Кримський заколот: що лишилося за кадром

Поки увага більшості українських ЗМІ була прикута до Майдану, в Криму вже назрівав сепаратистський заколот, ознаки якого залишалися непоміченими. Тиждень спробував відновити маловідомі епізоди тамтешніх подій, що передували повномасштабному розгортанню сепаратистського сценарію на півострові.

Грудень-2013

Далекого тепер уже 2 грудня 2013-го, поки свідомі й активні жителі Криму думали, як долучитись до Євромайдану, Верховна Рада АРК скликала термінове засідання і звернулася до тодішнього президента Януковича із закликом «вжити всіх доступних заходів для відновлення громадського порядку, не зупиняючись, якщо цього вимагатиме ситуація, перед запровадженням надзвичайного стану». У той момент на офіційному рівні було озвучено цивілізаційний розкол між прорадянською більшістю та про­українською меншістю в автономії, який згодом виявив себе в подіях лютого – березня 2014 року. Але тоді мало хто звернув на це увагу. В архівах провідних українських ЗМІ знаходимо поодинокі повідомлення, і то не в усіх. І майже зовсім не було написано про факт, що того самого дня депутат Севастопольської міськради Сергій Смольянінов попросив Путіна ввести війська в Україну.

Наступного дня, 3 грудня, кримські депутати закликали не висловлювати недовіру урядові Азарова, а 9-го числа заявили, що не віддадуть півострів «на поталу оскаженілим євроінтеграторам, неонацистам і русофобам». Ці звернення так само фрагментарно були висвітлені в центральних українських медіа. І тільки в регіональних кримських виданнях знаходимо заяву, яку того ж таки дня зробив Сергій Шувайников, депутат від партії «Русское единство»: коли опозиція прийде до влади, кримчани вимагатимуть проведення «референдуму» про статус півострова.
12 грудня кримські депутати заявили, що автономія в небезпеці. «Ми з вами ризикуємо втратити все, чого досягли за роки існування нашої республіки, – наголошували вони. – Нас позбавлять права говорити, писати, здобувати освіту рідною мовою. Сьогодні Крим стоїть перед вибором: або стерпіти насильницьку майданізацію, або дати рішучу відсіч антидержавним і антикримським силам». Цю відозву центральні ЗМІ проігнорували. Хоча того самого дня принаймні поширили заяву Колесніченка про те, що в Севастополі створюються загони «самооборони» і скоро вони приїдуть до Києва.

Звичайно, тоді ці події не здавалися такими доленосними. За 20 років усі звикли до проросійської позиції кримських політиків, і ніхто не чекав, що цього разу їхні сепаратистські закиди закінчаться справжнім введенням вій­ськ та анексією.

Січень-2014

У січні 2014 року було скликано позачергову сесію ВР АРК. 21 січ­­ня кримські депутати вдруге попросили Януковича «навести порядок у країні» й не допустити захоплення влади екстремістами. 22 січня той-таки Шувайников наголосив, що російські організації готові створювати загони «народної самооборони», які будуть відправлені до Києва для спротиву учасникам Євромайдану. А 23 січня голова ВР АРК Володимир Константинов заявив про невизнання створеної на Майдані Народної ради й закликав керівництво областей Півдня та Сходу України виступити єдиним фронтом проти силового захоплення влади в державі. Заяви кримсь­­кого парламенту супроводжувалися виступами проросійських і «казачьіх» організацій про неприпустимість силового перевороту та їхню готовність боронити «суверенітет» України всіма доступними засобами.

27 січня на загальних зборах членів Асоціації органів місцевого самоврядування АРК і Севастополя ухвалили рішення про створення в регіонах Криму добровольчих загонів. І того ж таки дня було ініційовано формування таких загонів із представників місцевих проросійських організацій, «казачєства» та спецпідрозділів внутрішніх військ. Так само 27 січня в Сімферополі відбувся мітинг прибічників режиму Януковича, на якому оголосили, що з Криму до Києва вирушає потяг з активістами на підтримку владі.

Як бачимо, із загостренням ситуації на Майдані інтенсивність подій у Криму наростала: проросійські лідери від заяв перейшли до конкретних дій. Та українські ЗМІ звертали на це так само мало уваги: переглядаючи архіви за січень 2014 року, знаходимо лише окремі повідомлення про півострів. Показово, що 28 січня, коли в Сімферополі відбувалося два альтернативні мітинги: один організований Меджлісом із вимогою скасувати диктаторські закони й припинити силові дії проти учасників протестів, а другий – проросійськими організаціями на підтримку режиму Януковича, більшість повідомлень стосувалася саме першого з них. Це зрозуміло, адже українська аудиторія сподівалася почути, що в Криму підтримують Євромайдан. Але так само важливо було б знати, що йому симпатизує лише невелика частка свідомого населення, тоді як більшість кримчан, підпавши під вплив антиукраїнських гасел, розглядає його як розгул націоналістів, котрий становить загрозу її звичному способу життя.

Лютий-2014

У лютому 2014 року проросійські організації в Криму, які доти перебували на маргінесі політичного життя (партія «Русское единство» Аксьонова мала лише 3% в парламенті автономії), стали почуватися майже господарями ситуації. 4 лютого Аксьонов разом із депутатом Держдуми РФ Алєксєєм Журавльовим створив так званий Слов’янський антифашистський фронт, згадки про який не знаходимо в жодному із центральних українських медіа. Перші повідомлення з’явилися лише за кілька днів, коли відділення цього руху виникло в Одесі. І так само 4 лютого кримський парламент заявив про формування робочої групи із внесення змін до Конституції АРК, а також пообіцяв розглянути питання проведення «референдуму» про статус півострова й підготувати звернення до президента й Держдуми РФ із проханням гарантувати збереження кримської автономії. Концепція цих змін, що передбачала значне розширення повноважень останньої і навіть можливість встановлення кордонів між Кримом та Україною, була затверджена на сесії ВР АРК 19 лютого, а наступного дня Константинов полетів до Москви звітувати.

Але до того, в лютому 2014 року, відбулося ще кілька цікавих подій. По-перше, розгорнув активну діяльність загальнокримський рух «Стоп Майдан», що своїм виглядом підозріло нагадував проект путінського політтехнолога Суркова «НАШИ». Хоча чому підозріло? Адже й сам Владіслав Сурков приїздив до Криму в лютому 2014-го: спілкувався з Константиновим, тодішнім прем’є­­ром АРК Могильовим та мером Севастополя Яцубою, але всі зустрічі мали закритий характер і жодних офіційних повідомлень про них не було. Кримським журналістам дивом вдалося про них дізнатись, а до українських медіа ця інформація надійшла лише через кілька днів.

По-друге, в лютому 2014-го проросійські організації Криму провели кілька круглих столів, де в різних формах звучали звинувачення на адресу учасників Євромайдану та заклики повернути Конституцію Криму 1992 року. Показово, що тодішній президент Криму Мєшков теж з’являвся на цих заходах, хоч і віртуально – через Skype. 12 лютого в Лівадійському палаці було терміново скликано Форум облрад, який керівництво ВР Криму бачило чимось на зразок Сєверодонецька-2. На відміну від згаданих круглих столів, повідомлення про які знаходимо переважно у кримських виданнях, Форум облрад був висвітлений у центральних медіа, але наголос зробили радше на тому, що представники восьми західних областей та Києва відмовилися брати в ньому участь, аніж на відверто сепаратистських заявах кримського спікера, які там лунали.

Прибувши до Москви 20 лютого (до речі, вже втретє за той місяць), Константинов виступив на засіданні фракції ЛДПР. Там він заявив, що не повірить, коли телебачення повідомить, ніби президент Янукович відмовився від влади, і що єдиним легітимним органом залишається ВР Криму, яка діятиме відповідно до ситуації. А далі йде цитата, яку важко знайти в українських ЗМІ, але про яку ми знаємо завдяки «РИА Новости»: «У нас єдиний шлях – це денонсація рішення президії ЦК КПРС про передачу Криму. Одна країна передавала Крим іншій країні на знак дружби, тій країні, що сьогодні називається Україною. Якщо припиняє існування сама країна, то припиняють дію всі ті відносини». Тут кримський спікер уже відкрито озвучив те, що йому було доручено московськими патронами: якщо Янукович зрікається президентства, Крим відходить до Росії і крапка.
Перебуваючи в Москві, Константинов скомандував збирати позачергову сесію кримського парламенту для розгляду питан­­ня про політичну ситуацію в Україні.

Депутатам про це повідомляли в телефонному режимі, порядок денний опублікований не був. Того дня в українських ЗМІ з’явилися перші тривожні заголовки стосовно АРК: «Кримська ВР збирається на позачергову сесію. Щоб здатись Росії?». Але позачергова сесія так і не відбулась, основна заслуга в чому, як кажуть, належить кримському прем’єрові Могильову та голові Меджлісу кримськотатарського народу Чубарову, які закликали Константинова утриматись від сепаратистських дій і пояснювали, якими наслідками це загрожує. Замість того було проведено розширене засідання фракції «Регіони Кри­­му», але в сесійній залі, де вкотре говорили про «розширення повноважень автономії».

23 лютого, коли Київ оговтувався від розстрілів на Інститутській та обговорював утечу Януковича, а Крим за традицією святкував День захисника Вітчизни, сталося ще дві визначальні події. «Русское единство» досвяткувало­­сь аж до збору підрозділів «самооборони». Принаймні саме врочистостями його лідер Аксьонов пояснив те дійство, яке відбувалося перед будівлею кримського парламенту й за своїм виглядом найбільше нагадувало військові розваги в Німеччині 1930-х. До речі, в українських медіа нічого не знаходимо про цю подію, а от якщо задати пошук російською мовою, то можна й почитати, й подивитись відео. Того самого дня Севастополь пішов іще далі: на багатотисячному мітингу було прийнято рішення не перераховувати до Києва податки, а міським головою проголошено громадянина Росії Алєксєя Чалого. Показово, що іще звечора на підступах до міста з’явилися протитанкові їжаки – там, де згодом будуть поставлені блокпости. Про севастопольський переворот, і насамперед про відставку наступного дня тодішнього мера Володимира Яцуби, читаємо в центральних виданнях.

Від 24 лютого за повної відсутності офіційної інформації в блогах почали писати про те, що в Криму з’являються нова російська військова техніка й додаткові сили. 25 лютого блогер Сергій Псарьов зняв відео, як Ялтою переміщуються вантажівки з номерами РФ, причому на відео можна було побачити солдатів із автоматами в руках.

А 26 лютого Константинов знов намагався провести засідан­­ня ВР АРК, де планувались відставка уряду Могильова та розгляд питання «про ситуацію в Криму», за яким вбачали можливість ухвалення якогось рішення щодо статусу півострова. Перед будівлею парламенту зібралося півтори-дві тисячі осіб під прапорами Росії та партії «Русское единство», а навпроти них – у три-чотири рази більше прихильників Меджлісу. Кворум зібраний не був: до зали прийшло близько 40 депутатів зі 100.

Події 26 лютого розлетілися всіма українськими ЗМІ – адже це вже був реальний громадянський конфлікт: із бійками, пораненими й навіть двома загиблими, про яких згодом повідомив Меджліс. Так само, як і події ночі на 27 лютого, коли близько четвертої години ранку уряд та парламент Криму були захоплені озброєними до зубів бойовиками.

Окупація

Розповідати про те, що відбувалось після ночі на 27 лютого, немає особливого сенсу, адже про все це можна прочитати в центральних медіа – у новинах із заголовками великими, а іноді навіть червоними літерами. Але це вже було постфактум, а от із функцією передбачення та прогнозування подій українські медіа не впорались. За весь лютий, окрім двох статей у «Дзеркалі тижня», які попереджали про реальну загрозу сепаратизму в Криму, знаходимо лише кілька частково аналітичних матеріалів у інших центральних виданнях. Основній масі всі ті сепаратистські рухи здавались не більше ніж черговими витівками, які тьмяніли на тлі подій Майдану й були варті уваги хіба що місцевих проросійських ЗМІ.

Потім, коли вже війська РФ були в Криму, українські медіа спрацювали якщо не на «відмін­­но», то точно на «добре». Деякі зразу відправили своїх кореспондентів до Криму, деякі мобілізували місцевих власкорів. А дех­­то з українських журналістів навіть без завдання редакції вирушив на півострів просто тому, що інформації бракувало й була гостра потреба побачити все на власні очі. Діставалися туди потягом, автівками, а деякі навіть на гелікоптері разом із нашими військовими. Медіа, що раніше вважались опозиційними, а зараз просто незалежними, наражалися на серйо­­зну небезпеку в Криму. Кореспондент «5 каналу» повідомляє, що на них було справжнє полюван­­ня: «…місцеві випитували, де тут хлопці із «5 каналу», адресу проживання довелося змінювати чотири рази». Багато журналістів постраждали від кримської «самооборони», представники якої не дозволяли знімати на вулицях, забирали та псували обладнання, били й викрадали людей. За даними Кримської польової місії, тільки за перші два тижні березня 2014 року в регіоні було зафіксовано понад 60 випадків порушення прав журналістів. Дехто з місцевих кореспондентів центральних видань мусив припинити писати через доноси та погрози фізичною розправою, але деякі з них і досі працюють у Криму – неофіційно, але оперативно.

Окрему роль у висвітленні подій на півострові відігравали місцеві незалежні інтернет-видання: «Центр журналістських розслідувань», «Крим. Реалії», «15 минут», BlackSeaNews, а також кримськотатарський канал АТР, телемарафон якого дивились у всьому світі. Не можна не згадати й про роль соціальних медіа: сторінки на Facebook Дмитра Тимчука («Інфоспротив»), Владислава Селезньова (на той момент керівника севастопольського прес-цент­­ру Міноборони), «Крим-SOS» ста­­ли джерелом оперативних новин із місця подій, поширюваних центральними виданнями. Зрозуміло, що в публікаціях траплялась і фейкова інформація, але в умовах тодішнього суцільного хаосу цього важко було уникнути.

Загалом можна сказати, що події кінця лютого – березня 2014 року повною мірою були висвітлені в центральних медіа, але ситуації змінити це вже не могло. Військові частини блокували одну за одною, кримчани прийшли й проголосували на поспіхом організованому «референдумі», наступного дня парламент проголосив незалежність півострова, а через день Аксьонов із Константиновим уже підписували в Москві «договір про прийняття Криму до складу Росії», який Рада Федерації не забарилася ратифікувати. Ми читали про все це, втім, були вже безсилі, а от якби червоні заголовки про Крим з’являлися в січні – лютому 2014 року, може, все було б трохи інакше. Зрештою, неувага центральних медіа до подій на півострові перед анексією була продовженням тієї політики, яку вони вели щодо АРК протягом двох попередніх десятиліть. Натомість російські ЗМІ ніколи не випускали Крим із поля зору. Чи ж дивина, що його жителі надавали перевагу саме виданням РФ і не довіряли українським, що і стало однією із причин подій зими – весни 2014 року?

Тиждень.ua