Отець Михайло Дудар із Гошева про кров на єпитрахилі та агонію режиму на сході
В Івано-Франківській архієпархії УГКЦ і за її межами о. Михайла ДУДАРА за 20 літ священства знають як ревного парохіяльного душпастиря в селах Тисова і Поляниці на Болехівщині, а Революція гідності і 43 дні перебування на столичному Євромайдані означили його ще й як великого українського патріота, непересічного духовного подвижника Церкви і воїна Христового.
Отець Михайло відспівувавв останню путь героїв Небесної Сотні, а краплини їхньої крові, що залишилися на продимленій і засмальцьованій кіптявою єпитрахилі — частині одежі, яка є головною зовнішньою ознакою священика, але яку душпастир і не думає відчищати, щораз повертають його думками на Майдан.
Україна і світ бачили о. Михайла Дудара під час духовних проповідей у буферній зоні війни з режимом та у часі заупокійних молитов над тілами перших захисників Революції гідності у лютневі дні в Києві. А Прикарпаття пам’ятає його священичі свідчення на традиційних недільних майданах. Отець Михайло з родиною живе під покровом Гошівської Богородиці — чудотворної ікони на Ясній Горі — в селі Гошеві на Долинщині, а провадить душпастирські служіння у греко-католицьких храмах Святого Миколая і Непорочного Зачаття Діви Марії в селі Тисові та храмі Великомученика Дмитрія у селі Поляниці Болехівської міської ради.
- Отче Михайле, що зірвало вас з місця на столичний Євромайдан, адже душпастирське служіння й обов’язки у трьох храмах — не лише нелегка праця, а й священича відповідальність?
— Я завжди і зараз, якщо буде необхідність, готовий до захисту Батьківщини. Це у моїх генах. А якщо конкретно, то побиття «Беркутом» наших дітей у листопаді минулого року на Європейській площі в Києві і мене, як і мільйонів українців, не залишило байдужим. Але через парохіяльні обов’язки на Майдан я виїхав лише 15 грудня. А повернувся вже після Нового року — 20 лютого. Я переконаний, що Майдан вистояв завдяки щирості молитов усіх українців, які були незримим, але духовно потужним захистом у боротьбі за гідність. Людина обов’язково відчуває, що Бог з нею співпрацює. Пригадуєте, що першим наметом поруч із людським для кочівного ізраїльського народу був намет Божий і відчутна Його реальна присутність. Люди уявляють собі Бога послушного для себе і страшного для ворогів. Так було і на Майдані. Не було страху, а була впевненість, що навіть смерть не буде марною, а зарахована і Богом, і людьми.
- А молитовна варта тривала фактично цілодобово?
— Так, від опівночі і до восьмої години ранку щогодини відправляли спільні молебні чи акафісти, а вдень — трохи в іншому режимі. Міжконфесійна єдність вражала, а буденні суперечності призабувалися і розвіювалися. Розумієте, не лише юдеї, а навіть мусульмани серцем були у наших спільних молитвах. Особливо пам’ятаю, як тієї страшної ночі 18 лютого ми всі, обійнявшись, співали «З нами Богѕ», інші молитви та партизанські пісні. Коли смерть дивилася в очі, то не було жодного поділу, а були лише Бог і Україна.
- Я відчув, а може, мені так видалося, що після попередження Мінкультури греко-католицькі священики на Майдані почали поводитися якось насторожено?
— Наша Українська Греко-Католицька Церква у всі часи історії була зі своїм народом. Навіть у складі інших держав. А у важкі часи наші священики були капеланами в складі Української Галицької армії, а пізніше — і в УПА, тож Церква розділила долю свого народу і по таборах чи тюрмах, і у виселенні чи підпіллі тощо. Це важко собі уявити тому, хто не пройшов той шлях терпіння, боротьби і відродження. Наша Церква ніколи не закривала очі і вуха на людські проблеми. Тож її активність у часі Революції гідності — лише закономірність. А після відомого листа Міністерства культури з погрозами, справді, на якийсь час наше священство не призупинилося в активності, але, погоджуся з вами, ніби насторожилося. Могли ж бути і силові заходи щодо священиків, зокрема й арешти. Від режиму Януковича і заборони УГКЦ можна було очікувати. Тож кожне слово священиків відтак стало ще зваженішим і відповідальнішим, щоб наші дії не вийшли за правове поле і не стали об’єктом звинувачень для всієї Церкви чи початком її переслідувань.
- А чи були у вас, отче, на Майдані якісь конкретні, визначені обов’язки як духівника?
— Особливого і чіткого планування чи корегування не було, все робили залежно від обставин і подій. Виступи на сцені, щоденні богослужіння у різних місцях, сповіді, спільні молитви, розмови, поради тощо — кожен із священиків як міг, так і спричинявся до духовної опіки людей. Коли я приїжджав до Києва, то найперше телефонував парохові храму на Аскольдовій могилі о. ігореві Онишкевичу, який спорудив на Майдані першу наметову каплицю.
- Як ви пережили ту першу кров героїв Небесної Сотні, якою позначена і ваша єпитрахиль? Я бачив сльози у ваших очах...
— До того я б ніколи не повірив, що таке можливе в принципі. Я вже немолодий, а умови на Майдані, скромно скажу, були нелегкі. Я, наприклад, матрас для відпочинку вперше побачив вже десь під кінець тих гірких днів протистояння і відчував себе, як у п’ятизірковому готелі. Та й людська смерть за двадцять років священства не була для мене чимось таким, що могло б мене вибити з колії, бо це частина моєї роботи — ховати людей. Та й сина поховав, батька, а хресна мама померла у мене на рукахѕ Свого часу я ще й у місті Долині працював на санітарній машині і не раз бував на розтинах. Але я й досі не можу пояснити свій стан, коли в Нацакадемії на вул. Грушевського під час боїв бачив та відспівував героїв Небесної Сотні — чи Сергія Нігояна, чи через кілька годин — Михайла Жизневського та ін. Пригадую, як я притулився до Сергія Нігояна, який був одягнутий у білий вовняний светр, настільки просякнутий кров’ю, що й досі сліди залишилися на моїй єпитрахилі. До речі, я збережу єпитрахиль такою, як на Майдані, — із кривавими слідами героїв, у кіптяві і просяклу димами.
- Отче Михайле, а про що думалося в ті найважчі дні?
— Нам дороги назад не було, і кожен, хто у той чи інший спосіб долучився до Революції гідності, добре це розумів. Я собі сказав, що краще загину на Майдані, ніж маю повертатися переможеним режимом і відтак дивитися в очі своїм дітям. Стояти на смерть — такий був дух і постава серед всіх. і це без жодного перебільшення. Я навіть з рідними попрощався так, як назавжди. Але сталося Боже чудо, бо ніхто не міг тоді передбачити, чим завершиться Євромайдан.
- Чи мали ви нагоду спілкуватися і з тими, хто захищав режим Януковича?
— Так, у буферній зоні я не раз розмовляв з «беркутівцями», зокрема із старшими, звертався і через гучномовець. А вони мовчать і стоять собі — на службі. У більшості за спиною — вислуга літ, сім’я, квартира і т. д. Перейти для них на бік Євромайдану? Це було майже неможливо. Я та й інші духівники, політики, громадські активісти і прості українці просили силовиків, щоб не вдавалися до кровопролиття. Деякі правоохоронці на наші заклики нервово гриміли щитами, але були серед них і такі хлопці, певно, строковики, що просто слухали. А після того, як правоохоронці почали відступати і тікати, то доводилося їх і від «євромайданівців» захищати, щоб розлючені люди не вчинили самосуду.
- То на якій стації своєї Хресної дороги, на ваш погляд, отче Михайле, сьогодні перебуває Україна?
— І душа моя, і серце — там, на Майдані. Але дуже важко переживаю все, що бачу чи чую про ті дні. Так болить душа, що ніби кров із серця капає. Хоч мій дух віри і патріотизму сильний і, як кажуть, не вчорашній, бо я з малечку був бунтарем. і родина моя така — імость Люба, доньки ірина та Мар’яна. Вони в ті страшні дні плакали і молилися. А мої парохіяни з Тисова і Поляниці провадили цілодобову молитовну сторожу. ідея спорудити в Києві на Майдані стації Хресної дороги виникла якось не плановано, а сама по собі — після боїв на вулиці Грушевського. У той час земля стогнала від болю і «майданівці» закликали до зброї, а ми, священики, — до миру. Було дуже важко, бо і нас тоді значна частина людей, переповнена болем і бажанням пімсти, не хотіла розуміти. Нас ледь чи не до ворогів Майдану в ті години намагалися зарахувати, що, мовляв, священики стають живим щитом для «Беркута». Але зранку римо-католицький владика приніс на Майдан великий хрест, свого часу освячений у Зарваниці і який побував під час паломництв у багатьох країнах, та розказав про чотирнадцять кар Божих, порівнявши Януковича з біблійним Фараоном. і Майдан став іншим — хрест злагіднив напругу. Так і прийшла до мене ідея пройти Хресну дорогу з тим хрестом, на якому розіп’ятий Христос, місцями Революції гідності в столиці. Тож 23 лютого і відбулася перша Хресна дорога — від барикад на Грушевського і до інститутської. Я виношував думку, як збудувати стації Хресної дороги, а виявилося, що у селі Верхньому Синьовидному на Львівщині вже один чоловік на той час навіть хрести для цього замовив. Але через низку причин так сталося, що власне мені згодом довелося взяти на себе всі клопоти, і вже у Гошеві мій сусід і майстер з Тисова доводили до ладу п’ятнадцять хрестів. А відтак ми доправили їх до Києва і за погодженням з «євромайданівцями» встановили на імпровізованих стаціях — незабутніх місцях боїв, втрат і перемог. І у березні — в Хрестопоклінний тиждень — ми вже провадили велелюдну Хресну дорогу. Якщо ж говорити про Україну, то вона — на стації Воскресіння. Бо процес уже необоротний. А те, що тепер відбувається у східних чи південних регіонах, то вже радше агонія колишнього режиму.
