Історії з АТО. Жінка з сектору правди

Франківчанка Людмила Дем’яник вже майже рік воює на сході. Вона боєць Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор». Приїхала додому, каже, в найдовшу свою відпустку – цілий тиждень!

Людмила Дем’яник. З Івано-Франківська. Була директором кадрового агентства. Коли почався Майдан, усе залишила та поїхала до Києва. Потім працювала психологом у приміщенні нашої ОДА, якраз група «Майдан SOS» організувала психологічну службу підтримки постраждалих майданівців. А коли почалася війна на Донбасі, зрозуміла, що хоче бути там. Почала їздити на вишколи від «Правого сектору». Познайомилась, знайшла однодумців, отримала псевдо «Стріла» і в серпні минулого року поїхала на схід, пише Репортер

Прифронтова база «Правого сектору» – у Дніпропетровській області. Зараз Людмила там. Удвох ще з однією жінкою – Аллою із Білої Церкви – вони з самого початку помагали організовувати роботу штабу, працювали з волонтерами, розвивали інформаційну діяльність, працювали як психологи. І все це – удвох!

Зараз усе налагоджено. Є постійна посада начальника штабу, заступники, комірники, штатний психолог. В інформаційній службі вже семеро, Людмила теж там, а ще вона вважається бійцем загону. Мають свій сайт «Сектор правди», наповнюють новинами його і соцмережі, їздять на передову знімати сюжети. Не раз потрапляли під обстріли. Далі – Людмила розповідає сама.

Легалізація ДУКу серед українців уже відбулася, але ще нема на державному рівні. Владі не вигідні добровольці. Вони не підвладні. Ми не будемо виконувати наказів Генштабу, коли бачимо, що вони свідомо здають хлопців.

З Росії пішки до нас прийшов хлопчина, воює. Каже, не міг слухати всю ту брехню. Просто вимикав телевізор, сідав і задумувався. Росіян у нас багато, француз приїхав, білорусів чимало, грузинів.

У «Правому секторі» жартують: як добре себе поводиш – відправляють на передову, а хто ще краще – ще й автомат дадуть. Хоча це правда. Просто так людину не відправлять, має бути перевірена, підготовлена. На базі щодня навчання, вчаться навіть ті, хто вже був на передовій.

Трохи козаччини. З «Правого сектору» виганяють за пияцтво, бійки. У нас є своя військово-польова жандармерія та внутрішня служба безпеки. За менші провини є таке козацьке покарання – букування. На шикуванні, при всіх, по п’ятій точці – 10-40 буків. Дисципліна у нас понад усе.

Думала, мене виженуть. Була тривога. Таке часто буває, вже знаєш що брати – документи, зброю, набої. Мої хлопці якраз були в караулі, то я зібрала їхню зброю. Наступного дня все повий­мали, а один магазин з набоями лишили в сумці. Не помітили. Ще через день я їду додому. В Дніпропетровську зупиняє міліція. Чогось «Правий сектор» перевірють найбільше. Знаходять набої, затримують. Перша думка: «Все, тепер виженуть». І лише друга, що можуть дати вісім років. Обійшлося. Мені досі соромно.

Людмила Дем’яник з побратимами

«Сестро «Стріла», можна вас запитати?». І так до 4-5 ранку. Особливо багато роботи психолога було тоді, коли почався аеропорт. Наша перша група, 18 людей утримували там позицію «Єнот». Було гаряче. Майже всі, хто зі мною спілкувався, розказували історію про котика, якого вибуховою хвилею розмазало по стіні. Кожен без краплі жалю твердо говорив, як знищував ворога – людину, а про того кошенятка, то з таким сумом розповідали…

Постійно молюся. Дякую Богу, що хлопці майже всі цілі. Молитва дає силу відновлюватися. А ще правда, як щиро віддаєш, тобі поповнюється.

«Не знімай, поки не повернусь». Хтось із побратимів йшов на війну і дарував мені стрічку чи браслет. Може, тих людей добре й не знала, але їм це було важливо. Тому не знімала. Такі обереги дають якусь впевненість, силу. Мої перші браслети вже дуже затерті, то я їх зняла, але зберігаю.

Жінка серед чоловіків. Нема якогось вульгарного ставлення. Для всіх – сестра. Звісно, є прихильники, квіти, подарунки, зізнання. Але приходить час і вони розуміють, що це смішно. Ми приїхали на війну, а не женитися. Хоча в нас на базі було три вінчання.

Спершу я жила в казармі з сімома хлопцями. Казали, як поселилася, то у них з’явився порядок. Кімната маленька, двоярусні ліжка, речі нема де тримати, з бойового прийдуть – не до порядку. Але коли я була, то підмітали, підлогу мили, одяг складали. Молодці. Підуть на бойове, то я поскладаю по-своєму, а вони вже сваряться, що нічого не можуть знайти. Але вживалися. Зараз у нас з Аллою окрема кімната.

Потреби. Перше – зброя, її не вистачає. Те, що маємо, вибороли у боях або армійці подарували за спільні виконані бойові завдання. Вони помагають, але не відкрито, хоча всі це знають.

Ще бракує форми. До нас приходить багато добровольців, хтось на два тижні, місяць, але мусиш забезпечити всіх. Ми нормально ставимося до тих, хто не надовго. Людина прийшла, побула й зрозуміла – не зможе. Добре, що швидше пішла, не створила небезпеки для побратимів, які на неї сподіваються в бою.

Людмила з Аллою від самого початку допомагали організовувати роботу штабу

Вдома важко. Це моя найдов­ша відпустка – тиждень! Спершу, коли приїздила, дуже злилася: як ви можете, там війна, там хлопці гинуть, а ви тут ходите, у вас все добре?! Зараз ні. Кожен робить свій вибір. Можете чекати тут, але вже без нас. Якщо ворог буде тут – значить, нас уже нема.

У Пісках є дорогі будинки з французькими мармурами. Зараз вони знищені. А ми тут маємо можливість зберегти все, помагаючи армії чи добровольцям. Уся краї­на повинна працювати на тих, хто зараз там. Вони віддають свої життя. Батьки втрачають синів. Якщо не можеш їхати – не треба, але допомагай по можливості. Більшість наших добровольців із бідних сімей. Вони поїхали туди з безвиході, вони дійсно хочуть змінити країну.

З нами жив журналіст із Канади. Старший такий чоловік. Якось сказав: «Я тут знайшов себе». Він ходив і плакав, бо там такі хлопці, така атмосфера…

Дід і УПА. Перед цим приїздила додому на Великдень. Святкувала в бабусі з дідусем у Долині. Показувала діду фотографії, розказувала про хлопців, то він заплакав. Аж тепер розповів, що свого часу допомагав упівцям. Скільки років пройшло, а зізнав­ся лиш тепер. Чи боявся, чи не хотів, не знаю. Вони з бабусею – лемки-переселенці. Дідуся навіть на Донбас засилали працювати на шахтах, але він звідти втік. Зараз це все якось так дивно…

Дмитро Ярош. Харизма – надзвичайна. Спілкуючись з ним, розумієш, що ми переможемо. Він вселяє таку віру, що не сумніваєшся у жодному слові. Та ти це просто бачиш! Хлопці йдуть на бойове – він з ними рветься у бій. Це не штабний генерал – бойовий командир. Коли була ситуація з оточенням бази, він був з нами, їздив по блокпостах армійців, спілкувався з ними, аби розібратися. Допоміг вирулити. До свого поранення він між нами просто жив.

Армійське командування відвело важку техніку. А сепаратисти звідти мають повністю все. Вони обстрілюють наші позиції. Наші відповідають чим можуть, але не наступають – і це плачевно. У нас є армія, що здатна звільнити ту територію. Якщо розібратися, воюють кілька районів. Це як взяти Стрийський, Долинський, Болехів і Калуський райони, на межі Івано-Франківської та Львівської областей. Хіба Україна не може це зачистити?

Страсті за «Шахтарем». До війни я була страшенна фанатка футбольного клубу «Шахтар». Їздила чи не на всі матчі в Донецьк, спілкувалася з фанатами. А кілька днів тому побачила фото їхнього воротаря Андрія П’ятова з днрівцями. Зібрала всю фанатську атрибутику та й викинула.

Моя десятирічна донька все розуміє. Були якось у «Сільпо», там стоїть корзина «Правого сектору». В ній була лише пачка макаронів і чай. Донька так стала і каже: «Мамо, а що ж ви там їсти будете?». Вкинула всі свої кишенькові гроші. Сказала, що то нам на масло буде. Вразило, наскільки дитина розуміє – треба! Дуже приємно, що діти підтримують, листи нам пишуть. Я свого першого листа бережу. Дуже трепетний. Це добре, що відродилося патріотичне виховання.

Я втратила трьох друзів. Втрачати людей, з якими живеш, – найтяжче. Вони вже твої брати, з якими ділилася всім і все про них знаєш.

У середу загинув наш хлопець на псевдо «24-й» – йому було лише 19 років. Ще в понеділок подзвонив мамі, сказав, що він в АТО, а в середу вже загинув. Хлопці досі кажуть, краще б мамі не зізнавався. Але то не від того залежить…

Не маючи підтримки держави, не маючи нічого, вони стоять, воюють. Отримують поранення, після операцій, реабілітацій знову вертаються воювати. Такі люди вражають. Це вселяє віру в перемогу. І ми переможемо!