Хореограф Дмитро Лека: Робота в театрі – виклик для мене
Їхня творча праця зазвичай залишається непомітною. Маю на увазі хореографів, котрі завжди створюють пластичний малюнок будь-якого фестивалю, концерту чи вистави, словом, свята для людей. Музику ми чуємо, а рухи артиста, зрозуміло, мають бути філігранно досконалими. За цю досконалість відповідає хореограф.
В Івано-Франківському драмтеатрі головний хореограф Дмитро Лека – віднедавна. Його «непомітну» працю ми бачили під час концерту до Міжнародного дня театру «Червона рута» та на відкритті фестивалю актуального мистецтва «Porto Franko», пише газета Галичина.
Зустрічаємося з Дмитром в балетному залі одразу після занять. Актори виходять втомлені, хтось ще сидить на розтяжці, Дмитро відповідає на телефонний дзвінок і без вагань погоджується на інтерв’ю.
– Дмитре, як Ви потрапили до нашого театру?
– Зі своєю нареченою Юлією, співзасновницею Maasai Dance School, ми працювали над постановкою «Червоної рути» і мали всього кілька днів, щоб з командою хореографів зробити постановки до відкриття фестивалю «Porto Franko». І ця робота стала для мене надзвичайно цікавим досвідом. Потрапити в театр цікаво, і це було моїм величезним бажанням. Бо вважаю, що танцівник, як і актор, має танцювати для когось. Для мене дуже важливо танцювати не на камеру, а для людей. Ставити для глядача.
– І як Ви втілювали в життя це бажання?
– Думаю, багато чого не вдалося тоді через технічні моменти. Але це все одно однозначний плюс, бо є такі справи, за які ти берешся і нема якогось фідбеку (віддачі. – Авт.) емоційного, а коли ти ставиш, то розумієш, що не все вийшло. Та коли відчуваєш оцю емоційність у повітрі, бачиш людей, то розумієш, що тобі це дає насолоду, ти хотів би так працювати. От і після всіх цих емоцій, котрі відчув працюючи над постановкою до свята театру, після фестивалю я дізнався, що є конкурс на посаду хореографа. Так, у мене багато проектів, насичений графік, чимало роботи, але я все-таки вирішив спробувати.
– Розкажіть, хто був вашим першим вчителем танцю?
– Maasai Dance School. Я дуже правильно почав займатися танцями, бо мав прекрасного педагога. Мене навчав Ярослав Бабчук – наставник, котрий показав мені танець із творчого боку. Бо, на жаль, часто буває так, що коли обдарована дитина приходить займатися, то на неї дивляться як на грошову одиницю, а в мене такого, на щастя, не було. Я займався у школі №23, пізніше вже заробляв танцями і викладав. Мій учитель знав, як відкрити танцівника. Пізніше наші шляхи розійшлися. Багато випускників нашої школи вже самі є вчителями. Ми, думаю, виховали правильних педагогів – таких, котрі розвивають танець не з комерційного боку, а з творчого, максимально творчого.
– Хто для Вас є таким педагогом нині?
– Для мене – Денис Стульніков, наприклад. З педагогів. Це людина, котра режисує великі концерти, його тричі номіновано на «Хореограф року». Ми співпрацюємо. Коли навчався, а згодом і викладав, у мене з’являлося все більше запитань. Тоді я вирішив максимально в університеті брати знання, не просто ходити на пари, а цікавитися всім, дізнаватися якнайбільше, відвідувати майстер-класи. З цього моменту почав розвиватися як особистість. Відвідав майже тисячу майстер-класів. Майстер-клас – це не заняття, а швидкий урок, де тобі дають потрібну інформацію. Потім їздив на танцювальні кемпи в Одесі, де працювали з нами потужні хореографи, такі як Філіп Пакмен – людина, котра ставила хореографію до фільму «Крок вперед», та багато інших топових хореографів. Згодом ми почали робити свої танцювальні табори від нашої школи, завжди дбали, щоб був високий рівень запрошених педагогів. Це Денис Стульніков, Віталій Савченко, Маша Козлова, Галя Пєха. Тобто з тими людьми, котрі реально розвивають танцювальну Україну і які – що найважливіше – є педагогами, котрі не лише гарно танцюють, а й навчають. Я вважаю, що педагог, який не танцює, не поважає себе і свою справу.
– Дмитре, сьогодні є багато охочих навчитися танцювати, розвивати себе через танець?
– Є. І це дуже добре. Я прошу Бога, щоб тенденція до цього не зупинялася і щоби йшла правильно. Щоб ми могли дітям дати більше, підтримали їх, бо сам був на їхньому місці. Бажання розвивати танцівників – це моє. Можливо, якби я колись був наживою для свого педагога, то і сам би так мислив. Але для мене важливо бути таким педагогом, який розвиває не тільки танець, а й твоє мислення.
– Коли Ви пройшли конкурсний відбір і стали головним хореографом нашого театру, то зробили акторам щоденний тренаж...
– Так, сьогодні ми готуємося до роботи над мюзиклом «Гуцулка Ксеня». і вони молодці, я дуже тішуся. Рівень тут був достатній. Буває, що актори працюють без хореографа, але вони займаються самі, і це помітно. Ці щоденні тренажі базуються над вибудовою свого тіла, над контемпорарі-денс (стиль сучасного сценічного танцю, що розвинувся з різних стилів модерного та постмодерного танців. – Ред.), над ізоляціями різними, над координаційними вправами, тобто все, що я їм даю, зібрано з різних занять і пересіяно через сито мого досвіду. Зараз неважко, важко буде пізніше, щоби втримати ритм. Але я дуже ціную те, що вони приходять і щоразу викладаються на всі сто відсотків. і завдяки цьому всі стають сильнішими акторами. А після «Гуцулки...» на нас чекає величезна робота над імпровізацією тілом. Тоді і режисеру, і акторам буде легше. Це дуже цікава робота, і для мене великий челенж, тобто виклик. Я навіть трохи інколи боюся, але коли приходжу в театр, то розумію: «Все – о’кей».
– Яка філософія Вашої праці в танці?
– Мені дуже важливо через рух не загубити образ. Тому що емоція для мене найважливіша, не мегазовнішнє, а внутрішнє – те, що людина несе, що хоче донести до глядача. Коли танцівник виходить на сцену, то він прагне бути почутим, звісно, через пластику. і той образ, котрий вкладає хореограф, треба вміти донести, поділитися цим з іншими.
– А побудуймо шкалу цінностей для Вас як хореографа. Фізична підготовка, інтелект, артистизм, емпатія...?
– Як я розумію, що важливо для професійного танцівникаѕ Найважливіше сьогодні, бо може через рік все поміняється, вміти робити так, щоб глядач не міг відвести від тебе погляд, бо ти щирий в танці, тобто бути чесним, вірити в те, що робиш. По-друге, це музикальність, по-третє – фізична підготовка, далі – любов до того, що робиш, п’яте – це повага до себе, до глядача, до своїх колег. Хоча повага може бути і першою у цій шкалі.
– А хто є найбільшим критиком Вашої праці?
– Сьогодні, напевно, я сам. Тому інколи мені потрібно почути від інших хороше слово, бо я дуже самокритичний.
– А хто Вас найбільше хвалить?
– Напевно, моя наречена Юлія, ми разом працюємо в нашій школі танцю.