Гаррі Поттер, Майдан і філософський камінь
У мені бореться буддистка з терористкою. Я готова про-щати і про-клинати водночас. Дві взаємовиключні тенденції, що розривають мене зсередини, проявились зовні на Майдані – одна команда поїла «беркутівців» чаєм, інша кидали в них коктейлі Молотова. Обидві пригощали ворога напоями, які суттєво відрізнялися за змістом і формою подачі.
Тож все таки, треба було терпіти наругу чи підпалювати священну суміш у пляшках з-під пива?
Тоді, на третьому місяці хронічного стояння на Майдані, мене несамовито дратували прихильники мирного спротиву і «чайних церемоній». Посеред агресії вони заперечували саме існування агресії, позбавляючи мене права відчувати цю вогняну енергію всередині себе і вчитись з нею взаємодіяти. Вони вдавали з себе кращих, аніж вони є насправді, (як наречена перед шлюбом) і пропонували натомість свій симулякр миролюбності. Так моя бабця пригорілий медівник посипала цукром-пудрою, щоби було непомітно, а я накриваю купу непрасованих лахів гарним гуцульським ліжником і вдаю, що у мене в хаті порядок. Та варто було висловити їм незгоду з такою позицією, як вони миттєво позбувалися своєї напускної благості і ставали нетолерантними до нетолерантності. Їхня миролюбність виявилась фальшивкою. На її фоні агресія була щирою, автентичною і несамовитою, як сама стихія.
Я безнадійно заплуталась у внутрішніх відчуттях і зовнішніх подіях, святих писаннях і психоаналітичних теоріях – граю свою «гру в бісер» і перебираю поняття як намистини: пасивність дуже схожа на покірність, байдужість часто прикидається толерантністю, рабство – терпеливістю. Ті, хто закликав до мирного спротиву, здебільшого робили це не через свою миролюбність, а через боягузтво – вони страх переплутали з любов’ю. Тож хіба щиро чинити опір свавіллю та викривати брехню – значить бути агресивним і неполіткоректним? А оце «не чинити» і «не викривати» хіба не перетворює нас на слухняних рабів, не робить нас співучасниками злочину?
У світі, де за нами постійно спостерігають різні божества та предки, важко утриматись від спокуси перетягнути когось із них на свою сторону. Відомі майданівські ікони революції з Грушевського – Шевченко в бандані, Леся в протигазі, Франко у будівельній касці – провокують мої власні фантазії щодо участі релігійних авторитетів у революційних подіях. Будда в позі лотоса на фоні палаючих шин. Мойсей з посохом в Єврейській сотні.
Цікаво, чи жбурляв би Христос бруківку разом з нами на Майдані? Адже попри всю свою космічну смиренність він був радикальним «противсіхом» і кидав не бруківку, а виклик стереотипам тогочасного суспільства – зцілював у суботу, ходив у гості до марґіналів – митників і хвойд, заперечував леґітимність провладних фарисеїв. Христос безстрашно тролив владу, залишаючись смиренним. Але це, як поєднати вогонь і воду. Чи бензин з залишками пива у пляшці.
Тож чи такими вже взаємовиключними є агресія і смиренність?
У підвалі мого старого львівського будинку склепіння аркою. Кожен раз, спускаючись туди по бульбу, я заворожено спостерігаю це диво інженерної думки – як воно купи тримається? І у мене закрадається підозра, що протилежності не борються, а лиш підпирають один одного, як ті цеглини в арках, створюючи напругу, необхідну для того, щоби стеля підвалу трималась, а наш світ не завалився. Смерть, війна, голод є такою ж необхідною складовою загальної гармонії, як і веселка, метелики, дитячий сміх і капучіно. Руйнування – такий же важливий процес, як і творення. Процеси гниття не менш потрібні за цвітіння. Біль – не ворог, а союзник, який точно вказує місце знаходження проблеми, перезавантажує систему і оживлює, як удар дефібрилятора. Коли мене болить, згадую, що жива і навіщо жива.
Тож бути агресивним так само правильно, як і бути толерантним. І бути смиренним – це точно не змиритись. Це лише дозволити іншим бути іншими – визнати за ними їхнє право бути частиною вселенської гармонії. Але найголовніше тут – дозволити собі бути собою. Бо, забороняючи собі відчувати агресію, я веду себе агресивно до агресії і себе самої. Тільки той, хто дозволив собі бути собою, дозволить іншим бути іншими – почуття власної гідності обернено пропорційне відчуттю власної вищості/кращості за інших.
Захищати себе не означає бути агресивним. Це значить бути твердим. Як у ситуації, коли двоє йдуть назустріч один одному і не можуть ніяк розминутися – шарпаються з боку в бік, смикаються туди-сюди, намагаючись вгадати траєкторію руху візаві. Як показує практика, найпродуктивнішим у такій ситуації є не намагатися вгодити і вгадати, куди шарпнеться той, хто навпроти, а впевнено йти своїм шляхом. Твоя впевненість буде для нього сигналом і відправною точкою, за допомогою якої він обере свою власну траєкторію руху, і вам обом таки вдасться уникнути зіткнення.
Українці бояться бути собою. Вони вражені небезпечним вірусом толерантності. Навіть у ситуації смертельної небезпеки – втрати територіальної цілісності чи національної ідентичності – у нас не включається інстинкт самозбереження.
Україна, як сказали би ріелтори, має всі ознаки елітної нерухомості – location, location, location. На неї завжди був високий попит. Рейдерські атаки змінювали одна одну. І за роки окупації ми виробили такий стиль поведінки, який дозволив нам вижити в умовах домінування іншої нації. Це спрацювало тоді. Це вбиває нас зараз. Антитолерантність – тепер наш спосіб виживання, наш антидот рабства.
Я не Гарі Поттер. Мені не під силу боротись із вселенським злом. Я не вмію любити ворога свого і далі відчуваю, як у мені закипає священна суміш люті та несправедливості. Тому я не буду закликати до миру, а лише до нетолерантності. Бо закликати до миру може лише той, хто має мир в собі. Той, хто може утримувати свій внутрішній спокій безмежно довго, як вправний йог Шіршасану, транслювати його в прямий ефір безперебійно, як добрий Інтернет-провайдер. Гігабайти власного спокою. Магатма Ганді, Любомир Гузар мейбі, але точно не екзальтовані «лідери», невиліковно хворі на нарцисизм, що використовують сцену для підвищення власних рейтингів і статків. Інакше фейк, як і з мирним наступом, який завжди у таких випадках закінчується кривавим побоїщем.
Ці фейкові миролюбці – не мої герої. Герої для мене – ті, які не бояться бути політ-не-коректними, не бояться говорити правду в очі, не подають руки колишнім друзям після зради, не переходять на російську, щоби вгодити Сходу, не присідають перед тими, хто при владі і при славі.
А Христос таки був на Майдані. Я впізнала його, коли спілкувалась із пораненими. Вони у якийсь незбагненний для мене спосіб зуміли не зненавидіти тих, які їх вбивали. Герої без ніг, рук, очей, але з велетенським серцем.
І я зрозуміла: мирний спротив – це коли з миром у серці, а з «молотовим» у руках…
