Перевернутий світ або Запитання пану міліціянту
Отже, у серпні 2004 року наша сім’я, вже майже традиційно, відпочивала в Криму. Того разу за рекомендацією когось зі знайомих спробували кілька днів пожити в наметі поблизу міста Судака.
Як і годиться, розпочалися знайомства, спільні вечірні посиденьки з кримським вином, татарськими солодощами та нескінченними розмовами про все на світі. Коло наших співрозмовників складалося із родин білорусів, їхніх друзів з Москви, двох родин із Бучача на Тернопіллі та двох пар — із Донеччини.
Спілкуватись із білорусами та москвичами було доволі легко, бо здебільшого розмови будувались за принципом: «у нас ЦЕ ось так, а як ЦЕ у вас?» А ще їм дуже подобалося, коли ми разом із жителями Бучача співали українських пісень. Під кінець тижневого перебування на відпочинку навіть мали свої улюблені і постійно просили їх заспівати.
А ось на спілкування із донецькими вже накладала свій відбиток передвиборча ситуація. Тоді, звичайно, ще в найглибшому сні не могли привидітися всі ті події, які ввійдуть згодом в історію під назвою Помаранчева революція, але, як-то кажуть, хмари починали згущуватися.
Особливо важко давалася розмова з чоловіками. Перший із них був колишнім міліціонером високого чину і з викладацькою сферою діяльності в одному з ВНЗ. Він, як і належало його званню і професії, був категоричним у висловлюваннях і непохитно твердим у переконаннях, основні з яких (хто би дивувався?) звучать і сьогодні доволі свіжо: «Бандера — фашист», «бандерівці придумали Голодомор», «Голодомор — це вигадка продажних западенських істориків».
Другий був чоловіком рідної сестри міліціянта і мав зациклення на тому, як «знущаються» львів’яни над тими, хто відважиться заговорити російською мовою. Причому його розповіді були такими впевненими і різноплановими, що у нас десь у глибині душі починав було зароджуватися сумнів: а чи справді ми так добре знаємо Львів (де, до речі, по п’ять років провчились і де мешкає купа наших друзів і приятелів)? Зрештою, коли в розпалі його чергових одкровень з’ясувалося, що він сам ніколи в житті не був у Львові (і навіть у Києві), ми вирішили переходити у наступ. Оскільки переконувати людину в тому, чого вона сама не знає, в чому її треба переконати, є абсолютно невдячною справою, ми взялися за пана полковника. Тактика виявилася правильною.
Уже зовсім скоро довідались, що хоч він сам уродженець Донеччини, проте його батьки родом із Вінниччини. На наше слушне запитання, коли і чого вони там опинилися, він впевнено відповів: «Поїхали на шахту на заробітки, бо на Вінниччині неможливо було прогодуватися».
— Чи замислювалися ви хоч колись над тим, чому це раптом Вінниччина — чорноземна житниця України — не могла прогодувати тих, хто віками до того заселяв багате Поділля? — таке було наступне наше запитання панові міліціянту. Тут у нього вже почалися легкі перебої у впевненій браваді переконань. Наступне запитання, чи хоч раз він цікавився у своїх родичів, що їм відомо про Голодомор, ввело його в стан загрозливої неадекватності.
— Голодомору не було і бути ніколи не могло! — було єдиною його відповіддю.
Я навмисне не називаю імен і точних назв міст проживання тих, про кого розповідаю, бо хоч усе написане цілковито відповідає правдивості подій, та згоди у цих людей на свою розповідь я не питала.
Як і годиться, перед від’їздом ми обмінялися адресами та номерами телефонів. і були фактично впевнені, що вже ніколи не зустрінемося з жодним із них.
Далі — майже як у кіно («А на завтра була війна») — Помаранчева. Без зброї, без фізичних смертей. Але війна. Жорстока, непримиренна, болюча. Донбас ненавидів западенців, а ми не купували в крамницях товарів, вироблених у Донецьку. З подій сьогодення це виглядає дитячою пісочницею.
А десь у середині грудня 2004 року нам зателефонував пан полковник. Розмовляв українською (раніше цього не було). Сказав, що має потребу попросити у нас вибачення за все те, що наговорив нам влітку в Криму, особливо за Голодомор. Йому мама нарешті розповіла, як їхня родина пережила 1932—1933 роки. Перше, що він зробив, відійшовши від шоку через почуте від своєї матері, попросив вибачення перед своїми студентами, яких раніше переконував у тому, що Голодомор — це «нагла брехня бандерівців». Наступним його кроком була спроба почати розмовляти українською мовою. Ще за якийсь час він вирішив, що має потребу зателефонувати до нас.
Усі деталі ми вислухали особисто десь за місяць до того, коли він разом з дружиною і сестрою наважився прийняти запрошення погостювати у нас (чоловік сестри — великий «знавець» Львова та львів’ян — так і не спромігся перебороти своїх страхів).
З обіймів смерті
...У 1933-й рік родина нашого донецького — тепер уже доброго приятеля вступала в страшному голоді і розпачі. Раніше доволі заможний його дідусь, втративши всі запаси їжі і максимально відмовившись від всього їстівного, аби більше перепало трьом дітям від 3-х до 8-ми років, тихо конав на ліжку. Діти з останніх сил колупали стіни і глиняну долівку в пошуках хоч однієї зернини. Із сусідських хат давно не виходили люди, і не курився дим із коминів. Бабуся тоді відважилася піти до свого брата, котрий одружився в сусідньому районі і був там дрібним партійним функціонером. Як пізніше розповідала бабуся, йшла не так з надією на братову допомогу, як з бажанням не бачити голодної смерті власних дітей.
Братова родина справді змогла допомогти згорьованій жінці. Рідня два дні підгодовувала її, а братова тим часом у підкладку кожуха зашивала зерно і крупи, формуючи невеличкі квадратики (як це роблять, шиючи пухові чи ватяні ковдри). Сама бабуся не мала сил тримати голки і від голоду майже втратила зір. Через два дні, наклавши в кишені кожуха ще з десяток картоплин, жінка вирушила додому. Якщо до брата 8-кілометровий шлях вона здолала за два дні, сторожко оглядаючись на шляхах і завбачливо обминаючи села, то назад йшла три дні. Точніше, йшла лише в темний час доби, пересиджуючи дні в ярах, у зарослях чагарників, старанно переховуючись та плутаючи сліди перед тим, як зачаїтися. Відсутність фізичних сил, важкий від зерна кожух і панічний страх перед картинами жаху, які вимальовувала уява при згадці про залишених у голоді дітей і чоловіка, робили цей шлях додому ще важчим...
Перша картина, схоплена зором виснажливої жінки після повернення до рідної хати, більше ніколи не щезала з її уяви. Не допомогли ні пересування ліжка в інший куток кімнати, ні навіть переїзд на проживання згодом у новозбудований дім старшого сина: ліжко, на якому простягнулась тінь (бо тілом це назвати було неможливо) — чоловік і згорнуті калачиками довкола неї дитячі тільця.
Мертві. Не встигла. Усе даремно. Її тіло повільно сповзало по одвірку на долівку. Зерно в кожусі стало вдесятеро важчим. Зафіксоване зображення ліжка з тілами рідних то погойдувалось, наче заколисуючи усіх їх до вічного сну, то якось зменшувалось і віддалялось, як потяг, що зникає, від’їжджаючи від перону. Затуманений горем розум пробував не погоджуватися із побаченим, а безсила уява домальовувала, що ось зараз усі вони прокинуться і з розпростертими обіймами кинуться до неї. Ось першою простягає рученятко наймолодшенька. Її бліді уста смокчуть пальчика — так вона безперервно робила останній рік, знайшовши свій спосіб боротьби з голодом. Важкі повіки закривали очі вмираючої жінки, вуста робили судомні спроби вимовити слова молитви, які змішувалися з іменами тих, з ким жінка тієї миті прагнула перепроситись і попрощатись. Неймовірним зусиллям їй вдалось втримати вузеньку шпаринку пересохлих без сліз очей, щоб востаннє побачити тих, кого любила більше ніж себе.
Якщо у світі існують чудеса, то це було саме тоді. Як удар блискавки, що неймовірним спалахом освітив вмираючу уяву, думка, що все намальоване її уявою все ще може бути реальністю, широко розкрила материнські очі: вона, наймолодшенька, сиділа на ліжку, смокчучи пальчик і простягаючи праву ручку до матері. Жінка, як курча з яйця (саме так вона сама згодом розповіла про ту мить свого воскресіння), вискочила з важкого кожуха і з потойбіччя. За мить однією рукою пригорнула до себе найменшеньку, а другою судомно, зі страхом і надією, доторкнулася до інших тіл. Усвідомлення того, що всі ЖИВі, перетворило ще мить тому вмираючу жінку на машину без думок і емоцій. Єдине завдання — встигнути з обіймів смерті врятувати.
...Перші тріски вже облизував вогонь. Хоч селом не було видно ходячих людей, і навіть комсомольці з нахабними й принизливими обшуками не приходили вже останніх місяців зо три, жінка розвела вогонь не в печі, а в кутку хати. Хай краще дим щипає очі і в’їдається в легені, ніж білий слід над комином хати дасть сигнал якомусь навіженому від голоду чи від ненависті.
Крадькома, ледь відхиливши двері, зачерпнула казанком снігу, і, поки він топився над язиками полум’я, роздала дітям по три збірні зернини, слізно благаючи жувати їх так довго, доки не закипить вода. Сама тим часом розпихала по всіх можливих закутках і сховках по картоплині, по жменці круп, найретельніше ховаючи дві найбільші картоплини і дві чи три жмені зерна, з молитвою дочекатися весни...
Бог почув її. Весну зустріли всі. Сказати, шо живі і здорові — це сказати велику неправду. Але й не мертві.
Довго оклигував старший син. На воді, звареній з перетертими в ступці десятьма зернинами чи дрібкою круп, а раз на тиждень з розвареною і ретельно перетертою картоплею (бо порізану шматочками діти просто ковтали), особливо не відгодуєшся. Але й не зрівняєш із наваром із соломин, висмикнутих зі стріхи хати.
Молодшенька так і не переставала смоктати пальчика, і він залишився хворобливо худим назавжди.
— Аж тепер, — тремтячим від хвилювання голосом продовжував розповідати наш гість із Донеччини, — я довідався, чому в моєї мами такий дивний великий палець лівої руки. Завжди думав, що вона його колись просто травмувала.
З моїм дідом було найскладніше. Весну 1933-го він стрічав так і не підвівшись з ліжка. Без бажань, без емоцій, онімілий від горя і безсилля. Бабуня (саме так наш оповідач називав свою бабусю) ледве вливала йому до рота по кілька ложок рідкої їжі протягом дня. Фактично лише наварену воду, бо він втратив здатність ковтати найменшу крупинку. Вже не знаю, якими такими науковими чи знахарськими знаннями керувалася моя бабуня, коли з допомогою старших дітей здогадалася винести з хати діда, як тільки підскочила із землі свіжа зелена трава. Вони поклали його на розстеленого кожуха обличчям у траву. За якийсь час сила землі чи аромат трав примусили діда зробити перші спроби захопити вустами ніжну травинку. А через тиждень такого «випасання» дід зміг самостійно перевернутися на кожусі горілиць. Тоді бабуня, спостерігаючи за ним, промовила до дітей: «Виживе»...
Наш оповідач знову змовк, уже вкотре під час цього монологу. Ми не підганяли його ні запитаннями, ні спробами заспокоїти. Зрештою, ми й не вимагали в нього цієї розповіді. Просто розуміли, що це було потрібно йому самому. Людина за крок до свого полудневого віку народжувалася заново, переживши маленький, але дуже потужний вибух, що мав стати початком створення нового світу в її свідомості. Оволодівши собою, він продовжив:
— Дід з часом почав ходити. Але ні сили, ні ясність розуму до нього не повернулися. Ні, він не був неадекватним. Але був наче якимсь завислим між світами: він не перетнув межу смерті, але й не повернувся за межу життя. Й так за декілька років і помер...
Розібрався в самому собі
Свою бабуню я пам’ятаю добре. Ми приїздили до неї влітку погостювати з Донеччини. Досі пам’ятаю смак молока з глиняного глечика. Воно було навіть у спеку прохолодним. Бабуня здавалася мені вершиною терпіння, бо жодні мої дитячі пустощі не виводили її з рівноваги. Колись, роздумуючи над цим її вмінням зберігати спокій, я думав, що вона просто стримувала себе, щоб не відбити в мене охоту наступного літа знову приїхати до неї. Тепер я зрозумів: вона знала набагато важливіші речі, аби просто розтрачувати свої почуття та емоції на дрібні шкоди хлопчиська...
Батьки мої, побравшись, поїхали на заклик партії працювати на шахтах. Батько там стратив своє здоров’я і помер досить молодим. Мати нас із сестрою довчила, потім допомагала нам ставити на ноги наших дітей.
Після повернення з моря я довго не наважувався на цю розмову з мамою, хоч і добряче зерно сумніву ви тоді змогли посіяти в моїй душі. А вже як почались усі ці «помаранчеві» і «біло-голубі» процеси, захотів розібратися хоча б у самому собі. Те, що почув від мами, перевернуло мій світ догори ногами. Тепер радію, що встиг розпитати маму, бо сама вона так і не відважилась би розповісти: пережиті страхи були сильнішими за торжество істини.
*
* *
...Ми вже десять років приятелюємо. По кілька разів гостювали одні в одних, обговорюємо телефоном найрізноманітніші питання. Познайомилися і з мамою нашого пана полковника. Днями вітали його з черговим ювілеєм.
З москвичами і білорусами спілкуємося трохи менше, але теж досі підтримуємо стосунки. В одного з білорусів мама виявилася українкою з Кіровоградщини з надзвичайно цікавою історією життя. Але, як кажуть, то вже сюжет для іншої розповіді...
