По обидва боки кордону

Їхати автобусом до Розтоків довелося довгою й важкою дорогою через територію Буковини. В цих краях вечоріє дуже швидко. Таке відчуття, що добираєшся до неба: світло в хатах вдалині нагадує зорі. Невеликий будинок Юрія та Марії Слижуків на дві кімнати, стіни завішано давніми образами, фотографіями й колоритними тканими килимами. Тепліє не лише від пічки й запашного трав’яного чаю, а й від якоїсь особливої привітності говірких господарів. Можливо, то через брак спілкування, хоч до найближчих сусідів хвилин із десять ходу. За тутешніми мірками — зовсім поруч. Цивілізація сюди добралася: є телебачення, радіо, мобільний зв‘язок, інтернет. Тож відчуженості від світу наче нема, але все навколо нагадує старі містичні фільми про життя гуцулів, пише Галичина.

77-річний Юрій Васильович розповідає, що його батьки мешкали значно вище, майже на хребті. Батьківської хати вже нема, а частину землі віддали в оренду сусідам. Приватизували угіддя, мають документ на право власності на півтора гектара. Біля хати город, великий сад, яблука вродили рясно. Завше тримали корову, поросят, кіз. Натрудилися, бо треба було розчистити від сезонної порослі своє пасовище на схилах. Кожною ділянкою тут дорожать, бо інакше доводиться купувати сіно або ж носити його з верхніх полонин. 

Сільський голова Розтоків Євген Данищук розповідає, що в населеному пункті разом з 12-ма присілками живе 2030 осіб:

— Є клуб, школа-одинадцятирічка, дошкільний комплекс. Під нього віддали приміщення сільської ради, але грошей на облаштування не вистачає. Чимало дітей навчається в районних закладах інтернатного типу. Це звична справа для гірських територій, бо добиратися щодня за кілька кілометрів бездоріжжям непросто. А взимку — й поготів. Справді сутужно, але люди не поспішають залишати свої садиби на верховинах. Багато селян беруться розчищати хащі. Йдемо назустріч навіть тим, котрі ще не мають приватизаційних документів на землю. Не заперечуємо, адже без людей гори дичавіють. 

Якщо бути ідеалістом, то можна всміхатися й казати: так, усе добре. Для гостей воно й справді: численні туристи милуються горами, Черемошем, який бере початок неподалік. Звідти буцімто й назва села — Розтоки. Аромат чебрецю навіть восени забиває дух. Кажуть, що й кисню у верхів’ях більше, від того перебуваєш у якомусь ейфорійному зачарованому стані. Багатьом цей чудовий край видається справжнісіньким раєм. Тож заможні люди й скуповують ділянки. Але для місцевих життя тут далеке від ідилії. Пенсії невисокі. Заробітків для молоді нема, доводиться виїздити на заробітки. Треба добре напружитися чи то на будівництві, чи в лісі. Радіють, якщо 100-200 гривень за день зароблять, орудуючи сокирою, косою чи лопатою від ранку до вечора. Та й узимку важко. Так, є влада, але що з того?.. Гуцул, як самотній вовк, пропадає в горах. Здавати продукцію, молоко, м‘ясо стало невигідно, якийсь бізнес простим людям провадити складно. То чому б державі не подбати, щоб населення гірських територій не відчувало себе загубленим у лісах?

Погляди на Румунію

Ще недавно жителям прикордонних територій можна було вільно навідуватися до Румунії через митний перехід неподалік. Тож добре знають, який там рівень життя. Родина Слижуків мешкає в тамтешньому румунському селі Верхній Бродині. Начулися від них про велику допомогу держави на розвиток населених пунктів, утримання доріг, тваринництва, на соціальні виплати. Користуюся нагодою поїхати з Розтоків машиною місцевої пекарні аж до краю Путильського району. Коли добралися до села Руської, там уже виднівся кордон, добре помітні румунські поселення. Цікаво вдивлятися на схожі хати по обидва боки високого колючого дроту та кількаметрової виораної смуги, на однакові гори і полонини та навіть корови з характерними дзвониками. Дві країни розділяє річка Серет. Неподалік контрольно-пропускного пункту заганяє з берега на обійстя кількох корів Галина Марочка. Жінка розповідає, що митний перехід був вигідний місцевим жителям, які часто навідувалися до рідні в румунське село Улму. Але в 2010 році Румунія приєдналася до Шенгенської угоди про скасування паспортного контролю країн — членів Євросоюзу і закрила тут кордон. Тепер доводиться оформляти закордонний паспорт, візи і добиратися через КПП «Порубне». Багато людей користуються можливістю торгувати в прикордонному місті Сучаві, везуть продукти, які в нас трохи дешевші від румунських. Але на розвиток тваринництва в сусідній країні дають великі гроші, пенсії там значно вищі, є робота. От навіть таке не знакове, здавалось би, порівняння: румунські рятувальники надають першу медичну допомогу при пожежах, ДТП, інших надзвичайних ситуаціях. Вони як парамедики мають спеціальні реанімомобілі. А в нас іноді й справжніх медиків дочекатися важко, не кажучи вже про рівень обслуговування. От і не дивно, що наші співвітчизники залишаються в бідній колись «Циганерії» (як із насмішкою ще з десятиліття тому іменували Румунію), обзаводяться сім’ями. 

Кортіло запитати, чи виробляють жителі прикордонних сіл румунські паспорти. Хоч про це багато довелося чути, ніхто, зрозуміло, не поспішатиме розголошувати таку особисту справу. Адже подвійне громадянство в нас заборонено і карається законом. Хоч якби рідна держава, бідкаються горяни, стимулювала, щоб люди тут жили, займалися сільським господарством, а фермери вигідні кредити, дотації на техніку мали, як у країнах Євросоюзу, то й не прагнули б покинути свою рідну земельку. і не заглядали б із заздрістю по той бік кордону.