Прикарпатці розповіли про фон і звуки мертвого міста, триметрових сомів і лиса Семена
Минуло 29 років після катастрофи на Чорнобильській АЕС. Та і нині Чорнобиль є однією з найбільш болючих ран не тільки України, а й планети, зоною, “де вмерла Україна”. Проте ані радіація, ані інші ризики не лякають істориків, фотографів, мандрівників та інших екстремалів. Кожен з них їде у зону відчуження, аби знайти відповіді на свої запитання.
Така екзотична мандрівка нещодавно привернула увагу двох калушан — Віри Кузьмич і Олександра Галькевича. За чим їхали, які враження отримали, як там у зоні відчуження — стає зрозумілим із розповіді Олександра, пишуть “Вісті Калущини”.
Туди, “де вмерла Україна”
Грав гру “Сталкер”, відтоді мріяв поїхати у зону відчуження. Та й узагалі мене цікавлять всілякі урбаністичні локації, закинуті заводи, будівлі. Цікаво мандрувати ними, спостерігати, фотографувати. Тож, коли випала така нагода, з’явився вільний час і гроші, вирішив нарешті здійснити мрію і поїхати до Чорнобильської зони. Наперед особливо нічого не планували, але так співпало випадково, що поїздка відбулася за кілька днів до чергової річниці вибуху на АЕС.
Турів у зону відчуження є чимало. Деталі можна дізнатися на тематичних форумах, сторінках у соціальних мережах тощо. Інформацію зараз знайти — не проблема. Можна поцікавитися у тих, хто вже їздив. Звісно, треба орієнтуватися на власну кишеню. Є тури дводенні, з ночівлею в готелі Чорнобиля. Вони дорожчі. Ціна одноденної поїздки коливається в межах 1000 гривень. Ми знайшли відносно дешевий тур. Фактично поїздка кожному обійшлася у 750 гривень (рівно стільки коштував сам тур). Ціна включала послуги гіда, страховий поліс, перевезення транспортом у два боки. Відправлення було з Тернополя. До Тернополя і звідти ми з Вірою добиралися автостопом. Єдине — довелося через страшну негоду їхати рейсовим автобусом з Івано-Франківська до Калуша. Більшість турів стартують з Києва. Відповідно у ціну входитиме і добирання до столиці. Можна спробувати і до столиці “стопом”, але це залежить від того, хто як любить їздити. Мені вдавалося з допомогою автостопу доїхати до Криму, Кракова та багатьох міст України. У Польщі, правда, культура автостопу більш популярна, автівки частіше зупиняються, ніж в Україні, але це — інше питання.
На що треба звертати увагу під час поїздки, то це на те, хто буде екскурсоводом. Від гіда, від того, як цікаво він організовує екскурсію, розповідає, залежить в принципі сама поїздка. У нас був цікавий екскурсовод — колишній “чорнобилець”. Чоловік працював водієм, возив і забирав назад ліквідаторів. Тож про зону, радіацію і ризики знає, як ніхто. Навіть чи то жартома, чи всерйоз радив лік від радіації — 100 г алкоголю. Каже, перед тим, як їхав за ліквідаторами, випивав півлітру, коли повертався — теж. І хоч обіцяли, що після отриманої дози радіації житиме не більше 5 років, живе щасливо і досі. Але ми вирішили не перевіряти на собі алкогольну легенду. Тим більше, що спиртне не вживаємо.
Чорнобиль і зона
З Тернополя виїхали 19 квітня о 4 годині ночі, а вже близько 11.30-12.00 були на КПП (контрольно-пропускний пункт) в Дитятках. Там виключно формальна процедура — перевірка паспортів, страхівок, надовго не затримують, і — до Чорнобиля. Зупинилися на кілька хвилин біля в’їзного знаку для того, щоб сфотографуватися. Відтак — рушили дозволеними місцями.
Загалом екскурсія тривала понад 6 годин. За цей час ми відвідали Чорнобиль, Прип’ять, погодували риб і набралися вражень на все життя.
У Чорнобильській зоні є чимало пам’ятників. Таке враження, що історія переплелася із сучасністю. Там — бюст, барельєф Леніна чи іншого радянського “героя”, а за кілька метрів чи кварталів — вже сучасні монументи — ліквідаторам, людям, які там жили до аварії. Пам’ятник ліквідаторам розміщений біля атомної станції. І біля пам’ятника, до речі, радіаційний фон був підвищений в рази. Наприклад, якщо в автобусі було близько 500 мікрорентгенів в годину, то біля пам’ятника — понад 1000 (для порівняння — у Калуші цей показник становить усього 10 мікрорентгенів в годину). Дозиметр біля пам’ятника пищав і попереджав про необхідність терміново покинути зону радіації.
Але загалом у Чорнобилі радіації як такої нема. Мав з собою дозиметр. Він показував місцями меншу “дозу”, ніж у Калуші. Можливо, річ у тому, що нас возили виключно туристичними маршрутами. Говорив із хлопцями, котрі колись туди їздили, так би мовити, нелегалами, без гіда, казали, що дозиметр “зашкалював”.
Взагалі Чорнобиль мало нагадує зону відчуження. Там живе від 3 до 6 тисяч осіб: працівники готелів, кафе, магазинів, військові, ті, хто повернулися до рідної хати. Приїжджає, казав гід, і чимало туристів, навіть з інших країн.
Місто-привид — Прип’ять
Інша річ — Прип’ять. Це справді мертве місто. Узагалі це місто мені з описів в книжках і з чужих світлин мені здавалося меншим. А воно — реально велике. Можна ходити по ньому хоч з тиждень. Але в нас для цього часу не було. До речі, колись у Прип’яті була добре розвинена інфраструктура, не було проблем з добиранням. Є залізничний вокзал, автовокзал, навіть річний — часто курсували катери до Прип’яті і з неї до різних міст. Вразила велика кількість зелені. Дуже багато тополь. Як мені вже потім сказали, їх спеціально садили, коли побудували станцію, бо тополі вбирають радіацію.
Ми піднялися у Прип’яті на дах готелю “Полісся”. Готель — дев’ятиповерховий. У місті є й 16-поверхівки. Відтак походили по будинку культури “Енергетик”. Таке враження, що час там дійсно зупинився. Навіть не зупинився, відмотався назад, і ми потрапили в минуле: радянські плакати, агітаційні листівки, надписи, лики “вождів”. Походили ще по колишніх ресторанах, кафе, гастрономах. Зараз взагалі важко уявити, що це був центр міста — все заросло, завалилося. Щоб пройти до під’їздів, деяких входів до кафе тощо, треба прорубувати собі шлях, бо — суцільні хащі. Зайшли ми в один із житлових будинків. Моторошно — все є: шпалери на стінах, книжки на антресолях, навіть одяг в шафах, а людей нема… Вікна тарабанять, десь б’ється скло, може обвалитися дерево — шум мертвого міста. Звуків там чимало, скажу вам, не для слабких духом. Якби ці звуки були вночі, можна налякатися серйозно. До речі, забрели в один підвал — темно, як вночі. Більше того, “фонив” дозиметр нереально. Нагадувало наче якусь сцену із “Сталкерів”. Тож ми не дійшли до кінця підвалу, повернулися. Так само сильно “фонило” біля оглядового колеса. Але найбільше, напевно, в медсанчастині, до якої після аварії на ЧАЕС звозили ліквідаторів аварії. З них знімали одяг і викидали в підвал. Той одяг і досі там… А у підвалі доза радіації перевищує допустиму в 10 тисяч разів. Думаю, якби там побути кілька годин, могли б бути незворотні наслідки.
У Прип’яті загалом провели близько двох з половиною годин. Звісно, хотілося б побути трохи довше. Єдине, напевно, 10 років тому там було цікавіше. Бо все було так, як залишили люди. А зараз вже трохи туристи і сталкери порозкидали, попереставляли. Але все одно видно — там час застиг.
За кілька кілометрів від Прип’яті ми ще відвідали радіолокаційний комплекс “Дуга”. Його призначення — для виявлення пуску балістичних ракет. Фактично саме комплекс і став вирішальним чинником у спорудженні АЕС, бо “Дуга” споживала величезну кількість енергії. До речі, “Дуга” у часи Союзу була засекреченим об’єктом, цивільне населення туди не пускали, тільки військових.
Триметрові соми і лис Семен
Нам вдалося погодувати сомів, які живуть в каналі Прип’яті. Канал був спеціально створений для охолодження станції. Соми — розміром в два-три метри. Ми віддавали свою їжу рибам, а хтось спеціально приготував для таких цілей хліб.
Дорогою бачили оленів, лосів, сліди кабанів, велику кількість білок. Я такої кількості диких тварин не бачив за один раз навіть в Карпатах. Тож, можна сказати, там — найбільший природній заповідник. Екскурсовод казав, у зоні живуть вовки і навіть зубри. Єдине, до речі, місце в Україні, де вони є. А про лиса Семена у Чорнобильській зоні ходять легенди. Кажуть, лис став майже світським, безстрашно підходить до людей, бере з рук їжу. Правда, до нас він не вийшов.
Заборона = безпека?
Їсти нам рекомендували тільки в автобусі, сувенірів з собою не брати, руками нічого не торкатися. Серед інших засторог — ходити тільки заасфальтованим покриттям. Попередили: якщо на підошви начепимо болота, фарби, взуття “фонитиме”, тож доведеться капці залишати у зоні, бо на КПП не пропустять. Ще одна заборона — на фотографування атомної станції. Точніше, її дозволяють фотографувати тільки з певного боку, бо це — військовий об’єкт. Попереджали, у разі виявлення несанкціонованих фото можуть забрати картку пам’яті з фотоапарата.
Серед заборон — і підніматися на поверхи будівель. Ця заборона відносно нова. Ввели її після того, як туристу чи то щось впало зі стелі, чи навпаки хтось провалився зі сходами в підвал. Але ця заборона діє виключно на папері — тобто ми підписуємо документ про те, що лазити не будемо. Відповідно гіди і фірма, яка нас відправляє, знімає з себе всю відповідальність. А вже чи підніматися сходами, чи ні — вирішує кожен для себе сам, зваживши на ризики.
Та найбільше туристів, котрі хочуть побувати в Чорнобильській зоні, лякає радіація. Узагалі є визначена доза радіації, яку може людина отримати за рік чи за раз. Нам провідники казали, що одне перебування у Чорнобильській зоні дорівнює двом флюорографіям. Перші ознаки радіації відчутні ще в Прип’яті: майже у всіх було відчуття нальоту на зубах і ніби клубок у горлі застряг. Але як тільки покинули Прип’ять, всі незручності одразу ж минули. Тож…
До речі, при виїзді із зони туристи двічі проходять дозиметричний контроль — у 30-ти і 10-кілометрових зонах. Тож ніякої радіації звідти не везуть. Можуть люди поза зоною не переживати. І, напевно, хто хоче — може їхати, якщо є така можливість. Правда, перебуваючи там, треба пам’ятати, що там сталося, скільки людей загинуло чи дістали хвороби. І загалом задуматися, що це місто зруйнованих доль, в якому багато що переоцінюється…
