Іванофранківці — про надію та непевність останніх днів

«Найбільшим лихом є щоденна втрата наших співвітчизників»

Ольга ДЕРКАЧОВА, письменниця, доцент кафедри філології та методики початкової освіти Педагогічного інституту Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника:

— Сьогоднішня ситуація мене по-справжньому лякає і тривожить. Дивуюся з обмеженості деяких українців, такому химерному спокою влади. Я не розумію, чому країні, в якій є прекрасні люди, так не щастить. Карма якась така? Реально усвідомлюю, що не так важливо, хто стане президентом, бо для пересічних українців, по суті, це нічого не змінить. Але дуже хочу, щоб у нас був все-таки один тур виборів, щоб нарешті настала визначеність і Україною більше так не колотило. А причини для оптимізму? Ми є, ми висловлюємося відкрито, ми спілкуємося. Це дуже важливо. Не варто сидіти весь час і відстежувати новини — у цій нервово-надривній ситуації цього досить один-два рази на день. І треба чимось займатися. Наприклад, піти на танці, або почати вивчати якусь іноземну мову, або просто читати хороші книжки... Розумію, що, може, це звучить цинічно на тлі сьогочасних подій, але не говорю про наші теперішні гарячі точки. Говорю про тих людей, перед якими щодня пробігають стрічки новин, які сидять вдома й відстежують усе-усе. Так і до божевілля недовго. А нам потрібна здорова нація. І треба завжди залишатися людяними і взаємоввічливими.

Все ж нині важко залишатися оптимістом. Просто хочеться вірити, що в моїй країні все буде добре, знати, що ми подолаємо цю божевільно-чорну смугу. Зрештою, мусимо це зробити, бо у нас немає вибору. І хай це буде оптимізм від безвиході.

У такій ситуації й натхнення шукати не дуже вдається, а воно для письменника необхідне, як повітря. Та все ж воно приходить саме. Звідусіль. Воно на вулицях, у душах людей, у словах, квітах. Або просто вдягнути зручне взуття і вийти на прогулянку. Дивитися на людей, дерева, небо... І тоді його зустрінеш обов’язково — за столиком якої-небудь кав’ярні... А поштовхом для нового твору може стати й незнайома людина в автобусі, кимось «залишене» слово або очі сусідського кота.

Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ, продюсер, клавішник та композитор гурту «Брати Блюзу»:

— Зазвичай музиканти доволі аполітичні. Не підтримують насильства, а несуть у маси гуманістичні цінності та ідеї громадянського суспільства. Крихти оптимізму нині я вбачаю в тому, що для більшості в Україні гуманістичні цінності завжди будуть пріоритетними. Перед людиною не стоїть вибір: бути людиною чи ні? Вона зобов’язана бути людиною! В корінні цього я і бачу підстави для позитиву. І в Україні теж... А ще тішить і те, що коли закінчаться гроші на конфлікт — тоді все й закінчиться.

А щось хороше нині шукаю в людях. І в музиці. До прикладу, «Ода до Радості» Людвіга ван Бетховена на слова Фрідріха Шіллера, з фіналу Дев’ятої симфонії. Прем’єра відбулася за два роки до смерті відомого нині композитора. Симфонію створила хвора, одинока людина похилого віку, котра втратила слух і практично зір, залишилась покинутою і зрадженою всіма, без сім’ї, дітей, без дружини, грошей, власного житла, в боргах... Складається враження, що митець вів перемовини з Богом про людину, про віру, про цінності... Та за все, що він дав людям, вони не дали йому, коли він був ще живий, навіть крихти гідності. А він вірив у людей до кінця.

Ярема СТЕЦИК, художник, музикант, один із організаторів фестивалю «Вгору серця»:

— Найбільша надія на Бога. Завдяки цьому можна сповнити душу доброго настрою. Довкола — багато чого дуже поганого. Але ми не відповідаємо за все зло на світі. Дай, Господи, нам силу радості, силу доброго настрою, щоби могли ними належно поділитися з ближніми, не тиснути в кишеню. Щоби в наших умах не затримувалося зло, щоби ми плекали в душах наших щиру любов одне до одного, відповідно, і Божу любов! Як на мене, нині поганим є майже все, що бачимо і чуємо. Уже добре, коли з’являється настрій бути самим собою, творити добро всупереч усім перешкодам. Це вже перемога, випробування для живих не піддаватися злу і бути близько з Богом.

Святослав НИКОРОВИЧ, громадський діяч:

— Негатив нині вбачаю в тому, що ми чітко бачимо: наші політики не змінюються. Здобуваючи владу, вони забувають, проти чого виступали і що обіцяли людям. Також нинішніх керівників чи не найкраще характеризує нерішучість. Вони радше заговорювали би проблеми, аніж їх вирішували. Особливо яскраво це видно в ситуації на сході. І хороші моменти є теж, щоправда, їх менше. Після революції українці зрозуміли, що вони і є тим, що називають Україна. Залишилося одне: народити нову політичну еліту.

Віталій ПЕРЕВІЗНИК, голова громадської організації «Громадський інститут аналітики»:

— Не буду оригінальним, коли відзначу, що в країні ситуація вкрай погана. Найбільшим горем є щоденна втрата наших співвітчизників. Події в Україні засвідчили, наскільки непевною є ситуація на планеті. Людство виявилось безсилим перед відвертим хамством імперської Росії.

Але добре те, що нам відкрилась правда. Нехай страшна, але саме вона спонукає діяти мудро і рішуче. А ще оптимізму додають світлі очі молодих українців — учасників Революції Гідності. Прощання із «совком» важке, але заради рідної країни потрібно долати всі перешкоди... З Божою допомогою переможемо!

Ростислав ДЕРЖИПІЛЬСЬКИЙ, директор, художній керівник Івано-Франківського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. І. Франка:

— Хорошим вважаю те, що в багатьох людей з’явилася надія на зміни до кращого. Частина змін уже відбулася, але ця надія нині дає людям можливість жити, творити, думати про майбутнє. Після другого Майдану в мене склалося враження, що стало «легше дихати». Той загальний страх, масове залякування, які існували в попередні кілька років, відпали. Це дає можливість для нового кроку. Я вірю, що буде краще, що мої діти й онуки житимуть в європейській, процвітаючій державі, в не в якомусь гетто.

Попри все, є й ризик того, що люди знову можуть розчаруватися. Хотілося б, щоб жителі країни і я особисто не зневірилися, адже вже є багато незрозумілих кроків нинішньої влади. Напевно, нічого нового не скажу, і мою думку підтримають сотні людей, коли зазначу, що не розумію відсутності дій щодо покарання винних. Зокрема, тих, хто розганяв Майдан. І Партію регіонів, і комуністів якимось чином слід не допустити до влади. А ще не розумію, як ті люди, котрі під час революції ухвалювали жахливі закони, діяли проти народу і проти України, нині й досі сидять у депутатських кріслах. Більше того — балотуються на президентську посаду. На центральних каналах продовжують сіяти розбрат, відверто гнуть російську лінію і стоять на стороні нашого ворога, який відкрито і брутально знищує людей, іде наступом на нашу незалежність.

                                                                                                                                                                                                               Всеукраїнський інформаційний ресурс День