Донеччанин із... «Карпатської Січі»

Голова обласної ради Василь Скрипничук на своїй традиційній щомісячній прес-конференції, про яку «Галичина» інформувала в попередньому номері, радо представив прикарпатським журналістам заступника командира окремої добровольчої чоти «Карпатська Січ» Анатолія Антипа (псевдо «Сивий»).

Адже з ним чільника облради поєднало справжнє бойове побратимство, коли проводив свою відпустку в Пісках і Кураховому на Донеччині (про це писала наша газета).

А. Антип, колишній офіцер міліції, заступник голови Донецької обласної організації ВО «Свобода», у чоті від початку її створення. В. Скрипничук поінформував представників ЗМІ:

— Ми в області знайшли і відремонтували бронетранспортер для того, щоби передати його «Карпатській Січі». Власне, місія Анатолія Івановича на Прикарпатті — прийняти від нас цей БТР і доправити його до Пісків, а це селище й далі щодня обстрілює ворог. Після мого від’їзду з добровольчої чоти, яка вже переросла в сотню, вирішувалось питання про включення її до складу Збройних сил України. Чув, що частина «карпатських січовиків» уже перейшла в 93-тю бригаду.

Слова голови облради підтвердив заступник командира чоти:

— Нині на базі одного з підрозділів «Карпатської Січі» створюють штурмову роту 93-ї окремої механізованої бригади. 23 травня бійці склали присягу як військовослужбовці, і цей підрозділ уже офіційно виконує свої обов’язки в зоні АТО, тобто повернувся на колишні позиції — у селище Піски. Це в мене вселяє надію, що буде здійснено наш задум — з добровольчої чоти сформувати повноцінний батальйон.

Щиро вдячний Івано-Франківській обласній раді та її голові, жителям вашого краю за надану чоті допомогу, завдяки якій там, на передовій, нам набагато легше захищати Україну. Це, може, звучить пафосно, але так воно насправді є. Якби не волонтерська допомога, нам було б набагато складніше. От і«бетеер», який ви подаруєте, дуже потрібен нашому підрозділу — взводу, казатиму вже по-армійськи. Адже стрілецьку зброю бійці отримали, а броні ще не мають. Бронетранспортер буде для нас дуже великою підмогою у виконанні бойових завдань. Сподіваюся на подальшу співпрацю з вашою обласною владою. Для мене прикарпатський край став другою домівкою, куди приїздитиму на ротацію. Збираючись до вас, я так і відповідав на запитання своїх бойових друзів: «Їду додому, на Івано-Франківщину». Адже сюди вже переселилися ми з дружиною. Про себе скажу, що народився і виріс на Донеччині, українська мова, якою спілкуюся з вами, є для мене рідною, а там доводилося розмовляти здебільшого російською. 

Звісна річ, у прикарпатських журналістів виникли певні сумніви щодо готовності українського війська дати належну відсіч агресору в його будь-яких подальших спробах підірвати нинішнє крихке перемир’я на Донбасі, якщо із бійців добровольчої чоти створюють штурмову роту в складі армійської бригади, а броню для цієї роти доводиться везти аж із Прикарпаття. Але навіть за такої постановки питання, зауважив В. Скрипничук, очевидним є те, що рік тому ми були ще набагато менше готові до збройної відсічі ворогу. А сам заступник командира «Карпатської Січі» розвіяв сумніви представників мас-медіа ось яким порівнянням: 

— Те, що українська армія мала рік тому і що має тепер, — це, я б сказав, як земля і небо. Армії постачають все більше військової техніки, будують фортифікаційні споруди

— в цьому сенсі керівництво нашої держави робить немало. 

— Але ж свого часу Президент України Петро Порошенко обіцяв у короткий термін успішно завершити АТО. Чи звільненню окупованих територій від терористів завадило вторгнення російських військ, чи, може, тут слід шукати якісь інші причини? — запитували журналісти. І почули від  А. Антипа таке:

— Дивімося на речі реально. До  22 липня минулого року я перебував в окупованій зоні Донбасу. Коли виїздив із Горлівки, то розраховував, що АТО закінчиться десь за місяць-два. Таке враження склалося у мене, з погляду пересічної людини, небезпідставно: між Горлівкою і Дзержинськом уже стояли підрозділи Національної гвардії України. із міста, зайнятого терористами і російськими найманцями, я із сім’єю виїхав до Києва. Невдовзі, коли вся Україна відзначала День незалежності, сповна відчув у столиці велич цього свята, бо більшість моїх земляків сприймали 24 серпня тільки як ще один вихідний. Але саме того святкового для українців дня регулярні російські війська вторглися на Донбас. До цього, з усього видно, влада і військове керівництво держави виявились неготовими. Фактично почалася війна, бо військове протистояння озброєному до зубів ворогу — це вже не антитерористична операція. І це війна не з «ватниками»-сепаратистами, яких доволі багато на Донбасі, але які не є активними учасниками збройних формувань. Ми більше воюємо з російськими військами, аніж із так званими «ополченцями». Як каже наш комбат, ця неоголошена війна Росії проти України закінчиться або в Чопі, або у Владивостоціѕ Ви запитуєте, наскільки реальна перспектива того, що збройний конфлікт на Донбасі найближчим часом таки вщухне? Хотілося б, звичайно, щоб окупована його частина якомога скоріше перейшла під юрисдикцію України на умовах нашої держави. Але, відверто кажучи, надії на це мало. Те, що нині відбувається на сході України, наводить на думку про більш вірогідний варіант подальшого розвитку подій — пов’язаний з наміром кремлівських зверхників «заморозити» на невизначений час російсько-український збройний конфлікт. Бо навряд чи захочуть вони передати окуповані території назад Україні на її умовах — з тим, щоб там відновили роботу структури нашої держави, діяло українське законодавство, було вивішено українські прапори тощо. Не підуть на те, що означало б для них, по суті, визнати свою поразку у війні. Гадаю, Москва має потаємний намір зробити на Донбасі такий собі анклав, котрий був би мов ракова пухлина для України й постійно тримав її у підвішеному стані, щоб у такий спосіб перекрити нашій державі дорогу в ЄС і спричиняти для неї чимало інших складнощів як у міжнародних відносинах, так і у внутрішньому житті. Втім, це моя особиста точка зору щодо перспективи залагодження збройного конфлікту на Донбасі. 

— Чи з огляду на те, що цей конфлікт затягнувся, тамтешнє населення змінює свою ментальність щодо України?

— Змінює, але дуже повільно, особливо ж населення міст, які більше зросійщені, ніж сільські райони Донеччини і Луганщини. Дається взнаки, на мій погляд, те, що центральна влада у Києві протягом багатьох років не зацікавилася цими регіонами, зокрема не належно ставилася до українців і до українського на Донбасі, не вкладала інвестицій у соціально-економічний розвиток тих двох східних областей України, фактично віддала їх на відкуп російським впливам. А махнула вона на Донбас рукою, мабуть, через те, що там її представників не підтримували під час президентських і парламентських виборів. Ми, представники проукраїнської громади Донбасу, їздили до Києва, зустрічалися з народними депутатами, намагалися «пробитись» до перших осіб держави, але підтримки, на яку сподівалися, так і не отримали. Щось ми старалися робити самі: проводили просвітницькі заходи, видавали україномовні книжкиѕ Але цього було явно недостатньо. Жителі Донбасу їздили на заробітки в Росію, читали лише російськомовні газети і журнали, бо українських у кіосках міст Донеччини і Луганщини не знайти, дивились майже виключно російське ТБ. Нечисленні ж українські телеканали засиллю російських, їхнім безкінечним серіалам, по суті, нічого не протиставляли.

— Чи нині, коли на Донбасі начебто діє перемир’я, помітний якийсь прогрес у виконанні «мінських домовленостей»?

— У «гарячих точках» Донецької і Луганської областей ворог, порушуючи ті домовленості, продовжує обстрілювати позиції наших військ і добровольчих формувань із важкої зброї, диверсійні групи роблять спроби проникнути на підконтрольні українській владі території, щоб, мабуть, «намацати» слабкі місця в нашій обороні. У зведеннях тієї ж 93-ї бригади через день згадуються «трьохсоті», а то і «двохсоті». Скажімо, перед приїздом до вас ми поховали свого побратима Сашка Єрмакова з Добропілля на Донеччині, котрий як підприємець допомагав нам ремонтувати техніку і сам долучився до «Карпатської Січі», перебував деякий час у розташуванні чоти. Потім Єрмаков пішов до військкомату, щоб його призвали до армії, проходив вишкіл на Яворівському полігоні, повернувся звідти командиром танка. і не думалось не гадалось нам, що якраз під час перемир’я Олександр зазнає тяжкого поранення, від якого помре в землянці, — він, 43-річний, прикрив собою молодих хлопців, коли міна потрапила просто в їхній бліндаж за 5 км від лінії розмежування з російсько-терористичними військами. Ось таке на Донбасі перемир’я. Звичайно, загалом набагато менше, ніж у період активних бойових дій, стало поранених і загиблих українських бійців, але це ще далеко не мир...

Газета Галичина