Патріотичний подвиг «галичан»
У воєнному лихолітті 40-х років створювалася перша українська військова частина — дивізія «Галичина». Ідея створення української частини мала підтримку в народі, особливо серед української інтелігенції Західної України. Про це може свідчити, скажімо, те, що від самого початку до дивізії «Галичина» зголосилося 82 тисячі добровольців, хоча для комплектування її потрібно було тільки 15 тисяч.
На особливу увагу заслуговує і той факт, що після поразки в 1943 році під Сталінградом та на інших фронтах було зрозуміло, що Німеччина програє війну. і все ж українська громадськість Галичини підтримала ідею створення дивізії, а українська молодь масово пішла добровольцями до неї.
Бачачи неминучість поразки Німеччини у війні, галичани все ж таки вступили у війну на німецькому боці. Чи не простіше було б відсидітися на печі або в лісі, дочекатися Червоної армії, щоб добити вже конаючого німецького загарбника? Але галицькі українці пішли на боротьбу проти більшовизму тому, що Москва показала свої азіатські зуби. Свавілля комуністичного режиму призвело до того, що ще до початку війни між Німеччиною і СРСР соціально-психологічна атмосфера в Західній Україні характеризувалась ворожим ставленням місцевого населення до московського режиму.
Як же відбувалися утворення дивізії «Галичина» і набір до неї добровольців? У березні 1943 р. губернатор дистрикту «Галичина» Отто Вехтер, який прихильно ставився до українського національного руху, налагодив співробітництво з Українським центральним комітетом у Кракові, який координував діяльність українських громадсько-культурних організацій і допомагав українським утікачам від більшовиків, та попросив дозволу на формування поліційного полку «Галичина». Г. Гіммлер підтримав ініціативу Вехтера і запропонував у подальшому розгорнути полк у дивізію. Створену в Львові для цієї мети Військову управу очолив галицький німець Альфред Бізанц, колишній полковник УГА, людина, досить знана в Західній Україні. Але насправді повноваження управи були мінімальні, навіть її поради німці залишали без уваги.
У переговорах із Вехтером представники українців наполягали на виконанні насамперед таких вимог: дивізія повинна бути українською в складі німецької армії, що мало відобразитися у назві, зовнішніх відзнаках і в командному складі, і не може використовуватися проти власного народу.
Але за рішенням Гіммлера дивізія не мала права називатися «українська». Щоб не пропагувати ідею незалежності України, вона повинна зватися «галицькою» і складатися з жителів тих теренів, які раніше належали Австрії, тобто з галичан. Сучасний державний герб України — «тризуб» — був тільки на прапорі дивізії, а основною відзнакою її став «галицький лев». Всі командні пости — від батальйону і вище було передано до рук німців.
Набирали добровольців у травні-червні тільки серед українців, що жили на території нинішніх Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей. Пізніше в дивізію вступали представники й інших регіонів (т. зв. Волинський легіон) і навіть полонені червоноармійці.
На 18 червня 1943 р. до дивізії записалося 84 тис. добровольців, 52 тис. з яких пройшли медкомісію, а зарахували тільки 13 тисяч. Після комісування тих, що захворіли, та тих, що отримали «бронь», чисельність майбутньої дивізії становила 11,5 тис. осіб, і в листопаді 1943 р. додатково було призвано ще 6 тис., тож у навчальні табори відправили 17 200 осіб.
28 червня 1944 р. перший ешелон з вояками дивізії «Галичина» вирушив на фронт. Спочатку планували, що дивізія поїде на Станиславівщину, де був спокійніший фронт, та в останню хвилю її перекинули під Броди, де німці очікували наступу більшовиків на Львів. За деякими теперішніми даними з архівів та споминів радянських воєначальників, Сталін, довідавшись, що дивізія «Галичина» стоїть під Бродами, наказав за всяку ціну її знищити.
Коли почався масовий наступ більшовиків, сталося саме те, чого боялося командування дивізії — командування корпусу кинуло в бій не всю дивізію, а лише окремі полки, щоб залатати діри, прорвані в частинах вермахту першої лінії. Частини дивізії «Галичина» опинилися під шаленим вогнем ворожої артилерії, мінометів, «катюш», танків і літаків.
Під Бродами полягли як герої такі видатні українці, як член штабу дивізії, колишній хорунжий УСС і один з основних організаторів Листопадового зриву, громадський і політичний діяч сотник Дмитро Паліїв та командир дивізіону важкої артилерії, колишній підполковник армії УНР, майор Микола Палієнко. Був поранений і втратив ногу сотник саперного куреня, герой Другого Зимового походу підполковник іван Ремболович. Його селяни підібрали і вилікували. Потім він перебував у Карпатах у підпіллі УПА до 1949 року, коли його впіймали більшовики і 1950 року розстріляли.
Скільки вояків дивізії загинуло і потрапило в полон у тій битві, точно невідомо й донині. Але за тих десять днів і ночей, коли дивізія «Галичина» стояла на смерть, стримуючи Червону армію під Бродами, багато цивільних людей мало змогу утекти на Захід і врятувати своє життя.
Хоч у 40-х роках історія повернулася інакше, ніж під час Першої світової війни, і дивізія «Галичина» в силу історичних причин не стала зародком українського національного війська, все ж кілька тисяч дивізійників влилися в загони УПА і ще багато років воювали проти московських загарбників.
