. Ми вийшли і побачили, що жителі негативно ставляться до ДНР, бо багато такого існувало неприйнятного для нас і в організаційному плані, і в соціальному , в оплаті праці.  У нас складалося таке враження, що ми опинилися в минулому часі: як у фільмі «Собаче серце» – все те саме. На словах – загравання з народом, гасла «Вся влада – народу», інтелігенція – не потрібна. Ми відпрацювали місяць і нам давали зарплату в загальній черзі. Це було принизливо, грубо. Дотримувалися, начебто, такого принципу: спочатку платили охоронцям, прибиральницям, а останніми зарплату одержували професори, академіки. Я, звичайно, не хочу розбиратися у цій всій політиці, але наш народ  уже це проходив, це вже було… Наша сім’я завжди дотримувалася традицій заходу і сходу, міцніла духовно. У нас було таке прекрасне коло спілкування. Те, що відбулося, це – настільки штучно…

Ми залишили в Донецьку 3-кімнатну квартиру, дачу. Все зараз ціле. Але влітку у будинок влетів снаряд і довкола дуже багато руїн. Навпроти в сусідньому знесено 2 верхніх поверхи. Поруч також у будинок вцілив снаряд. І тільки віра допомогла мені це все пережити. Я весь час молилася і відчувала силу і втіху від Бога. Коли мені зателефонували і сказали, що в будинок потрапив снаряд, я молилася і Бог почув мої молитви. Коли будинок тричі обстрілювали, вилетіли шибки, але мої молитви зберегли квартиру.

Пенсії в Донецьку стали виплачувати у російських рублях за курсом 1:2. Зарплату – у гривнях. Але у магазинах, особливо, на ринку, надають перевагу все-таки гривні. У магазинах – касові апарати окремо на гривні і на рублі. На ринку інколи відмовляються брати рублі.

Нині там немає жертв, як було в січні, лютому. Тоді там творилося страшне. У березні було спокійно. Зараз чути віддалені вибухи на околицях. У Донецьку працюють в основному підприємства харчової промисловості. Школи заповнені учнями наполовину. Товар у магазинах є, але вдвічі-втричі дорожчий.

До якогось моменту я думала повернутися. Вважала,що здоровий глузд повинен все таки перемогти і що все повернеться назад. Сподівалася, що ДНР-івська влада тимчасово, наскільки її там вистачить фінансування, а потім все закінчиться і все вирішиться природним шляхом. Але, на жаль, поки що цього не відбулося. Я, звичайно, збираюся, знову поїхати туди, заплатити комунальні платежі за квартиру. Бо кажуть, якщо не сплачувати компослуги, то будуть конфісковувати житло…