«Останній москаль»: сміятися чи плакати?
Комедійного серіалу «Останній москаль» з нетерпінням чекали поціновувачі українського кіно. Але розрекламований одним із найпопулярніших центральних каналів фільм з біркою «файна патріотична комедія» викликав не лише захоплення і схвальні відгуки, а й різкі оцінки і шквал критики. Все ж він став одним із найпопулярніших телепродуктів останніх років на українському телебаченні
Режисер ситкому — Семен Горов, у ролях — Юрій Горбунов, Назар Задніпровський, Володимир Горянський, Іван Шаран, Ігор Скрипко та Галина Безрук.
16-серійна картина розповідає про пригоди московського «мажора» — сина банкіра Валєри (у ролі російський актор Ігор Скрипко), який опиняється в маленькому гуцульському селі Великі Вуйки. Через батькові економічні махінації юнак ховається від бандитів у карпатському селі, де живе його дядько Іван (Юрій Горбунов). Проте через давній конфлікт братів Іван аж ніяк не радіє приїздові свого московського родича. Бо мати Валєри — колишня наречена Івана. Та все ж під тиском односельців дядько дозволяє небожу залишитися. Згодом московський гість закохується в місцеву дівчину Ксенію (Галина Безрук), яка працює вчителькою. У чужому середовищі на Валєру лавиною насуваються труднощі. Але фільм закінчується хепі-ендом.
Ідея цього серіалу належить сценаристові Миколі Куцику з івано-Франківська. Фільм знято у Верховинському районі й у Національному музеї народної архітектури та побуту України в Пирогові, де є фрагмент справжнього карпатського села.
Нині, коли телевізійний показ фільму завершено, претензіями до творчого колективу «файної патріотичної комедії» переповнений інтернет. Зокрема дуже часто закидають, що, мовляв, «Останній москаль» образив гуцулів, виставивши їх напоказ смішними диваками і дурнями. Тому ми поцікавилися, які міркування про цей серіал мають корінні жителі Карпат.
Роман Матейчук, начальник відділу соціально-економічного розвитку Косівської РДА:
— Я вважаю, що цей фільм є насмішкою над гуцулами. У ньому показано гуцулів не такими, якими вони є насправді. Гуцули — це освічені, мудрі, розважливі люди, чого нема в серіалі. Я вважаю, що це низькопробний фільм. А для того, аби знімати картини про гуцулів, треба тут пожити, відчути, що таке гори, яким є тутешнє життя. Якщо не вміють знімати, то краще не братися. До речі, я подивився перші три серії «Останнього москаля» і зрозумів, що він не для нас.
Іван Маківничук, голова Верховинської районної ради:
— У цьому фільмі гуцулів показано якимись дивакуватими, а також такими, які кидаються на російськомовних людей, як бики на червоний колір. Але насправді до нас приїжджає дуже багато туристів, серед них і немало російськомовних, проте ніхто з гуцулів не має навіть думки, аби ворогувати з ними. У нас, гуцулів, такий принцип: хто з нами по-доброму, з тим і ми по-доброму, але якщо хтось на нас починає зле говорити або щось недобре нам робити, то даємо йому відсіч сповна. І так із покоління в покоління.
А ті всі закиди, що начебто гуцули не вміють спілкуватися з не такими, як вони, не відповідають дійсності. Ми легко спілкуємося з людьми будь-якого рівня. Я розумію, що це комедійний жанр, але посміятися можна по-іншому, не принижуючи горян. Як на мене, у цьому фільмі зображено гуцулів у світлі меншовартості. Фільм «Останній москаль» не працює на піднесення іміджу гуцулів.
Василина Бельмега, домогосподарка з Верховинщини:
— Серіал «Останній москаль» мені сподобався. Він мене як гуцулку не ображає. Автори не старалися достовірно показати гуцулів. Вони тільки представили невеликий світ, в якому хотіли показати глядачам, що є прості і водночас важливі тепер речі — любов і дружба. У фільмі ми спостерігаємо, як герої змінюються, стає іншим їхнє ставлення одне до одного. Цим самим вони спонукають глядачів задуматися над власними вчинками. Якщо і трапляються деякі перебільшення в зображенні характеру гуцулів, їхнього способу життя, то це відповідає комедійному спрямуванню фільму, а не робиться з метою висміяти чи образити. До цього треба ставитися з розумінням.
Марина Андращук, вчитель історії ЗШ с. Кваси Рахівського району Закарпатської області:
— Я вважаю, що фільм «Останній москаль» — не професійний, у ньому життя гуцулів висвітлено не таким, яким воно є. Упродовж історії нас вважали меншовартісними, людьми другого сорту. Бо ми постійно належали до різних держав, ніколи не мали своєї. і цим серіалом начебто підтвердили, що ми другосортні, з нижчою культурою. А насправді гуцули — високодуховні і мудрі люди, патріоти свого краю й України. Хоча ми фактично лише з 1944 року входимо до складу України, але мова у нас завжди була українська. Останніми роками в Україні почали належно оцінювати гуцульську культуру, розуміти її значення. А тут ось «подарунок» — серіал «Останній москаль».
Наталія Чорна-Муханюк, вихователь СЗОШ-інтернату с. Микуличина:
— Фільм «Останній москаль» залишив у мене як корінної гуцулки дуже великий осад на душі. У ньому не збережено гуцульської автентики, нема нічого по-справжньому гуцульського. А самих гуцулів показано тупими, дурними. Вчителька гуцульської школи чомусь час від часу говорить російською. Хочу вас запевнити, що якби навіть наша гуцулка здобула освіту в Москві, то, повернувшись у рідне село, вона б стовідсотково говорила українською. Наш побут показали таким жахливим, що щось подібне до цього навряд чи пригадають навіть довгожителі. Також одяг не відповідає тому, що в нас носять чи носили. Де те наше, гуцульське, таке рідне «йо» замість «так» чи навіть «да». Наші гуцули споконвіків були освічені, мудрі від природи люди. Скажіть мені, котрий голова сільради в горах ні з того ні з сього непритомніє, як панянка, «чуть шо вздрів, так вже зомлів». Споконвіку головами сільських рад у нас були статечні і мудрі газди. Також мене холєра хапає від сцени з франківським летовищем, яке у фільмі показано радше, як пасовище. Чому в серіалі наші кровні гуцули не говорять українською мовою? Де той наш гуцульський пишнослівний діалект? Я розумію, що це кінокомедія. Але нехай це буде смішно. У нас є стільки дотепних жартів, примовок, бувальщин. Акцент треба було на цьому робити, а не виставляти на посміховисько гуцулів. Тому було би смішно, якби не було так сумно. Плакати хочеться, сльози на очі навертаються. Мені прикро, що люди, які не були у нас, а подивилися лише «Останнього москаля», сприйматимуть мене як представницю якогось племені дикунів. Ми, гуцули, розумні і горді люди із самобутньою культурою і давніми багатими звичаями. Мої діти — маленькі гуцулки — дивляться фільм, бачать у ньому хиби і кажуть мені: «Мамо, так гуцули не говорєт, мамо, так гуцули не вбираютси, мамо, ми — не такі» Нехай би режисер «Останнього москаля» навчився у Параджанова, як відображати у фільмі гуцулів. «Тіні забутих предків» — от там народ наш!
Думки експертів для «Галичини»
Пилип Іллєнко, голова Державного агентства України з питань кіно:
— Це розважальне кіно, це не фільм, що покликаний розповідати про життя та побут Гуцульщини. Це такий масовий поп-жанр. Отже, не варто до цього фільму підходити занадто серйозно. Але важливо зазначити, що це один з небагатьох українських серіалів, що були створені, який мав дуже великий успіх серед публіки. Це свідчить про те, що треба робити багато різних українських фільмів, серіалів. і нічого поганого в таких комедіях я не бачу. Там нічого образливого для українців нема. Це не фільм про гуцулів, а комедія про ситуацію «не в своїй тарілці». Тому не потрібно вимагати від нього відображення побуту гуцулів. Цей серіал не варто оцінювати за такими мірками, як, наприклад, фільми «Тіні забутих предків», «Камінний хрест» чи «Білий птах з чорною ознакою». Цей фільм не має таких амбіцій. І завдання показати світу Гуцульщину там не було поставлено. Це просто популярний жанр, а він завжди не є великим мистецтвом. Цей фільм теж не є великим мистецтвом. Проте він на це і не претендує, не претендував і не претендуватиме.
Лілія Париляк, кандидат філологічних наук, фахівець інституту українознавства ПНУ ім. В. Стефаника:
— Мова, якою говорять актори серіалу «Останній москаль», — чи не найгірший варіант розмовної української. Виглядає так, що над мовним оформленням сценарію під час постановки серіалу ніхто навіть не задумувався, бо жителі карпатського села не говорять ні на діалекті, ні літературною мовою, а спілкуються так, як ті мешканці нашої столиці, яким важко опанувати українську, хоч видно, що вони ніби й стараються, однак не все їм вдається, бо порушення літературних норм «ріже вухо» вже на рівні вимови. Вважаю, що над питаннями добору мовних засобів для побудови діалогів, питаннями постановки акторського мовлення слід було б задуматись насамперед, оскільки мовлення акторів, інтонування мали б звучати органічно, по-справжньому, щоб зближувати глядача і персонажів. Натомість маємо зворотний ефект і враження штучності у глядача від почутого і побаченого. А ще — відчуття суму від доволі невдалої спроби українського серіалу в нашій доволі багатій талановитими і професійними людьми країні.
Володимир Гавадзин, етнолог, фахівець Навчально-наукового інституту історії, етнології й археології Карпат ПНУ ім. В. Стефаника:
— Фільм «Останній москаль», як показує його зміст і сюжет, — це типове масове кіно, яке пропонує глядачеві «яскраві» картинки для побіжного перегляду. Сумно, що для цього за фундамент взято такий прекрасний і неперевершений у плані етнокультурної традиції регіон, як Карпати, а тим паче Гуцульщину. Слід сказати, що для відтворення автентичності будь-якого історико-етнографічного регіону першим лакмусом є мова, а саме — діалект. У фільмі мова акторів позбавлена будь-якого самобутнього гуцульського діалектного забарвлення, а це, своєю чергою, нівелює таке необхідне зовнішнє наповнення. Другим лакмусом є одяг, однак вигляд гуцулів стандартизовано і наближено до середньостатистичного «етнографічного самородка». В принципі зрозуміло, що творці фільму не ставили за мету показати духовно-культурні особливості Карпат, однак одразу впадає у вічі віддаленість від реалій життя горян і їхнього самовираження у своїй духовно-матеріальній культурі, або принаймні в тому, що від неї залишилося. Залишено поза увагою багатий на колорит світ гуцульських звичаїв та обрядів, зокрема весільну обрядовість та життя на полонині. Однак попри все є якісь вкраплення з традиційної культури гуцулів, але їх подано у трішки викривленому ракурсі.
