Маленькі прикарпатці: Хто вони?
.jpg)
Вони нерідко чують у спину тихе глузливе «карлик» або «ліліпут». Бути не таким, як усі, завжди важко, а якщо ти ще й менший за інших?
Міцний Богдан
Будівельний майданчик. Купи піску, бетонні блоки. Будівельники зайняті роботою. Серед них не пасе задніх чоловік дуже маленького зросту. Він так само носить дошки, складає цеглу. Це Богдан Ружастий. Зріст чоловіка – 1,38. Працює вантажником, каже, робота не тяжка, пише Репортер.
Богдан Ружастий працює вантажником на будівництві і не вважає свою роботу тяжкою
Пану Богдану 60 років. Усе життя працював – на заводах у Миколаєві, Коломиї, Отинії. Зріст ніколи не ставав йому на заваді. От і зараз змушений працювати, бо, каже, пенсії по інвалідності не вистачає, – у чоловіка третя група.
Живе в Отинії, працює у Франківську. Народився Богдан Ружастий у звичайній сім’ї, батьки були під 1,70. Був здоровим, а у півроку почав хворіти і затягнулося це аж до трирічного віку.
«Мене лікували, от уколами і забили ріст, – розповідає пан Богдан. – То був 1954 рік, яка медицина? Возили мене батьки у Франківськ по лікарнях, але лікарі зробити нічого не могли».
І хлопець змирився. Але лише зі своїм зростом, а от із образливими словом «карлик» – досі ні.
Коли пішов у перший клас, то завернули додому.
«З-за парти лише голова стирчала, – каже чоловік, – вчителі сказали, нехай ще рік побуде дома, але за той рік я так і не підріс. Тато зробив мені стільчик, я ставив його собі під ноги».
Непорозумінь з однолітками майже не було. Займався вільною боротьбою, тож, якщо в когось виникало бажання подражнитися, то міг за себе постояти.
«Не раз було, але я силу в руках мав – скрутив і через себе, та й усе».
Йому і зараз доводиться відповідати на образи. Пройтися Франківськом, щоб на тебе не звернули увагу, просто неможливо, каже чоловік.
«І якби то я один, а нас же двоє, – говорить пан Богдан. – От ідемо із жінкою вулицею, а вона ще нижча від мене, то не раз чуємо «карлики», «ліліпути». Це деколи так нервує, просто бісить. Тоді я відповідаю доволі різко: ще раз подивишся – дістанеш в голову!».
Богдан Ружастий з дружиною вже 40 років разом. Її зріст – 1,28 м. Вдома пораються удвох, без проблем, хіба жінці трохи важче, бо нижча.
«Вазонки полити десь зверху або меблі протерти, то для цього є крісло, – розповідає пан Богдан. – Я ніколи не звертаюся за допомогою, у квартирі все роблю сам, навіть ремонт».
Рік тому в них сталася трагедія – вбили єдиного сина. 37-річний Сергій Ружастий був успішним юристом. Теж маленького зросту, але це не стало на заваді ані кар’єрі, ані повазі колег, знайомих, друзів. Хоча саме через роботу його, скоріше за все, і вбили, вважає батько. Видно, що говорити про сина пану Богдану тяжко.
Єдине, що залишається, – працювати. Аби вистачило на ліки собі й дружині, а ще заплатити за квартиру. Каже, ніколи ніхто їм не допомагав.
«За жодних обставин не можна опускати руки, – впевнений чоловік. – А на образи треба не звертати уваги або пару слів сказати, послати куди подалі та й усе».
Кмітлива Лілія
Коротенька шубка, на високих підборах – Лілія Дубецька впевнено крокує вулицею. Її зріст 1,20 м. Дівчині – 27 років.
Лілія Дубецька мріє бути практикуючим психологом і допомагати людям вирішувати їхні проблеми
Ліля стала несподіванкою для своїх батьків, людей звичайного зросту. При народженні дівчинка мала лише 36 см.
«Це не спадкова хвороба, – каже Ліля. – Там щось із генною мутацією. Причин нам так ніхто й не назвав».
Гормон росту в неї в нормі, а хвороба називається ахондроплазія – порушення формування кісткової тканини.
На почуте «карлик», каже Ліля, не ображається. На підвищений інтерес не звертає уваги.
«Якщо це дитина, то тут і ображатись не можна, – говорить Дубецька. – Реакція дитини говорить лише про те, що вона розвивається нормально, бо бачить, що щось не так і реагує». Серед дорослих дівчина ніколи не стикалася з негативом.
З самого дитинства Лілія росла в середовищі «звичайних» людей.
«В початкових класах в мене була лавочка, я на неї вилазила, і вирішувала приклади, рівняння, – розповідає Дубецька, – а в старших мене просто не викликали до дошки, вчителі розуміли».
Дратувало Лілю лиш те, що люди не вірили скільки їй років, думали – обманює, бо нічим, крім зросту, вона не відрізнялася від інших дітей. А найбільше, що попсувало нерви дівчині, – це взуття. Ліля носить 30 розмір. Ще у шкільному віці можна було знайти, а потім їй хотілося, щоб гарне, на підборах, а не було.
«Це єдине, що доводило мене до сліз за все моє життя», – зізнається Дубецька.
Зараз знайшла франківського майстра, який робить їй взуття.
Лілія Дубецька має дві вищі освіти – психолог і викладач англійської мови. Минулого року закінчила аспірантуру, нині пише дисертацію з психології. Свого часу працювала у навчально-реабілітаційному центрі з дітьми з ДЦП. Зараз у дитячому садку вчить малюків англійської мови.
«Я знала, яка буде реакція дітей, – каже Лілія, – що будуть говорити: яка маленька цьоця, але я була до цього готова. Це мене не зачіпає, це ж діти! Для них я хвилин 5-10 виглядала дивно, але бурних реакцій не було». Є діти й вищі за Лілю, але вони знають – це вчителька, називають її Лілією Ігорівною та слухаються.
З людьми такого зросту, як вона сама, Дубецька не спілкується, каже, не відчуває потреби.
«Я навіть, як психолог, ще собі відповіді не дала – чому, – говорить дівчина. – Мені здається, я себе не ідентифікую з ними, я себе ідентифікую зі звичайною дорослою людиною, можливо, й десь перебільшую».
Сім’ям, де народжується така дитина, Лілія радить не жаліти ані себе, ані дитину, а адаптовувати її до життя.
«Сама людина повинна прийняти себе такою, як вона є, і робити своє життя таким, яким хоче бачити. Як кажуть, людина креслить, Бог малює. Я завжди цього притримуюся».
Лілія – людина віруюча, але, зізнається, ніколи не просила у Бога вирости. Бо не вважає свій зріст перешкодою.
Дівчина дуже любить дітей, мріє про сім’ю. Але бачить себе тільки поряд зі звичайним чоловіком. Зараз другої половинки у Лілії немає, але вона це не пов’язує зі зростом. Каже, на все воля Божа.
Скільки таких людей на Прикарпатті, «Репортеру» дізнатися не вдалося. Ні в міському департаменті соцполітики, ні в обласній асоціації інвалідів такий облік не ведеться. Організацій, які б опікувалися маленьким людьми, ми теж не знайшли.
«В більшості випадків вони мають групи інвалідності, – каже директор департаменту соцполітики Олександра Заклинська, – отримують пенсії в Пенсійному фонді, або у нас соціальні виплати, але ми їх не виділяємо з-поміж інших».
«Вони ведуть такий скритий спосіб життя, – говорить голова обласної асоціації інвалідів Ганна Гринів, – що якщо навіть такі і є, то у подібні організації не входять».
