Командир взводу Олексій Миргородський: "Хлопці-харківці за своїх побратимів з Франківщини, з Тернопілля готові іти на смерть…"


Після мобілізації більшість вояків переживають світоглядний переворот.

До Олексія Миргородського вдається додзвонитися мобільним телефоном не з першого разу – Олексій, який перебуває в зоні АТО, є командиром взводу 22-го батальйону територіальної оборони. У званні лейтенанта його, голову Харківської обласної організації "Свободи", мобілізували до лав Збройних Сил України у середині квітня. Поки Олексій розповідає про життя батальйону, його кличуть на шикування, тож доводиться переривати розмову, щоби продовжити згодом…

– Олексію, де Ви зараз перебуваєте? Що відбувається у зоні АТО?

– Зараз ми на Луганщині. Стоїмо у так званій другій лаві, а за нами ще є третя. У першій же – аеромобільні війська, десантники, Нацгвардія. Як тільки ідуть вперед мобільні аеродесантники, то й ми за ними. Стоїмо на блокпосту, і коли хто проривається через першу лаву, то ми тих затримуємо. Ходять чутки, нібито сепаратисти втікають, покидаючи в лісах обмундирування, шоломи і бронежилети. Підозрюю, що це, на жаль, не ознака їхньої поразки, а відступ заради акумулювання енергії, перегрупування сил. Тож українській стороні треба бути тепер на сторожі. Ця війна – дуже підступна. Сказав би – гібридна, не так як 1941 року – фронт на фронт. Одна ніч спокійна, наступної – нападають, стріляють. Вони наче намацують: коли десь є в нас якісь промахи, десь не спрацювали, тоді й починають активніший наступ. А то так: вискочили з машини, постріляли з гранатометів і зразу втекли.

– Хто ж ці вороги – сепаратисти, російські бойовики? Що Ви про них знаєте?

– Більшість – найманці, яких завозили сюди навіть протягом цього ж "перемир'я" колонами КАМАЗів – якраз тоді, коли захопили перехід Узварине. Тоді навіть важка бронетехніка сюди заходила. Але є серед бойовиків-сепаратистів і місцеві мешканці, певні змаргіналізовані елементи. Професійні підготовлені бойовики виконують фахові операції, ставлять якісні блокпости, а потім залишають там оцих місцевих хлопців, не обтяжених інтелектом. Їм дають в руки автомати і наказують стояти. Вони фактично – новітнє гарматне м'ясо.

– А чи Ви бачили оті живі щити з місцевих мешканців, якими прикриваються сепаратисти?

– Я вже цього не застав. Мене перевели до Луганська, коли фаза активності місцевих бабусь, що виходили і лягали під танки з іконами Сталіна, – минула. Тепер тут така ситуація: стоїть їхній блокпост і наш, між ними 500-600 метрів. Вже все усталено, зрозуміло, де їхня територія, де наша.

До того ж наш підрозділ перебуває на півночі Луганщини – а це вже Слобожанщина, не шахтарський край. Рубіжне, Сватове, Білокуракіне – тут населення проукраїнське, у селах розмовляють українською мовою. І саме тому ця сепаратистська біда не пішла сюди, бо люди у відповідний момент проявили громадянську позицію. Був, до речі, тут такий період перед виборами, коли в кожен райцентр приїжджали оці "бармалєї". Але люди виходили на вулиці по 200-300 чоловік і буквально з лопатами та вилами вигонили їх. Сепаратисти побачили, що тут підґрунтя для їхньої роботи немає, а вони ж на це якраз хочуть опиратися… І пішли.

– Хто в батальйоні служить? Чи розуміють солдати, яку місію виконують?

– Батальйон сформований з харківців і мешканців області. З усього батальйону на Майдані був я і ще кілька людей. Правду кажучи, більшість прийшли сюди з думкою, що от Майдан ото все закрутив, а їм доводиться відбувати. Але зараз потроху ситуація змінюється. Відбуваються зміни у свідомості тих людей, які взагалі не розуміли, що коїться. Спершу чув такі розмови, що от у мене, мовляв, мама росіянка, батько росіянин – як же і в кого я маю стріляти і проти кого воювати? Однак ті, хто до мобілізації були за Путіна, потрапивши до армії, переживають світоглядний переворот.

От тижні три тому трапилася трагедія – у новинах про це було. Хлопці з аеромобільної бригади на БТРі потрапили в засідку і підірвалися – семеро загинули. Поїхали на розвідку. Коли їх оточили, вони відстрілювалися, поки було чим, а потім, коли вже до них підійшли впритул, – взяли і підірвали себе. За два тижні до трагедії ці хлопці стояли з нашими на одному блокпосту, місяць у сусідніх наметах жили, разом з казанків кашу їли, перезнайомилися, передружилися. І коли ми дивилися новини по телевізору, як їх хоронили по рідних селах (хлопці були з західної України – з Тернопілля, з Франківщини), наші почали їх впізнавати. Стали вигукувати: "Та тож наш Микола! Він же, коли нападали, кричав: працюй! я прикрию!". На це було тяжко дивитися, годі було стримувати сльози... І от тоді в наших вояках ота готовність посилилася – за смерть своїх стояти до кінця. Я подумав собі, що саме таким чином і загартовується нація. Хлопці-харківці, які ще два місяці тому взагалі не розуміли, чого вони потрапили сюди, сьогодні за своїх побратимів з Франківщини, з Тернопілля, за цю спільну справу готові іти на смерть. Вони готові мститися, бо відчувають, що загинув товариш.

– Розкажіть про ваш побут, умови проживання, забезпечення.

– З забезпеченням, звісно, певна напруга – бронежилетів у нашому підрозділі є десь відсотків 5 від потреби. І то – завдяки волонтерам, в тому числі свободівцям. Дехто може купити самостійно, часом і 3-5 штук, то купує собі й товаришу. З бронежилетами питання не закрите, але вже краще, ніж було з самого початку. Але знову ж таки – це не за рахунок якогось спеціалізованого постачання згори.

Живемо у спокійний період в наметах, таких як на Майдані стояли. Мені особисто то нормально – я за натурою аскет і багато разів ходив у походи: весь Крим пройшов і половину Карпат. А для тих, хто не звик до польових умов, такий побут, мабуть, є трохи важким. Тим часом все одно риємо криївки – на випадок артобстрілу, нападу чи бойової тривоги. На блокпостах буває по-різному – от той, що біля Рубіжного, майже щоночі під перехресним вогнем. Буває, що наша артилерія стріляє туди, буває відстрілюємося. А блокпост же стаціонарний, його нікуди не подінеш. Він, до речі, так укріплений, що хлопці жартують: кажуть, що десь там у лісі є бункери, збережені ще з Другої світової, і там якийсь музей зробили, то тепер, мовляв, після війни музей перенесуть на цей блокпост. Він дійсно вражає своєю фортифікаційною міццю.

З інформацією проблем нема – є і зв'язок, є й Інтернет. Та й додому є можливість перетелефонувати. А часом, коли ми не обмежені електрикою, то можемо і телевізори ввімк¬нути – маємо кілька на батальйон.

– З Ваших особистих вражень і спостережень – чи надовго ті події на сході? Що говорять люди у війську?

– Швидко це, на жаль, не закінчиться. І командири нам про це натякають, і я сам своїм хлопцям про це кажу. Оті 54% людей, які думали, що війна закінчиться акурат наступного для після інавгурації президента, дуже помилилися. Ну не буде такого – це неможливо. Тим більше, зараз в обігу в цьому регіоні є мільйон одиниць незаконної зброї, і вона нікуди не подінеться. Її буде хтось використовувати. Тому маємо налаштуватися на тривалу війну і – перемогу.