Президент Національного університету «Києво-Могилянська Академія» Сергій Квіт: «Для нинішнього уряду університети - це наче підприємства, які шиють тапки…»

Президент Національного університету «Києво-Могилянська Академія» Сергій Квіт – один з небагатьох представників вітчизняного академічного середовища й ректорського корпусу, який наважується відкрито воювати з міністрами освіти, відстоюючи інтереси свого вишу й української вищої освіти загалом. Сергій Квіт полемізував із «помаранчевим» міністром Вакарчуком, нещадно судився з біло-синім Табачником. Він знає, що потрібно робити з вітчизняними університетами: рейтинг і популярність Києво-Могилянки є

«Галицькому кореспонденту» Сергій Квіт розповів, як реформувати вищу школу, щоб вона могла виховати якісно нову українську еліту. 

 - Пане Сергію, в місії Києво-Могилянки записано – виховувати національно свідому, високоосвічену особистість, яка діятиме на принципах добра і справедливості. Це – не мало, не багато – означає творити українську еліту нової якості. Завдання – амбітне. Як з цього огляду оцінюєте успіхи очолюваного Вами університету за понад два десятиліття його існування?

Передовсім ми вважаємо, що наш університет працює вже чотири століття. У 2015 будемо святкувати 400 років діяльності. На жаль, в Україні немає інституції, яка б мала 400 років… А відчуття традиції дуже багато додає. Традиція – це страшенно важливо. Якось ми мали семінар з університетської автономії в Кембриджі, і тоді проректор сказав приблизно так: «Ми вважаємо, якщо хтось хоче зробити серйозні реформи, то йому для цього потрібні три речі: традиція, правильні люди і довіра».

А стосовно нашого понад 20-літнього досвіду відродженої академії: я вважаю, що цей досвід успішний. Можна наводити багато прикладів суспільної активності студентів. Беремо різні часи - чи Помаранчева революція, чи нинішні акції й кампанії проти деградації освіти і багато іншого. Наші студенти активні в суспільному житті.

У Вашому питанні внутрішнє заперечення в мені викликає це слово - еліта. Ми якраз стараємося не вживати це слово. Не можна молодій людині, яка ще не взяла на себе ніякої відповідальності і не є фахівцем, казати в очі, що ти - еліта. Тому намагаємося не вживати таких дуже голосних слів. Ми просто виховуємо відповідальних людей. Головне, як ми вважаємо, потрібно не працювати з молоддю, а давати молоді можливість працювати. Щоб вона не відчувала над собою якогось тиску. Хочемо, щоб студенти самі реалізовували свої проекти. Тому у нас добре самоврядування, різні студентські організації. Я вважаю, з педагогічної точки зору, що ми виконуємо свою роль. Хоча проблем дуже багато.

- Втім, ми не бачимо випускників Києво-Могилянської академії, багатьом з яких уже глибоко за тридцять, в органах влади – в уряді, в парламенті. На Вашу думку, чому?

Там є наші випускники. У деяких парламентських комітетах, наприклад. Але так, Ви праві в тому, що наших випускників практично не можна побачити в сучасній владі. Це правда.

Був час, коли одразу після Помаранчевої революції наших випускників запрошували в Секретаріат Президента, і кількадесят пішли туди. Але через кілька місяців їх там не стало. Я думаю, що та практика прийняття рішень, яка там була, їм не підійшла. І так само в сучасній владі. Хоча до 2010 року наші випускники були і на посадах заступників міністрів: заступник міністра економіки, заступник міністра юстиції… Та в нинішній владі їх не можна побачити. І я не думаю, що це погано.

Зате є інші характеристики. Так, у рейтингу «40 майбутніх лідерів України» наших випускників було найбільше. Це ті, які зараз переважно працюють у бізнесі. Багато наших випускників працюють у медіа, недержавному секторі, пішли в науку. Причому не тільки в Україні, але й у західних університетах, навіть у НАСА.

Для нас колись було цікавим питання: а наскільки наші випускники орієнтовані виїжджати на Захід? Нагадаю, у нас дві робочі мови – українська і англійська. Так-от, ми переконалися, що такої орієнтованості, що вчаться з метою просто виїхати з України, немає взагалі. Нема такого прикладу, щоб наш студент поїхав на стажування і не повернувся. Так, багато хто потрапляє на Захід. В основному це люди, які йдуть у науку, а в Україні вони просто не мають можливості для самореалізації, бо відсутні дослідницькі центри. Або ж вони йдуть працювати в комерційні західні компанії і потрапляють десь на роботу в центральні офіси. Але потім все одно повертаються і представляють ці компанії тут. У нас є такі приклади: генеральний директор "Крафта" Тарас Лукачук, наші випускники і в Google, і Майкрософті, і в багатьох інших компаніях працюють на керівних посадах. На жаль, великий потенціал києвомогилянців на сьогоднішній день нашою державою не використовується.

Є ще одна проблема, і вона стосується не лише наших випускників. Гарні студенти, як правило, не хочуть іти в політику, бо вони вважають, що це для них неадекватне застосування. Політика в Україні дуже брудна, і молодь зчаста зневажливо дивиться на цю сферу. Думаю, що само по собі це таки погано. Тому що нам якраз потрібні активні і здібні люди в політиці.

- Минуло два десятиліття з часу здобуття незалежності, а НаУКМА й досі залишається радше винятком у системі вищої освіти, який багатьом муляє очі. Чому, на Вашу думку, жодна з політичних сил, які перебували при владі, так і не спромоглася на серйозну реформу вищої освіти?

Насправді, те, що потрібно зробити в освітній реформі, лежить на поверхні. Різні наші влади не те що не спромоглися, та просто ніхто навіть і не намагався!

- Може, в самому суспільстві немає виразного запиту на зміни? 

Суспільство, на мою думку, готове до реформ. Та політичні лідери не здатні цього зробити: або не хочуть, або й не вміють.

Все, що треба зробити в освіті, це: запровадити університетську автономію, інтегрувати науку і освіту, бо вони в нас розділені ще радянською владою, навчити академічне середовище і студентство англійської мови. Бо без англійської мови в сучасному світі немає розвитку, немає інтеграції і тому немає конкурентноздатності. Оце три речі, вони начебто найпростіші, але комплексні. Але ніхто навіть не намагався артикулювати те, що треба зробити.

Теперішнє керівництво, маю на увазі Міністерство освіти, працює за принципом: чим гірше – тим краще. Ситуація складна. Тут можна згадати Франка. Він колись чітко показав, що якщо Україна здобуде незалежність, це не означає, що зникнуть проблеми. Проблем буде не менше, просто інші. Так зараз і є. Колоніальна спадщина дуже дається взнаки. Можна прокинутися в незалежній країні, але не можна прокинутися в іншій країні. Сам факт незалежності не означає, що ми живемо в іншій країні. Я вважаю, що ми зараз живемо в країні, яка по суті є УРСР, тільки має інакшу назву і рік від року мімікрує, але суттєво не змінюється. Щоб це була інакша країна, радянську спадщину треба було просто розтрощити. А ми цього не зробили. Тому я покладаю надії якраз на наших студентів, на молодь. Якщо ми не розтрощили цю систему в 1991-2004 роках, то тепер це можна зробити тільки тоді, коли прийде якісно нове покоління.

- Табачник робить усе чітко навпаки до Ваших настанов. У Вас є пояснення: як може роками лишатися на посаді міністра освіти людина, не зважаючи на тотальне відторгнення в академічному і студентському середовищах?

На жаль, я з Вами не зовсім згоден стосовно академічного і студентського середовищ. Ви маєте справу з івано-франківським студентством. А я, наприклад, колись спеціально поїхав на колегію міністерства освіти в Харків. Це, здається, була перша колегія, яку проводив Табачник. Мені просто було цікаво подивитися на цих людей, послухати, що буде говорити новий міністр, як його будуть сприймати, як все це буде виглядати. І от під залом, де все відбувалося, було багато студентів з різних місцевих вузів. Певно, їх туди зігнали, але я не бачив у їхніх очах якоїсь незгоди з гаслами, які вони там розгорнули і які вони кричали. Це виглядало так, що вони підтримують Табачника, що вони з ним згодні і мало не люблять його! Я не думаю, що харківське студентство так справді вважає. Але там було чимало людей, яким не було соромно.

І так само академічне середовище в нас не політизоване: воно складається з науковців і експертів, які не є політично активними, це не їхня справа, зрештою. А ректорський корпус взагалі страшенно консервативний, і це погано, бо ректори не прагнуть змін. З іншого боку, можна розуміти ректорів: вони мислять категоріями виживання своїх університетів. А як виживати? Треба бути якомога ближче до уряду, підтримувати міністра і його політику. Це стовідсотковий сервілізм. В державі нічого не змінюється, тому і в освіті нічого не змінюється.

Освітні реформи можливі, і про це багато написано західними дослідниками, якщо є консенсус між парламентом, президентом, урядом і суспільством. У нас не лише немає ніякого консенсусу, але й самі реформи не артикулюються. Не зрозуміло, що треба зробити. Зате кожен міністр що би не робив, називає це реформами. А справжніх реформ як не було, так і немає.

- Свого часу, коли в Україні почали з’являтися приватні виші, були сподівання й ентузіазм, що це зламає радянську традицію, з’явиться конкурентне середовище. Та схоже, що надії не виправдалися, навпаки, величезна кількість вишів фактично девальвували саме поняття вищої освіти. Чому так сталося і що робити?

Я людина ринкових поглядів. Але не в тому розумінні, що треба все комерціалізувати і скрізь бачити заробітки і гроші. Я за ринковий погляд у сенсі здорової професійної конкурентності. Хочу сказати, що приватні вузи у нас на сьогоднішній день гірші, ніж державні. Причина проста: українці у своїй масі не можуть платити за вищу освіту. А приватні вузи набирають тих, хто може заплатити. Тому, на жаль, реальної конкуренції з державними на сьогодні немає.

Зараз дуже мало вузів, які є приватними, можна вважати якісними.

Та на реформи можна дивитися не тільки з погляду роздержавлення, а під таким кутом - а хто справді хоче змін, хто є агентом змін? Суспільство, я вважаю, до змін готове, але от агентів змін немає. Ректори не є агентами змін, міністерство не є, студенти також не є, бо вони в основному протестують проти чогось. Це добре, але, на жаль, вони рідко виступають за щось. Тобто я не бачу в полі агента - соціальну категорію, здатну робити зміни. В цьому сенсі я покладаю багато надій на наш і на інші університети, які б могли включитися в цю боротьбу і вимагати змін.

- Може, нарешті, повинні дозріти роботодавці?

Щодо роботодавців у мене також мало оптимізму. Коли ми з нашими колегами з Київської політехніки, громадських організацій, профспілок і Академії наук працювали над законопроектом «Про вищу освіту», ми не відчули розуміння роботодавців. Радше, я б сказав, що роботодавці готові лобіювати якісь інтереси, але вони не дивилися і не дивляться на вищу освіту комплексно. Вони хочуть мати хороших випускників, яких вони б хотіли взяти на роботу. Але так не можна дивитися на розвиток університетів. Тому що реформа вищої освіти - це реформа самих університетів. Якісний університет той, який має хороших викладачів. Хороші викладачі – це ті люди, які проводять реальні наукові дослідження. Тому хороший університет повинен проводити реальні наукові дослідження і створювати якісно нове знання. Та цього наші роботодавці не розуміють, вони не розуміють, що потрібно зробити для того, щоб отримати добрі університети, які б вже давали якісних випускників. Я не кажу, що всі такі, але переважно. Є якісь позитивні порухи у великих працедавців, бо вони вже можуть дивитися на проблему в цілому. Скажімо, хочу назвати Благодійний фонд Рената Ахметова: вони створили рейтинг університетів «Компас». Цей рейтинг відрізняється від інших тим, що має свою прозору методологію, яку можна скачати з їхнього сайту. Вони висувають насамперед ті критерії, які вважають за потрібне – для розвитку національної економіки, але це вже початки комплексного погляду на освіту.

Та в основному сьогодні люди дивляться на освіту звужено, не бачать, що освіта в сучасному світі – це не якась там галузь, це - основа всебічного сталого розвитку суспільства. А для нинішнього уряду університети - це наче підприємства, які шиють тапки і на яких потрібно економити, які треба обмежувати, нібито університети забагато хочуть - і в такому дусі. Це страшенно примітивний погляд на освіту і університети.

Бо для цивілізованих країн університети є основою, і уряд звертається до них, якщо є якась проблема: будь ласка, розробіть вакцину, або порадьте, як нам краще організувати управління, як нам підняти ту чи іншу галузь економіки, дайте нам випускників у тій чи іншій галузі... Тобто університети допомагають суспільству розвиватися! А у нас в Україні університети ніби заважають.

- Вони є лише статтею витрат в держбюджеті.

Так, університет як синонім статті витрат. Ніби якщо не буде університетів, не буде проблем, бо буде менше витрат.

- Уточніть, що саме Ви вкладаєте в поняття університетської автономії і де її межі, бо, зважаючи на якість наших університетів, чи не здається Вам, що широкі, не контрольовані центром повноваження призведуть до консервації найгірших рис нинішньої вищої школи?

Автономія не є синонімом анархії. Якщо запроваджують автономію, це означає, що на університети держава одразу перекладає дуже великі і серйозні обов’язки, які доведеться виконувати.

Якщо їх не виконувати, то доведеться або закриватися, або укрупнюватися і об’єднуватися з іншими вузами. Запровадження університетської автономії - це є збільшення якості університетів і автоматично зменшення їх кількості. Але тільки не треба планувати зменшення, має бути ринковий підхід – ринок сам врегулює. Звичайно, якісь моменти хаосу будуть, їх не може не бути, якщо є 820 навчальних закладів і з них 250 університетів. Але все збалансується, тому що кожен університет повинен відповідати за якість платної освіти. Якщо не буде якості — туди не підуть студенти.

Ми говоримо про автономію організаційну, фінансову і академічну. З університету держава повинна питати якість наукових досліджень і якість випускників. Все інше — це справа самих університетів. Бо, наприклад, тільки університет знає, кого брати на роботу, а кого ні.

Держава повинна дати автономію університетам і разом з тим дати важелі в руки для того, щоб університет сам міг про себе подбати. На сьогоднішній день держава старається контролювати в університетах абсолютно все.

Наші університети перебувають навіть у більш контрольованому і пригнобленому з боку міністерства стані, ніж в Росії і Білорусі. Ситуація в нас недобра: нікого не цікавить якість університетів, цікавить тільки те, хто буде давати команди. Так, теперішній законопроект "Про вищу освіту", внесений Ківаловим, Сорокою і Калетником, фактично говорить тільки про владу і жодного слова про якість. Міністр буде керувати всіма, в тому числі ректорами й університетами. Зате всередині університету абсолютну владу віддають ректору. Він може робити все що завгодно, лиш має слухати міністра.

- Модель президентської «сильної вертикалі» переносять на освіту.

Так, але це не наша модель. Це копіювання російської моделі. Ця модель управління в Росії якраз ефективна. Вона психологічно прийнятна в суспільстві, зокрема й в академічному середовищі. Плюс - російська держава має екстра-гроші з нафти і газу, які вона може інвестувати в університети і відкривати там прекрасні лабораторії. У нас, на щастя, можливо, таких екстра-грошей немає, тому нам треба створювати прозору ринкову систему, як у Західній Європі. Головне - інтегруватися. Російські університети не інтегруються, вони замкнені на свою внутрішню систему, на свої особливі стосунки з владою. Нам потрібно інтегруватися – і тільки тоді ми будемо конкурентноздатні.

Взагалі, намагання контролювати все і вся за принципом піраміди у нас провалюється, бо у нас таке суспільство. У нас люди іронічно ставляться до будь-якої влади. І це добре. А тепер нам треба створити відповідну ефективну державу, а от цього ми не навчилися і не зробили поки що.

- Сьогодні від ректорів і викладачів найчастіше доводиться чути, що, по-перше, якість абітурієнтів різко падає, а по-друге, найкращі з випускників шкіл втікають навіть не в столичні вузи, а одразу закордон. Чи помітили Ви таку тенденцію в НАУКМА і, якщо так, що їй можна протиставити?

Ці твердження правильні. Ми кожного року контролюємо і якість наших першокурсників. За показниками ЗНО, у нас найякісніші абітурієнти і першокурсники. Тут відхилень немає. Але якщо порівнювати наших першокурсників сьогодні і десять років тому, то, звичайно, різниця дуже помітна і, на жаль, у негативний бік. Якість середньої школи падає - це велика соціальна проблема.

В цьому році по всій Україні керівники вузів побачили, що не лише випускники бакалаврських програм їдуть у західні університети на магістерські програми, а велика кількість випускників шкіл відразу поїхала в західні університети, передусім у польські. Тому що це можливість одержати західноєвропейський диплом. Це все дуже тривожить, але вихід є. Та для цього потрібно щось робити, а не просто сидіти і говорити. Тут знову приходимо до питання про необхідність реформ. Тому дуже важливо сьогодні звернути увагу на законопроект "Про вищу освіту" групи Михайла Згуровського, ректора Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут». Цей законопроект зараз у Верховній Раді, його підтримав профільний комітет, і його треба голосувати!

- У Верховній Раді зареєстровано три законопроекти "Про вищу освіту", і спікер недавно заявив, що нарешті пора визначатися. Ваш прогноз – який пройде?

Так, один — провладний законопроект Ківалова, Сороки і Калетника, другий - законопроект групи Згуровського і третій — законопроект від опозиції. Законопроекти від групи Згуровського і опозиції концептуально подібні. Ми стоїмо на тій самій платформі. Тому профільний освітній комітет ВРУ вирішив підтримати наш законопроект. Бо він позапартійний, позафракційний, експертний і т.д. Отже, сьогодні у Верховній Раді протистоять два законопроекти — провладний і наш. І я сподіваюся, що пройде таки наш.

- Звідки підстави для такого оптимізму?

Я загалом оптимістично дивлюся на перспективи нашої вищої освіти. Рано чи пізно все буде добре. Так, буде погано, якщо проголосують за протабачниківський законопроект Ківалова-Сороки-Калетника, бо це відкине нас на десяток років назад. А коли реформи дуже потрібні, але вони не йдуть, це призводить до якихось тектонічних зрушень, починається ламання чогось, революційні зсуви. Та побачимо, як буде...

Розмовляв Сергій БОРИС