«Найпотрібніше на фронті – це люди». Артрозвідник з Франківська про війну, тил та розмови в окопах

Франківець Євген «Камікадзе» Хоміцький воює в артилерійському дивізіоні 128 гірсько-штурмової бригади. Брав участь в АТО/ООС, куди пішов добровольцем. Далі працював в ДСНС. За кілька місяців до повномасштабної війни знову став на захист України – підписав контракт із ЗСУ. Велику війну він зустрів командиром гармати, через деякий час перевівся в артрозвідку.

Військовослужбовець розповів Бліц-Інфо про те, як бачать з фронту життя у тилу, про що говорять в окопах та що найбільше потрібне на війні.

- З чого розпочалося твоє 24 лютого 2022?

- На «учебці». Ми якраз в той момент шикувалися, а над нами пролітав ворожий літак… Там ми були декілька днів. Через деякий час ми звідти поїхали і в ті казарми, де ми жили, невдовзі зрівняли із землею.

Далі переїхали на Закарпаття у пункт постійної дислокації бригади. Там ми близько тижня відновлювали «мертву» техніку та чекали на мобілізованих. Тоді був двіж, люди йшли конвеєром. Коли ми відновили гармати та тягачі, загрузилися та поїхали на війну.

- Знову на Запоріжжя? Що розкажеш про перші бої?

Так. Потрапили під Пологи, наших хлопців якраз тоді вибили звідти. Ми жили на свинофермі. Ховалися там, мали поряд вогневу позицію з якої і працювали.

На початку було найважче. У них була аеророзвідка, у них все було. Коли ми заїжджали на вогневу позицію, а ми їх міняли по шість-сім разів за день. Це приїхали, розклалися, відпрацювали, склалися і поїхали ховатися. Почекали на нову ціль і знову поїхали на позицію. І так цілодобово, практично не спали.

Всяке було. Бувало, що ми на вогневій ще не встигли розкластися, а по нас вже були прильоти. Ну дуже швидко вони тоді працювали. «Орлани» весь час були у повітрі. А ППО у той час у нас майже не було…

- 128 бригада також брала участь у боях і на Донбасі та звільняла правий берег Херсонщини – можеш розповісти про ті дні?

- Так, звичайно. На Херсонщині ми зловили кураж. Ми тоді гнали їх, мали абиякий стимул. Хоча бої були дуже важкі, не обійшлося і без втрат. Якось нас накрили касетами (касетні боєприпаси – ред.). Побратиму з Долинщини осколком вибило шматок кісткового мозку, попало в шию. Зараз він паралізований…

Вже після звільнення Херсона нас кинули на Бахмутський напрямок. Там було дуже важко. Ми там просто оборонялися… Потім ми знову потрапили на Запоріжжя і вже тут дотепер.

- А зараз яка ситуація тій ділянці фронту, де перебуває твій артдивізіон?

- Ну, тут більш позиційна війна. Хоча бувають й наші атаки. Й доволі успішні. Вони (росіяни – ред.) тут дуже сильно вкопані. Зараз їх дуже важко дістати з-під землі. Вони весь час копають. Це не той час, коли вони колонами перли. Також вони нас переважають й в аеророзвідці. Снарядів вони не жаліють, також мають багато fpv-дронів. Аби розуміли, одного разу в наш бліндаж спрямували аж чотири дрони.

-  Чого зараз найбільше не вистачає на фронті? Можливо, снарядів чи дронів?

- Снаряди є. З цим стабілізувалася ситуація. Люди – це, напевне, найпотрібніше на фронті. Їх не вистачає. Люди «випадють», багато трьохсотих. Навколо смерть, тож не без втрат. Бракує всіх. Адже комусь треба ремонтувати техніку, охороняти місце дислокації. Хтось має готувати, прати і так далі. Через брак людей маємо додаткову роботу, адже мусимо розтягуватися, аби прикрити всі діри. Треба людей.

- Тож який моральний стан та фізичний стан після майже двох років боїв? Адже ваша бригада весь цей час без ротацій.

- Так, наша бригада з початку повномасштабки ще не мала ротації. Нас кидають з місце на місце, бо нема ким замінити… І таких бойових бригад багато. Можу за себе сказати – дуже важко. Комусь важче за мене. Важко, напружено, але терпимо, бо є розуміння, що нема ким замінити. Це є своєрідна мотивація.

- А що для тебе найважче зараз на війні?

- Хочеться додому. І розумієш, що треба працювати, що ротації не буде. Нема ким замінити. За пару років був вдома лише 23 дні. Мотивую себе тим, що жертвую собою для дітей, для їх життя. В нас нема виходу, маємо воювати. Тому тверезо дивлюся на те, що буде далі. Всі тут так думають. Ми це час від часу між собою проговорюємо.

- Тож про що говорять в окопах?

- В окопах - про війну. Бо для людей, які вже два роки на війні, це нормально. Хтось мріє про перемогу. Хтось про те, коли зайдемо в Крим і так далі. Тема війни на війні. Все логічно. І, паралельно, говорять про дім. Інших тем нема.

-  Ситуацію в тилу обговорюєте з побратимами?

- Так. Але після бойових.

- І які враження?

- Ну, це найболючіше. Одне враження – тил розслабився. Навіть не привикли до війни, а просто її не відчувають. І на цій думці ми сходимося з побратимами. Живуть добре, ну та й добре. Вбиває те, що плачуться, бо їх за кордон не випускають, я ненароджений для війни. Оці крики, що ТЦК погані, бо не йдуть воювати. ТЦК робить свою роботу, яку за них ніхто не зробить. Коли кажуть «а що нам дала держава?». А ви себе питали, що ви дали державі? Що ти зробив, аби у державі, приміром, не було корупції?

Скажу так, ми тут робимо свою роботу. А що ви робите в тилу, щоб не крали і так далі? Бо хлопці не прийдуть і не наведуть порядок. Ми робимо порядок тут. Хлопці прийдуть покаліченні, хворі, зі своїми проблемами. Ніхто не прийде і нічого за вас не зробить. Кожен має робити свою роботу. Ми свою робимо, а ви?!

- Це сильно демотивує?

- Нас це не демотивує, бо ми тут стоїмо за свої сім’ї, друзів та за тих людей, які відчувають війну. Ось це мотивує. У більшості випадків нам просто вистачає людського «дякую».

- На твій погляд, коли суспільство почало «забивати» на війну?

- Тил розслабився, коли відбили Київ. Тоді всі кричали «нація». А зараз що?! Фронт – це собі фронт, тил – це собі тил. І це так всюди. Те саме Запоріжжя, де часто буває, нічим не відрізняється від Франківська. Як там розслабилися, так і тут. Воно йде то того, що буде як у часи АТО…

- Розваги в тилу – вони потрібні?

- Ми для того тут стоїмо, аби тил жив. Тож розваги мають бути, але в міру. А не так, як у нас люблять. Треба ж і видихнути, але лише не розслаблятися. Є якісь рамки, які не треба переходити. Ну не можна гуляти, коли у місті жалоба, бо загинули хлопці! Це ж має бути якась мораль, розуміння. Вони життя поклали за вас.

- Нещодавно, ти ж точно чув, в Україні був ряд мовних скандалів. Яке твоє ставлення до мовного питання та яка ситуація з цим у твоєму підрозділі?

- Мова – це важливо. Зі мною воюють хлопці з російськомовних країв. Але вони свідомі. Стараються перейти на українську, не у всіх одразу виходять, тому, буває, говорять суржиком. Але ми за це не «чмиримо». Головне, що стараються. А воно рано чи пізно прийде. Не треба нікого «гнобити», треба казати, що вони молодці, бо стараються. Це будь-де. А те, що виноситься на широкий простір - це штучний «срач».

- Твоє ставлення до чоловіків, які втікають з країни, та ухилянтів?

Для мене це не чоловіки, це «яйценосці». Особливо бісить те, коли кажуть «я плачу податки». Окей, давай поміняємося місцями, теж платитиму податки. Чи ті люди, які кажуть, аби їх випустили з країни і вони більше сюди не повернуться. Питання – чому ти дотепер тут жив? Припекло в сраку, от і все.

- Що скажеш про ситуації, коли працівники ТЦК «пакують» чоловіків силоміць? Маєш якусь думку щодо того, як мотивувати людей йти в ЗСУ?

- Думаю, силою проводити мобілізацію – це неправильно. Але якщо не силою, то як інакше? Саме так, якось воно неправильно, але це з обох сторін.

Думаю, людям треба доносити, що потрібно йти в ЗСУ, аби нарешті позбутися нашого найбільшого ворога. Зараз ми маємо шанс це все закінчити. Для цього потрібно, щоб вся країна працювала на перемогу як у перші дні. Тоді це настільки піднімало наш дух, що ми на тому заряді працювали день і ніч. Це дуже стимулює. Більше, ніж багато зброї чи снарядів. Тому нам треба, щоб народ мав одну мету і працював на неї.

Наразі підрозділ Євгена розпочав збір на автівку, яка дуже потрібна. Підтримайте хлопців донатом, а вони за це обіцяють ще більше мертвих окупантів.

Карта Євгена - 5168745034307071

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!