Проти «нацистської влади» гітлерівськими методами?


Військове протистояння радянських партизанів із німецькими військами чи місцевими поліцаями на території України у роки Другої світової війні коштувало життя тисячам ні в чому не винних мирних жителів. На жертви серед населення тоді не зважали ні ті, ні ті.

Нині на сході України триває силове протистояння між українським військом і терористами-сепаратистами. На щастя, втрати серед цивільного населення вимірюю не тисячами, а одиницями. Але точки дотику між цими двома протистояннями – методи ведення війни. Попри безглузді гасла терористів про боротьбу проти «фашистів-бандерівців» і звинувачення української влади у нацизмі, бандити використовують нацистську тактику ведення бойових дій. Не цураються вони і набутків тогочасного радянського підпілля.

Уже під час перших збройних виступів сепаратистів на Донеччині світові ЗМІ обійшли кадри, на яких терористи, прикриваючись «живим щитом» із жінок і дітей, намагаються захопити військові частини чи українські блокпости. Вперше в новітній історії України цей прийом застосували під час анексії Криму. Проте є й давніші аналогії – так під час німецько-радянської війни діяли на окупованих територіях СРСР солдати Вермахту. У радянських архівних документах того часу міститься маса відповідних згадок. Зокрема, у збірнику спогадів «За блокадным кольцом: воспоминания / Автор-составитель И.А.Иванова. – Вести, 2007» про це розповідає Валентина Лалетіна, жителька села Стрельці Ленінградської області: «Німці вигнали жителів із будинків і почали ганяти по лісах від одного села до іншого як живий заслон перед наступаючими частинами Червоної армії». Ось документальна згадка про такі дії нацистів на Донеччині: «23 лютого 1943 року в Краматорську німці зігнали всіх чоловіків, жінок, дітей і роздягнених погнали на передову лінію, а за ними йшли німецькі частини»(Центральний державний архів вищих органів влади України фонд 4620. оп. 2, спр. 368, арк. 5.). А ось Житомирщина: «Нацистські бузувіри використовують мирних жителів під час розмінування мінних полів. Жінок і дітей женуть на мінні поля і в такий спосіб економлять час для розмінування, також активно використовують такі щити під час наступу на партизан».

Інша тактика – провокації та терор з метою залякати мирне населення або збурити народ проти влади, як це було нещодавно в Одесі. Під час війни її активно використовували як радянські партизани, так і німці.

Нерідко партизани навмисно провокували німців до терору своїми діями.«Ми вирішили зробити операцію в Ходорові (нині Миронівський район Київської області). Нам необхідно було там зруйнувати зв'язок, знищити склади зерна і продовольства, не рахуючись із тим, що населення можуть розстріляти, – згадував у розмові із журналістом Олександром Березою 3 лютого 1945 року командир загону з’єднання імені Чапаєва Анатолій Янцелович. – В іншому селі ми могли би цього і не робити. Але це село знаходиться в дачній місцевості, населення займалося там спекуляцією, активно співпрацювало з німцями, ми з ним не рахувалися. Ми вирішили, якщо і постраждає частина невинного населення, то в основному, воно допомагало німцям, там було багато куркулів, нетрудових елементів».

Села, що допомагали партизанам, німці зазвичай спалювали разом із селянами, те саме робили з населеними пунктами, де партизани розбивали німецький гарнізон чи допоміжну поліцію. Ось, що зазначалося в одному із наказів коменданта селища Корюківка (Чернігівщина) за лютий 1943 року:«Попереджаю населення сіл Гути Студенецької, Перелюба, Тихоновичів і Корюківки, що коли воно не припинить зв'язків із партизанами, названі села будуть спалені, а їх мешканці розстріляні».

Нині терористи спалюють не населені пункти, а житла євромайданівців. Їх викрадають їх через політичні погляди, піддаючи смертельним катуванням. Приклади – закатовані у Слов’янську місцевий депутат Володимир Рибак, київський студент Юрій Поправко та мешканець Стрия Юрій Дяківський.

Намагалися окупанти відвадити партизанів від боротьби, застосовуючи каральні акції проти їх родин, методи заручництва, шантажу рідними. В окремих випадках це спрацьовувало. У з’єднанні О.Сабурова був партизан на прізвище Шемета, йому і його родині довелося вдосталь натерпітися від партизансько-німецького протистояння. Восени 1941 року, коли німці проводили у Трубчевському районі каральні акції проти комуністів, він, рятуючись, пішов до партизанського загону. У місті залишив родину – дружину та двох дітей. Німці взяли їх заручниками. Заручництво партизанських родин було досить поширеним методом боротьби німців проти партизанів. У такий спосіб нацисти шантажем намагалися виманити партизанів із лісів і покарати. Або, ґарантуючи життя їм і родинам, вимагали інформацію про дислокацію партизанських загонів у лісах, явочні квартири в містах і селах.

Німці зігнали на подвір’я МТС за Трубчевськом сотні людей і обсипали їх фосфором. Туди ж привели заручників, зокрема, дружину Шемети, щоби подивилася, як живі люди тліють на повільному вогні. А прямо звідти погнали їх на узлісся й змусили викликати із лісу партизанів – чоловіків, батьків, братів.

Багато партизанів чули, як з узлісся лунали розпачливі крики. Але, крім Шемети, зі слів Сабурова, ніхто не вийшов. Німецький комендант спробував примусити партизана видати місце знаходження загону, але не мав успіху. Вночі, забравши сім`ю, Шемета втік за Десну. Зробив у лісі землянку, де жив із родиною, ховаючись і від німців, і від партизанів (адже командування загону заочно засудило його до розстрілу).

Шеметі пощастило. Провід партизанського з’єднання ухвалив рішення, яким дав втікачеві другий шанс. Його зарахували рядовим бійцем в один із загонів. Згодом за виявлену відвагу командування Трубчевського загону довірило йому взвод. Разом із родиною вони пережили воєнне лихоліття і після війни проживали у Трубчевську.

В Інтернеті нескладно знайти повідомлення про спроби теперішніх терористів шляхом шантажу завербувати на свій бік жителів захоплених ними міст чи примусити віддавати прибутки від бізнесу на потреби так званої «Донецької народної республіки». Всі пам’ятають і їхні намагання взяти в заручники дітей у дитячих садочках Слов’янська, примусивши в такий спосіб батьків вступити до сепаратистських формувань. На щастя, цього не сталося, але налякані батьки перестали водити малюків до дошкільних закладів. Ми також уже маємо кілька прикладів обміну захоплених терористами заручників на арештованих українською владою бандитів.

 

Окрема тема – життя цивільного населення під час воєнних дій. Нині щодня в ЗМІ з’являється інформація про становище мешканців міст Східної України, захоплених терористами. Остання кричуща розповідь жінки зі Слов’янська одному з українських телеканалів про страх людей виходити навіть на вулицю. При цьому вони бояться, як українських військових, так і російських бандитів. Перших – бо можуть звинуватити у допомозі бандитам, других – бо звинуватять у проукраїнських симпатіях. Старожили Сумщини 2008 року поділилися зі мною пережитим під час протистояння радянських партизанів і нацистів – і воно мало чим відрізнялося від нинішньої ситуації.

 

 

Для селян кожен візит і партизан, і німців викликав жах. «При нємцах чєго тольки нє било. Тоді страх який був: і нємци, і поліцаї, і партизани – всє б`ют. Хати і ноччю, і вдень горять, – згадувала 4 липня 2008 року жителька села Сопич Глухівського району Уляна Рябцева (її село за період окупації палили кілька разів). – Нємци палілі, от’єжжалі, партізани палілі, полсєла у нас спалілі». А ось мешканець села Землянка Іван Чугун на запитання, як жилося за німецької окупації у сусідстві з партизанами, відповів: «Всяко було. Господи, поліцаїв боїшся, партизан боїшся. У нас в хаті ми зробили спеціальний хід – викопали тунель аж в огороди, туди, до кущів. Тільки хто вночі грюкає у шибку, ми бігом до тунелю і з кущів наблюдаємо, що вони там творять. Коли відкриєш, можуть побити, або й застрілити – і одні, і другі. Партизанам не даш їжу – звинуватять у пособнічєстве окупантам і розстріляють чи хату спалять. Даси – люди докладуть німцям, заберуть до Глухова і в бороці заб’ють, або всію сім`ю в домі живйом спалять».

 

Варто зауважити, що всі ці методи ведення воєнних дій світова спільнота давно класифікує як тероризм. І з цим важко не погодитися.

 

 

Світлини – з фондів Центрального державного кінофотофоноархіву України імені Г.С.Пшеничного.

Збруч