Фортифікаційний кидок: Прикарпатцям обіцяли Харківщину, а кинули на Донеччину

Вже минув рік війни, а державні чиновники, відповідальні навіть не за стан бойових підрозділів, а за виконання обсягів тилових робіт, і далі виправдовуються за недолугість організації та кивають на фактори несподіваності.

На нашу думку, якщо хтось і має право нарікати, то лише ті, хто нюхав порох на передовій чи у волонтерстві, або пожертвою, працею чи служінням поклав бодай цеглину в наближення перемоги. Але скільки людей — стільки й думок, зокрема і про перебування будівельних бригад з Прикарпаття у зоні війни, пише газета Галичина. Тож і міркування Василя Гладенького із селища Брошнева-Осади — керівника бригади будівельників з Рожнятівщини, яка днями повернулася з фортифікаційних робіт на Донеччині, не претендують на узагальнення, а є радше особистими враженнями християнина, патріота і небайдужої людини.

Родина Василя і Лідії Гладеньких виховує п’ятеро дітей — троє своїх і двоє прийомних, тож їх офіційно ще називають «прийомною сім’єю»: Сашка, Андрія, Юрка, Софійку і Олю.
— Основою нашої сім’ї, її підвалинами, є християнське виховання — бажання творити добро і допомагати,— каже Василь ГЛАДЕНЬКИЙ. — Спочатку ми з дружиною взяли під опіку стареньку 100-річну жінку, а після її смерті задумалися, як можна допомогти дітям-сиротам чи тим, хто без батьківської опіки. На той час не було іншого шляху, ніж усиновлення. Дружина ходила від притулку до притулку, але її відганяли. «У вас є діти? Вам того нащо?» — запитували в адміністрації. А відтак — після поновлення державної програми прийомних дітей — ми пройшли піврічний вишкіл, а згодом з труднощами взяли на виховання Софійку, дівчинку-грузинку. Ми дуже тішилися, бо у нас всі були хлопці. А відтак у нашій сім’ї появилася і Оля.
— Але навіть багатодітна родина, наскільки мені відомо, не стала вам, Василю, на заваді для участі у подіях Помаранчевої революції, а відтак і Революції гідності?
— Все — через ген патріотизму. Поясню. До речі, повернувшись зі східних теренів, де ми виконували будівельні роботи на фортифікаційних спорудах, я звернувся до військкомату — хочу піти на війну. Все почалося з того, що в дитинстві, ще у радянські часи, батько намалював на річковому камені Тризуб і сказав: «Сину, це наш герб. Твій дід — районовий Микола «Червоний» зі своїм відділенням з десяти вояків не здався червоним посіпакам — відбивалися до останнього патрона, а останню кулю дід пустив собі в скроню».
І моє життя було з викрутасами. У два роки мене разом з батьками вивезли в Казахстан. Виховувався я в часи радянщини, і вся тогочасна ідеологія пройшла й крізь мене.

Згодом у Ленінграді — під час навчання в лісотехнічній академії — я вдруге побачив Тризуб. На стіні. А відтак чеченець пояснив: «То мій друг бандерівець, з яким ми познайомилися під час виселення до Казахстану, намалював». Тож мій патріотизм — у крові, а участь у подіях відстоювання національної гідності, зокрема на Євромайдані в Києві, майданне і теперішнє волонтерство — логічні. Це стосується і моїх синів. Я спитав їх, чи підуть на війну захищати Україну. «Так, підемо»,— відповіли діти. Все, що би я не робив для України, мені видавалося замалим, дрібним і незначним. Я колишній десантник, і хоч мені минуло вже п’ятдесят років, але дуже хотів і тепер хочу потрапити на передові рубежі оборони України.
— Як ви стали будівельником-добровольцем?
— Про це я довідався в Рожнятівській райдержадміністрації й одразу попросив першого заступника голови РДА Андрія Тринчука, щоб мене записав у бригаду добровольців для виконання фортифікаційних робіт на сході. Записався — і ніби забулося. Відтак А. Тринчук зателефонував мені і запитав, чи я не передумав. Коли я приїхав в райцентр і мені запропонували зібрати бригаду, то з’ясував, що набрати охочих для виконання будівельних робіт надто складно. Люди відмовлялися, як лише довідувалися, для чого.  Нам говорили, що поїдемо в Харківську чи Чернігівську області, але ніхто не сказав, що нас кинуть на першу лінію оборони: за 40 кілометрів від Донецька і за 12 — від Горлівки. Обіцяли платити по 300 гривень щодня, якщо у бригаді буде 
20 осіб, а якщо десять, але всі працьовиті і відповідальні, — то ще раз стільки. Нас зібралося 13, але одного я відразу відсіяв — дуже пив, тож користі від нього на сході не бачив. На місці з’ясувалося, що нам ще зо п’ятеро людей бракувало. Гарний приклад показали долиняни: патріоти-волонтери дібрали для бригади таких самих патріотів і укомплектували у дорогу всім необхідним обладнанням. А ми взяли лише три бензопили, решту добирали вже там, на Донеччині. 
Ми мали їхати на 10 днів, а вийшло — на 16. Нас окремо на ті кілька днів попросили, тому що багато бригад звідти просто повтікало додому. Були такі, що приїхали на легковику, випили всі запаси — і навтьоки. Страх, невизначеність, відсутність побутових умов. Ми жили у місті Костянтинівці, а працювали — виконували монтажні роботи бліндажів укриття — на передній лінії. Важко було лише тому, що як будувати — показували на пальцях, а відтак доводилося переробляти. 
Річ у тім, що бліндажі повинні були будувати з хвойної деревини, яка стійка до гниття, а зводили їх з берези, граба чи тополі. Відтак все переробляли — наша область вчасно не забезпечила свої об’єкти необхідною деревиною. З Харківщини возили кривезні сосни. Якщо наша бригада за обсягами виконання монтажних робіт була у трійці найкращих, то за роботою з деревиною — остання. Дуже погана організація. Замість порядку — сварки через нескоординованість дій. Прозвітували про одне, а реально зіткнулися з іншим. Ми просили креслення, але нам підрядники його не давали. То ми сфотографували ті креслення на мобільні телефони, і відтак робота пішла краще. 
Земля там твердезна — годі й кіл забити. Молоти та інші інструменти вимушені були докуповувати. Дуже дякую нашим хлопцям — працівникам культури, вчителям, лікарям, підприємцям, бо з роботою ми впоралися. Наступного дня після приїзду наш підрядник, з яким ми уклали угоду, виплатив бригаді аванс — по 1 650 гривень кожному. А загальна сума приблизно сягає десь 5 тисяч. Але після приїзду нас всіх зібрала голова Рожнятівської РДА Ірина Люклян і публічно подякувала за виконані роботи, запевнила, що з нами розрахуються вчасно, а також сказала, що рожнятівська і долинська бригади визнані найкращими з-поміж інших на Прикарпатті. Я під час будівельних робіт багато навчився, а головно — побачив і зрозумів, що таке солдатське братство.
— Ви практикуючий християнин. Василю, чи відчули ви опертя на Бога під час будівельного кидка на Донеччину? 
— Працювали ми з восьмої години ранку до сьомої вечора. Але кожен, хто хотів, той обов’язково віднаходив час для Бога. Ми знали, що і дорога на схід, і фортифікаційні роботи будуть нелегкими. Тож нас благословив отець Володимир Майка, священик церкви Святого Вознесіння Господнього УГКЦ селища Брошнева-Осади. Не всі однаково це сприйняли, але вже на Донеччині чи дорогою додому з вдячністю згадували слова священика. Але навіть у місті Костянтинівці ми віднайшли невеличку греко-католицьку богослужбову капличку, а поруч — будується церква, і мали можливість бути на богослужіннях та спілкувалися з отцем Віталієм, який родом з івано-Франківська. Він розповів, що греко-католицька громада в Костянтинівці невелика, але парафіяни моляться за Україну та її захисників. Я християнин, тож дорога мого життя — дорога до Бога.