Олександр Костур: Хочу будувати своє майбутнє в рідній державі
Студентові п’ятого курсу Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника Олександрові Костуру «пощастило» побачити на власні очі та відчути на собі роботу правоохоронних органів під час Майдану. Нині зі зміною влади в Україні з Сашка зняли всі звинувачення.
А ще донедавна хлопець міг «загриміти» до в’язниці на строк від восьми до 15-ти років. Усе почалося з того, що 22 січня в Києві його затримали спецпризначенці, після тривалих знущань привезли до Святошинського райвідділку. Йому інкримінували участь у масових заворушеннях «зі знущанням над особою і завданням їй тяжких тілесних ушкоджень». Далі суд присудив Олександрові застережний захід — два місяці тримання під вартою в Лук’янівському сізо. Після трьох тижнів ув’язнення суд змінив його на домашній арешт. У розмові з журналістом «Галичини» Сашко Костур поділився своїми враженнями від затримання «Беркутом», перебування в райвідділку та слідчому ізоляторі, думками з-за ррат та розповів про Україну своєї мрії.
— Що ти пережив, коли 22 січня тебе разом з іншими «майданівцями» затримали спецпризначенці? Як це сталося? Що вони робили з вами?
— Спочатку я був здивований, бо не розумів, за що мене б’ють, кричав: «Хлопці, не бийте!». Я ж взагалі нічого при собі не мав, а вони підбігають, ногами копають, щитами, кийками б’ють. Коли нас уже привели до «автозаку», сказали ставати на коліна. А коли ми не дуже хотіли це робити, почали нас бити по колінних суглобах. Я кілька разів падав на коліна, казали вставати, піднімався, знову били по колінах. Це працівники «Беркута». Вони дуже жорстоко ставилися до нас, але мені пощастило, що вони не дуже знали, що таке Івано-Франківськ, бо на львів’ян реагували дуже агресивно, в них очі наливалися кров’ю і вони відразу починали їх бити. Коли нас привели до «автозаку», то мене і ще двох людей запхали в приміщення, розраховане десь на одну людину. І нас так приблизно десять годин возили по Києву. Очевидно, робили це спеціально, бо я встиг надіслати наші прізвища на «Євромайдан SOS». До райвідділків уже приходили адвокати і депутати, щоб нас звільнити, тож нас возили до того моменту, поки всі не порозходилися. Нам не давали ні їсти, ні пити. Ставилися, як до тварин. І десь о 24.00 привезли до Святошинського райвідділку.
— Які травми і фізичні ушкодження дістав після «зустрічі» з «Беркутом»?
— Оскільки я раніше займався багатьма видами спорту і знаю, як треба захищатися, то у мене здебільшого були просто забої м’яких частин тіла. Я лежав на землі, прикривався руками і ногами. Забої на ногах і руках, чотири шви на голові.
- Що тобі інкримінували?
— Стаття 294 частина друга. Це участь у масових заворушеннях зі знущанням над особою і завданням їй тяжких тілесних ушкоджень. Тобто я разом з трьома-п’ятьма тисячами осіб бив «Беркут» і завдавав їм важких тілесних ушкоджень. На суді не було пред’явлено фактів побиття «беркутців». Про які побої й 100 осіб «Беркута» йдеться, я так і не зрозумів. На мене написав наклеп працівник «Беркута» з АР Крим, що я його бив і руками, і ногами, використовував знаряддя, які були приготовлені ще до масових заворушень — битки, кийки, амуніцію, бронежилети, шоломи тощо. Якби у мене таке було, то не була б голова пробита. і як я міг бити 100 спецпризначенців, ще й лежачи на землі, дотепер не розумію.
- Після Святошинського райвідділу ти потрапив до Лук’янівського сізо...
— Саме в Лук’янівському сізо до мене почали ставитись по-іншому. Я побачив, що це вже зовсім інша міліція. Вони одразу провели медичний огляд, зняли з нас побої. «Майданівців» спеціально розселювали по різних камерах, щоб ми не влаштували бунт (сміється). Спочатку я дуже боявся того, що може бути в камері. Але коли ув’язнені, до яких мене підселили, запитали чи дати мені їсти, то моя думка про те, що всі в’язні погані, змінилася. Ще не знати, хто є справжніми злочинцями — ті, які нас били і засудили, чи ті, що зустріли по-людськи, сказали піти помитися, поїсти, дали одежу?
- У Лук’янівському сізо ти відсидів три тижні. Що вразило найбільше? Поділися своїми спостереженнями з-за ррат?
— Вразило саме ставлення в’язнів до нас. Вони ставились до нас дуже добре, підтримували, бо розуміли, що ми хочемо чогось кращого. Їх посадила в тюрми та ж влада, вони розуміли, що ми хотіли кращого, хотіли щось змінити, і ставились до нас добре. Як до людей...
Перше запитання, яке звучало і в райвідділку, і в сізо: скільки нам заплатили? З нами був «афганець», який казав: «Повбивайте нас, дітей відпустіть!». і я їм відповідав: «Ви думаєте, що людина, якій заплатили, казала б: повбивайте нас, а дітей відпустіть?!». У них не вкладалося в голові, що можна просто мати ідею, яка буде для тебе понад усе, і ти будеш її відстоювати до останнього. Майдан сильний тим, що люди скеровані не грошима, а ідеєю. «Тітушки» будуть тікати, тому що стоятимуть до того моменту, поки на шальках терезів ціна їхнього життя не переважить над грошима, які їм заплатили.
- Про що роздумував, перебуваючи під вартою?
— Перші декілька днів у мене був шок. Я переглядав усе, що про мене написали, всі документи, які мені надали. Знайшов багато помилок. Таких дурниць понаписували, мені було так смішно, що аж хотілося плакати. Працівник «Беркута», який проходив свідком по моїй справі, описав мене «по одязі та зрості». То мій адвокат сміявся і казав, що вперше чує, аби людину так можна було опізнати. Вся документація, яку надавали слідчий та судді, була надзвичайно поганої якості, щоб погіршити її читабельність. Перші дні я все це читав, виписував, якісь замітки робив. Там було написано, що я був у Києві з 19 до 21 січня, але ж 19—20 січня я був в Івано-Франківську. 19 січня — це Водохреща — велике свято, я був вдома зі своїми рідними, 20 січня — в школі, де проходжу навчальну практику. Суд цього до уваги не взяв, хоча на суд прийшли мої рідні, які це підтвердили. Далі суд не дозволив показати відео, яке підтверджувало, що я не чинив опору, що били мене, а не я.
- Чи були міліціонери, правоохоронці, які ставилися до «майданівців» нормально?
— За три тижні, котрі я сидів в Лук’янівському сізо, навіть слідчі почали ставитись до нас нормально. Проте більше було тих, котрі дивляться телевізор, вони зазомбовані й упевнені в тому, що ми проплачені Заходом. Це робить Росія для того, щоб збурити народ, налаштувати одне проти одного. і ті повідомлення російських каналів, у яких подають, що ми проти росіянѕ Та, вибачте мені, я за весь час перебування в сізо говорив лише російською, бо боявся. Я вмію розмовляти як українською, так і російською, для мене це не є проблемою, як і для більшості українців.
- Чого тобі бракувало у в’язниці?
— Родини. Мені було надзвичайно зле від того, що я завдав їм стільки неприємностей, що вони переживали за мене.
- Після всіх випробувань, які сталися з тобою в Києві, як гадаєш, яким чином це на тебе вплинуло? Ти змінився?
— З дитинства я мріяв виїхати за кордон і жити там, у нормальній державі, де поважають права людей. Нині моя думка змінилася. Хочу будувати своє майбутнє в рідній державі і робити щось для того, щоб саме в ній було краще життя, бізнес підіймати чи ще щось таке.
У мене змінилася думка про людей, які сидять у тюрмах. Мені хочеться донести до багатьох, що у в’язницях не всі злочинці. Багато є таких, котрих просто треба було за планом посадити, в яких забрали бізнес, перекреслили все їхнє життя і посадили в тюрму, щоб про них ніхто не дізнався.
- Якби знав, що чекає на тебе в Києві, поїхав би ще раз?
— У мене завжди була і є власна думка. Я тому й поїхав до Києва, щоб донести її до людей, щоб чимось допомогти. До того, як мене затримали, їздив до Києва на революцію неодноразово. і якби я знав, що таке буде, просто не їхав би сам. Всі попередні рази був там із друзями і все закінчувалося добре, я повертався додому. Я не вважаю себе постраждалим, я відбувся раптом 21 днем за рратами. Ніколи собі не пробачу те, що був в Івано-Франківську в той час, коли в Києві вбивали людей.
- В якій Україні хочеш жити?
— Я вже був в Європі, бачив, як там живуть люди. Хочу, щоб в Україні ставилися до людей, як до людей, щоб їхні права не порушували. Є таке золоте правило — права однієї людини закінчуються там, де починаються права іншої людини. Хочу, щоб однаковими були права людей — як простого громадянина, так і президента. За кордоном ти можеш піти в одне і те ж кафе, що й депутати, мільярдери. У нас такого немає. Чому? Тому що багаті бояться, бо крадуть. Я хочу жити в такій державі, де люди не будуть красти, де можна буде чесно заробити для себе та
своєї сім’ї.
- Про що мрієш?
— Щоб Україна стала вільною, щоб не було такого, як нині. Те, що тепер відбувається, як на мене, це рабство. Дотепер ми були рабами Януковича та інших.
- Розкажи більше про себе?
— Я навчаюся на п’ятому курсі факультету математики та інформатики ПНУ ім. В. Стефаника. Закінчив музичну школу з класу гітари, займаюся вокалом, пауерліфтингом, раніше — джіу-джитсу.
- Після закінчення університету ким себе бачиш?
— Я націоналіст, хочу розбудовувати свою державу й жити в ній. У мене тут родина, отож хочу, щоб і їм жилося краще.