Про прикарпатські пам'ятники Кобзарю і не тільки

Прочитав новину про те, що Івано-Франківська область займає перше місце в Україні за кількістю пам’ятників Тарасу Шевченку і чомусь не здивувався. Адже лише в Івано-Франківську їх три. При чому два з низ на відстані кількох метрів один від одного у парку ім. Шевченка. І, наскільки мені відомо, в місті планують встановити ще один пам’ятник Кобзареві. Десь біля «Білого дому».

А в області їх загалом 211. І це лише тих, які взяли на облік. А скільки необлікованих ніхто й не знає.

Хоча, якщо замислитись, то виникає закономірне питання. Для чого області, яка займає 22 місце за територією (нагадаю що в Україні, якщо врахувати окупований Крим – 25 областей) стільки пам’ятників.

Можливо ця пам’ятникоманія викликана дев’ятим місцем за густотою населення? Ну, так, щоб кожному прикарпатцю, в перспективі, з вікна було видно той чи інший пам’ятник Шевченку. Кому пощастить більше – тому в повний зріст, в бурці і в папасі, кому менше – тому простоволосого і молодого поета в богемному плащі, а іншим вистачить і бюста, кому гіпсового, кому бронзового. Головне, щоб охопити всіх. Для довідки - в області 15 міст, 24 селища та 765 сіл і селищ. Виявляється є ще не охоплені пам'ятниками населенні пункти. Є ще над чим працювати.

А якщо серйозно, то все це виглядає звичайною профанацією. Особливо, якщо врахувати переважно низьку мистецьку якість більшості цих, з дозволу сказати, пам’ятників. Але цю профанацію багато хто (помилково) вважає вшануванням великого українського Поета, а дехто (не більше, не менше) навіть вже національною традицією – чимось на зразок вишиванки на всі груди, борщу, вареників, сала й гопака.

Тобто, за цією традицією треба обов’язково за рік встановити кілька пам’ятників Тарасу Григоровичу, покласти до підніжжя кілька вінків, прикрашених синьо-жовтими стрічками, проголосити в мікрофон кілька пафосно-патріотичних промов, в яких обов’язково назвати Шевченка пророком і українським Мойсеєм. А потім, приклавши руку до серця, проспівати «Ще не вмерла…» і пустити скупу сльозу від усвідомлення свого офігенно якого патріотизму.

А далі, сприйнявши всю процедуру, як своєрідну сповідь, після якої настає відпущення гріхів, повернутися до буденного життя, в якому продовжувати вимагати й давати хабарі, брехати, красти, кривити душею та бодяжити пальне.

Бо справжня Україна, виявляється, не в чесності й відданості, а в широкій вишиванці і в кількості пам’ятників, до яких можна з нагоди (або без такої) принести синьо-жовтий віночок й отримати своєрідну індульгенцію. Так воно виглядає.

Хоча, можете зі мною й не погоджуватися.

Володимир Мулик, Анонс Контракт