Олександр Сич: Я не відчув команди, працюючи в уряді

Вчора уряд, пропрацювавши майже 9 місяців, склав повноваження перед новообраною Верховною Радою. Віце-прем’єр-міністр з гуманітарних питань, головний ідеолог "Свободи" Олександр Сич розповів Українським Новинам про помилки в іміджі партії, які завадили їй потрапити до нової Ради і складнощі в уряді "камікадзе".

Ви подали заяву про відставку з посади ще 12 листопада, до складання повноважень Кабінетом Міністрів перед новообраною Верховною Радою. Причиною Ви назвали результати виборів до Верховної Ради. Чим можете пояснити результат Всеукраїнського об’єднання "Свобода", за списком якого Ви йшли?

Насправді, це є нормальною європейською практикою. Уряд у нас, відповідно до чинного законодавства, формується парламентом. Якщо "Свобода" не пройшла до Ради (за партійним списком) та не має своєї фракції у ній, то отже вона не буде брати участі у формуванні коаліції й, відповідно, у формуванні Кабміну. А тому ті члени "Свободи", які перебувають в структурі виконавчої влади, а зокрема в уряді, подали у відставку, не тримаючись за крісла. Цим самим ми продемонстрували, що правильні політичні речі треба не тільки декларувати на словах, але й здійснювати на практиці. Тож сподіваємося, що в майбутньому така практика стане прикладом для наслідування.

Щодо причин не проходження до парламенту. Сьогодні ми їх аналізуємо і я не хотів би вдаватися в детальні подробиці. Але якщо говорити системно, вони є внутрішні і зовнішні.

Щодо внутрішніх. Окреслю одну з принципових засад іміджології. Не може імідж, сформований для виборця, суттєво відрізнятися від реального образу, бо це несе в собі суттєві потенційні загрози. Власне, вважаю, ми дещо переборщили з іміджем партії як жорсткої, дисциплінованої, авторитарної структури.

Знаючи добре історію українського націоналізму і маючи достатньо великий досвід партійного будівництва, знаю, що політична організація – це не армія, в якій всі ходять шнурочком і по команді. Звісно, націоналістичній організації, як от ОУН (Організація українських націоналістів) в історії, а "Свободі" тепер, більше від інших політичних сил притаманна внутрішня організованість, дисципліна, впорядкованість тощо. Але ніколи ні в часи ОУН, ані тепер націоналістична організація не була армійською структурою. До політичної сили належать прості смертні люди, їм властиво помилятися.

Що має змінитися в іміджевому представленні партії?

Люди мають зрозуміти, що до "Свободи" входять такі ж, як і вони, пересічні українці. Можливо більш організовані та дисципліновані. Й нас не треба ідеалізувати.

Утім, задумайтеся, чому один і той самий вчинок представників різних партії оцінюється по різному? Я вже навіть не кажу про спеціальні інформаційні кампанії, спрямовані проти "Свободи". Але особисто спостерігав, коли у Верховній Раді представник якоїсь фракції міг встряти в бійку з "регіоналом" і це не набувало жодного розголосу. Але якщо це ставалося за участі "свободівця", то на весь світ піднімався ґвалт про наш "радикалізм", "нетолерантність" чи "нецивілізованість". Отож, те, що дозволено членам інших партій, зась членам "Свободи"?!

Які були зовнішні причини того, що партія не пройшла?

Щодо зовнішніх чинників. "Свобода", набувши статусу парламентської політичної сили, вступила у процес трансформації. Принаймні, я весь час, як заступник голови партії з питань ідеології, на наголошував на цій потребі. Ми прийшли з вулиці, добре опанувавши мистецтво вуличної боротьби. А в парламенті потрібно було набирати ваги серйозної, державницької, впливової і відповідальної політичної сили. І якраз в процесі нашої трансформації розпочалися революційні процеси, які завжди супроводжуються великою дозою популізму. Його могли собі дозволити псевдорадикали, за плечима яких ніхто не стояв, а отже вони не відчували обов’язку виконувати те, що голослівно обіцяли.

А кожен народний депутат-свободівець за майже 2 роки парламентської роботи розумів, які у нього є реальні механізми і що він насправді може зробити. Він не міг собі дозволити популістично розкидатися обіцянками.

"Свободівець", який став членом уряду та за півроку апробував механізм і заскорузлість, відсталість, догматичність державної машини, також розумів, що за свої слова потрібно відповідати, бо люди рано чи пізно запитають. Тим більше, у нас нарешті почало прокидатися громадянське суспільство. І також "свободівець", який став головою районної чи обласної державної адміністрації, зрозумів, які насправді ресурси має у своєму розпорядженні.

Я би хотів, аби цю трансформацію від технологічного популізму до відповідальності проходила не лише "Свобода", а й весь український політикум. У нас уже немає часу для популізму, є лише час для дуже відповідальної політики.

Ще один об’єктивний чинник – революційний чи постреволюційний, але в цілому позитивний – настав час, коли нашу програму розтягли інші впливові суб’єкти політичного процесу. Причому навіть ті пункти, за які ще вчора вони ж нас гостро критикували.

Наприклад? Назвіть деякі.

До прикладу, ми раніше казали: "Росія – не є нашим стратегічним партнером, це наш стратегічний ворог". Як нас тільки за це не критикували! Сьогодні про це говорять всі. Так само ми казали: "Крим – це плацдарм для російської агресії, треба позбавити його статусу автономії". І Крим таки став плацдармом для агресії. Якщо ми казали: "Росія, як правонаступник СРСР, повинна віддати ту частину золотовалютного запасу, на яку Україна має право. Так само Росія має повернути ті пограбовані заощадження, які під час розпаду Совєцького Союзу були виведені з України, будучи власністю українських громадян". Нам казали, що ми навмисно провокуємо загострення відносин з Росією. А сьогодні це вже на урядовому рівні говорить прем’єр-міністр. Коли ще 3-5 років назад ми казали, що для контролю над міграційними процесами необхідно впровадити біометричні паспорти, нас називали нацистами та фашистами. А сьогодні це головна вимога для лібералізації візового режиму з Європейським Союзом. Так само топовим гаслом нашої програми було: "Ми на своїй, Богом даній, землі". Нам казали: "Ви що, нацисти?! А як же інші національні меншини і групи, що живуть в Україні?". А вже у нинішній виборчій кампанії це гасло перекочувало в уста спікера парламенту Олександра Турчинова.

Й такі приклади я можу перераховувати достатньо довго. Візьміть нашу програму, скажімо, з якою ми йшли на вибори 2012 року, і порівняйте з програмами основних учасників політичного процесу. Ви побачите, як дуже часто все збігається один до одного. Просто ці політичні сили мали кращі медійні, матеріальні, фінансові і тому подібні можливості, щоб донести це до виборця.

Це єдина зовнішня причина?

Є ще інший фактор, на якому не хочу наголошувати, але про який говорять наші партійці. Ідеться про вплив зовнішніх сил, для яких "Свобода" є небажаною в українському парламенті. Можливо, колись історія дозволить нам розкрити усі нюанси Мінського переговорного процесу або інших домовленостей. Поки що ми можемо лишень припускати, що з огляду на демонізацію "Свободи" як на східному та і на західному зовнішньополітичному напрямку, у переговорах з найвищим українським керівництвом могла звучати вимога: "Шановні, "Свободі" не місце в парламенті".

Я вже не кажу про свідомі фальсифікації на сході, адже Донбас – це "священна передвиборча корова", яку не можна чіпати. Головне, щоб "вибори на Донбасі відбулися", а те, що там масово вкидали бюлетені – байдуже! Й чим більше вкидали там – тим суттєвіше знижувався відсоток за "Свободу" на загальнонаціональному рівні.

До того ж, всі партнери і союзники в політичному процесі апріорі є конкурентами. І якщо ті, що мали перевагу в ресурсах, мали цілеспрямований план не пропустити "Свободу" до парламенту, то їм вартувало на кожній дільниці забрати по 1-2 голоси, от і набирається тих декілька десятків тисяч, яких нам не вистачило для подолання виборчого бар’єру.

Чи відчувалася ця боротьба в уряді? Які були Ваші плани, та що в результаті вдалося зробити?

Насправді, наші повноваження (функціональні і кадрові) суттєво піддавалися обмеженням. Мої колеги-однопартійці (міністр аграрної політики і продовольства Ігор Швайка та міністр екології і природних ресурсів Андрій Мохник) також Вам це підтвердять. Коаліційний уряд не є обов’язково командним урядом. В політиці один – не воїн. А от хороша команда і є таким воїном. Я не відчув команди!

Особливо складно було працювати мені. Апріорі, незалежно від того, хто перебуває на посаді віце-прем’єра, – ідеться лише про красиву посаду без вагомих повноважень. Я свого часу таку посаду вже займав на іншому рівні – коли був заступником міського голови. Тоді я зрозумів, що головними фігурантами управлінського процесу є начальники управлінь, а не заступник мера. Тим більше, якщо ти силою обставин входиш до складу – тоді мерії, а сьогодні уряду – але не перебуваєш в одній політичній команді з першою особою. Бо ж реальні управлінські впливи має той, хто розпоряджається двома головними ресурсами – кадровим і фінансово-матеріальним.

Моє завдання – координувати діяльність визначеної групи міністерств. Я не володію правом суб’єкта нормотворчої ініціативи й не можу подати проекту рішення – проекту Закону, постанови, чи розпорядження уряду. Натомість можу запропонувати ініціативу і доручити якомусь виконавчому органу її реалізувати. А далі спрацьовує бюрократична процедура.

Скажімо, одне з перших питань, яке я порушив, – відновлення статусу Українського інституту національної пам’яті. Інститут був створений для реалізації закону про Голодомор як центральний орган виконавчої влади, покликаний формувати політику національної пам’яті, тобто трактувати складні, трагічні сторінки історії українського народу і на основі цього трактування об’єднувати українське суспільство. В часи режиму Віктора Януковича його намагалися спрофанувати й звели до рівня науково-дослідного інституту, яких у нас достатньо вистачає і без нього. Тож я ініціював відновлення його статусу як центрального органу виконавчої влади. Відповідні доручення дав ще у березні, а до рішення Кабміну дійшло десь аж у вересні, тобто через півроку.

Інше питання. Десь у травні проводив нараду із представниками кінематографічної галузі та громадськими експертами. Серед іншого, ми домовились, що необхідно створити при Кабміні раду аудіовізуального мистецтва, роботу якої координував би віце-прем’єр-міністр. Тоді ж підписав відповідне доручення, яке виконується ще до сьогоднішнього дня і відповідний нормативний акт знаходиться на перепогодженні у Міністерстві економічного розвитку і торгівлі.

Згідно з регламентом Кабміну будь-який проект має обов’язково пройти погодження у міністерствах і сумарно їх термін розтягується на більше ніж три місяці. Можеш скільки завгодно вимагати прискорення цього процесу, але кожне міністерство має повне право на декілька тижнів затримати розгляд проекту рішення, а потім знайти тисячу аргументів для продовження часу розгляду, а чи й недоцільності його ухвалення. На жаль, мої повноваження спливають і я не знаю, чи хтось доведе цю справу до кінця.

Трохи інша ситуація з відновленням Координаційної ради з питань книговидання і книгорозповсюдження. Ми її створили достатньо швидко і достатньо продуктивно працювали.

Ви думаєте що саме Ваші ідеї блокували чи проблема у бюрократичній машині, яку неможливо зламати?

І одне, й друге. А щодо бюрократичної машини, то мені здається, що її легше було б зламати й викинути на смітник, а не реформувати! Зрештою, з нуля завжди краще будувати, аніж перебудовувати. У нас теза про реформи стала своєрідним магічним заклинанням кожного чиновника. А що таке реформа? За етимологією слова – це не радикальна й не революційна, а поступова зміна. Часто чую: "За півроку треба було все реформувати!". Але за півроку можна було все зламати, але не реформувати! Реформи тривають роками. Це – по перше. А по друге, якщо відійти від популізму і говорити про серйозні речі, знайдіть мені, будь-ласка, країну, яка здійснила повномасштабні реформи в умовах війни? Кожна реформа обов’язково зумовлюює соціальне навантаження. Соціальне навантаження – це зменшення робочих місць, перепрофілювання, реорганізація, які призводять до соціального неспокою. Соціальний неспокій тилу в умовах війни?...

Насправді, вся логіка діяльності уряду полягала у тому, щоб втримати ситуацію під контролем і мені здається, що ми її втримали. Якщо порівнювати гуманітарну галузь (освіта, охорона здоров’я, культура, бібліотеки, музеї тощо) та економічну сферу, енергетику, фінанси, обороноздатність – гуманітарна галузь виглядає значно краще. Хоча під час секвестрування бюджету максимум коштів спрямовувалося для фронту. Дійшли навіть до зарплат учителів і лікарів, точніше до обмеження надбавок за престижність і важкі умови праці. Але і в цих умовах учителі працюють, лікарі лікують. На превеликий жаль, під час моєї роботи дуже часто доводилось зустрічатись з повним нерозумінням потреб гуманітарної політики.

Нерозумінням на яких рівнях?

На всіх. Пам’ятаю, найбільше я був просто здивований, коли не пересічна людина, а професор, директор Інституту культури відреагував у Facebook на наші ідеї щодо книговидання: "Яка книга, ви про що, в державі війна!…" Якщо в державі війна, то що – ми дітей не повинні вчити, книжки не видавати, діти не повинні народжуватися, їх не мають лікувати!? Яке взагалі катастрофічне нерозуміння того, що власне недосконала гуманітарна політика створила придатний ґрунт для російської агресії. Якщо ми не хочемо повторення цього завтра, то потрібно належну увагу приділяти гуманітарній сфері сьогодні.

Взагалі чи потрібна посада віце-прем’єра з гуманітарної політики, якщо врахувати те, що ви казали про обмеженість повноважень?

А ви запитайте, для прикладу, у Миколи Томенка (віце-прем’єр з 4 лютого до 8 вересня 2005 року) чи В’ячеслава Кириленка (віце-прем’єр з 27 вересня 2005 до 4 серпня 2006 року), яке в них враження від цієї посади. І якщо вони будуть щирі, то скажуть те саме.

Не хочу сьогодні розповідати, в яких умовах доводиться працювати: соціально-побутових, морально-психологічних, політичних. Може колись для цього прийде час…

І все ж, попри відсутність механізмів, я намагався їх сам напрацьовувати. Максимально використовував інструментарій міжвідомчих нарад, за підсумками яких давав доручення, контролював їх виконання, заручався підтримкою громадського експертного середовища.

Посада віце-прем’єра може бути ефективною у двох випадках. Перший – якщо поєднувати цю посаду з посадою очільника якогось міністерства…

Як Володимир Гройсман, який поєднував посаду віце-прем’єра з посадою міністра регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства?

Так, цей приклад також годиться. Бо в такому разі ти принаймні маєш механізм реалізації власних ініціатив.

А другий шлях – це законодавча зміна повноважень, аби віце-прем’єр мав право бути суб’єктом подання проектів рішень. У штаті служби віце-прем’єр-міністра є 10 співробітників. Маючи відповідні повноваження, можна було б сформувати експертні групи разом з представниками громадянського суспільства, які напрацьовували б проекти рішень і оперативно подавали їх для розгляду. Щоб вони не гуляли десь в чиновницьких нетрях по 5-6 місяців! Ніяк не можу звикнути до такої тяганини, бо на посаді голови обласної ради (Івано-Франківської) звик до того, що вранці давав доручення, а ввечері вони були уже виконані.

Якщо повернутися до питання про досягнення і невдачі…

Я от розмірковую, що сказати про досягнення. По суті повноважень я не маю права втручатися в діяльність того чи іншого міністерства. Натомість можу їх координувати, давати доручення, вимагати їхнього виконання. Попри поточний контроль над ситуацією, ми з ними працювали і над перспективним баченням розвитку кожної галузі. Й сьогодні можемо говорити, що в освіті, і в охороні здоров’я розроблені відповідні концепції розвитку, а в молодіжній політиці і культури – напрацьовані декількарічні пріоритети розвитку.

Є десь із десяток тем, які я постійно тримав на контролі – інформаційна політика, політика національної пам’яті, книговидання, героїзація осіб, що віддали життя у боротьбі за незалежну Україну, політика національно-патріотичного виховання у школі і загалом в суспільстві, пропаганда здорового способу життя і боротьба із соціально-небезпечними епідеміями тощо. Можу в розрізі кожної із них назвати те, що вдалося зробити.

Але найбільше намагався докласти зусиль, аби гуманітарну політику сприймали на рівні з політикою обороноздатності. А особливо чиновники, відповідальні за фінансово-матеріальний розподіл ресурсів. Якщо ми хочемо до питань гуманітарної політики ставитися серйозно, а не за залишковим принципом, робімо це всі гуртом. Бо це не може робити лишень один віце-прем’єр чи 4 профільні міністри.

Й мені здається, що сьогодні вже з’являється розуміння того, що вкладати гроші в інформаційну політику – це те саме, що вкладати їх в бронетранспортери, набої, артилерію. Інвестувати в охорону музеїв, книгу, бібліотеку – це те саме, що вкладати їх в амуніцію, спорядження солдата тощо.

У другій частині інтерв’ю читайте про можливість створення міністерства пропаганди, про те чому досі не запрацював закон про санкції, а також про плани Сича на "післяурядове" майбутнє.

Автор: Артем Данильченко, Українські новини