Шляхом декомунізації: Прощавай Ленін, Кіровоград, серп і молот...
Як стверджує чимало політиків та експертів, минулого тижня у Чистий четвер відбулася знакова подія в новітній історії України — Верховна Рада ухвалила пакет революційних законів про декомунізацію нашої країни, що стануть ключовими на шляху відновлення історичної справедливості і є визначним кроком в українському державотворенні ХХI століття.
Одним із головних у цьому пакеті є довгоочікуваний у незалежній Україні закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки», ініційований
О. Ляшком, В. Сюмар, Г. Гопко, Є. Соболєвим, А. Кожем’якіним, А. Лозовим, Ю. Чижмарем, Ю. Луценком, І. Мосійчуком, С. Скуратовським, В. Вовком, Ю. - Б. Шухевичем та О. Березюком. «Протягом 1917—1991 років комуністичним та націонал-соціалістичним (нацистським) тоталітарними режимами на території України проводилася політика державного терору, яка характеризувалася численними порушеннями прав людини, — йдеться у пояснювальній записці до законопроекту. — Такі порушення відбувалися у формі індивідуальних та масових вбивств і страт, смертей у концентраційних, виправно-трудових й інших таборах, на масових будівництвах, під час голодоморів, депортацій, катувань, використання примусової праці та інших форм масового фізичного терору, переслідувань з етнічних, національних, релігійних, політичних, класових, соціальних або інших мотивів...» Значна частина цих порушень фактично мала характер злочинів проти людства та людяності, геноциду та воєнних злочинів.
Як зазначили автори закону, він спрямований на засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів як злочинних на законодавчому рівні, впровадження заборони на публічне заперечення злочинного характеру цих тоталітарних режимів, заборони публічного використання та пропаганди їхньої символіки, запровадження обов’язку держави здійснювати розслідування та оприлюднення інформації про злочини, скоєні представниками цих тоталітарних режимів, усунення загрози суверенітету, територіальній цілісності та національній безпеці України, а також встановлення історичної справедливості. Відповідно до цього закону, органи місцевого самоврядування повинні впродовж півроку демонтувати пам’ятники, пам’ятні знаки, присвячені особам, причетним до організації та здійснення Голодомору 1932—1933 років в Україні, політичних репресій, тим, які обіймали керівні посади в комуністичній партії, вищих органах влади та управління СРСР, УРСР...
Серед політично принципових — і Закон «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті» (автор — син командувача УПА Романа Шухевича — Юрій-Богдан Шухевич), яким встановлено правовий статус борців за незалежність України у ХХ столітті, закріплено право на надання їм державних та муніципальних соціальних гарантій, визнано на державному рівні нагороди та військові ступені борців за незалежність України у ХХ ст. й встановлено відповідальність за порушення законодавства про статус борців за незалежність України у ХХ ст. Згідно із цим законом, до борців за незалежність України в ХХ столітті належать політичні та військові діячі УНР і ЗУНР, члени ОУН і вояки УПА, представники УГС, інших правозахисних організацій та ін.
Також велике значення з точки зору відновлення справедливості має прийнятий парламентом Закон «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917—1991 років» авторства А. Яценюка. Він передбачає забезпечення відкритості архівної інформації репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917—1991 років, створення механізмів реалізації права кожного на доступ до такої інформації. А також передачу документів та інших носіїв архівної інформації репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917—1991 років до спеціалізованого галузевого державного архіву Українського інституту національної пам’яті з архівних підрозділів сучасних правоохоронних органів та спецслужб України з метою звільнення останніх від здійснення непередбачених законодавством України функцій.
Законом «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939—1945 років» (ініціатор — А. Яценюк) закріплено термін «Друга світова війна» й відповідно не вживатиметься — «Велика вітчизняна». Також документ запроваджує День пам’яті та примирення, який відзначатимуть 8 травня. Водночас
9 травня залишається Днем Перемоги, але над нацизмом у Другій світовій війні, й надалі буде офіційним вихідним днем.
Прикметно, що парламентарі скасували використання радянської символіки під час пам’ятних заходів, які стосуються Другої світової війни.
Як відомо, антикомуністичні закони розробив Український інститут національної пам’яті, головою якого є відомий історик, публіцист, громадський діяч Володимир В’ятрович. Народний депутат України Юрій Луценко на своїй сторінці у «Фейсбуці» красномовно розповів, що зміниться із прийняттям декомунізаційних законів: «Герой вчорашнього політичного Чистого четверга — Володимир В‘ятрович. Розроблені ним закони остаточно декомунізували Україну. Відтепер діти не кататимуться на каруселях у парку імені людожера, студенти не вчитимуться в інституті імені терориста, закохані не призначатимуть побачення на площі імені убивці. Прийняті закони не забороняють ідеології, це неможливо. Але, як і в більшості посттоталітарних країн, закон забороняє пропаганду кривавої практики, вождів і символів комунізму та фашизму. Це як з наркотиками — кожен може курити коноплі вдома, за це нічого не буде. Але спроба втягнути в дурман інших — кримінально карана. Відтепер окремі громадяни можуть читати Маркса, Леніна чи Гітлера. Але спроба пропагандувати проти незалежності України, за диктатуру пролетаріату чи національну вищість — злочин. Гуд бай, Ленін, СРСР і КПРС. Прощавайте, Дніпропетровськ і Кіровоград».
Яке історичне і політичне значення мають ці декомунізаційні закони, ми поцікавилися у відомих прикарпатських експертів — доктора історичних наук, професора ПНУ ім. В. Стефаника, депутата обласної ради Сергія Адамовича та доктора політичних наук, професора ПНУ ім. В. Стефаника, завідувача кафедри дипломатії та європейської політики Університету ім. Яна Кохановського (Польща) Івана Монолатія.
Сергій Адамович:
— Прийняття 9 квітня Верховною Радою України законів «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки», «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917—1991 років», «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті» мало б відбутися ще наприкінці 1991-го чи на початку 1992 р. Якщо б вони були проголосовані на світанку української незалежності, то ми нині не мали б проблем із «совковим» менталітетом частини населення України, а агітація Росії за «русскій мір» не отримувала б жодної підтримки в українському суспільстві.
Однак і нині ці закони є надзвичайно актуальними. Вони ще на крок наблизили нас до об’єднаної Європи, в якій курс на ліквідацію спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем оголошено ще в 1996 р., а також активізують очищення української історії від колоніальної версії, яку нам нав’язує колишня метрополія — Російська Федерація. Актом історичної справедливості є визначення правового статусу та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті. Цей закон полегшує працю з формування національної історії, яка була б позбавлена імперських нашарувань попередніх завойовників і сформувала б основи українського патріотизму.
Одночасно забезпечення права кожного на доступ до архівної інформації репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917—1991 рр. дозволить сформувати емпіричну базу, яка відкриє українцям ширше очі на злочини комуністичного і нацистського режимів, а також надасть можливість гідно пошанувати героїв визвольної боротьби ХХ ст. Сподіватимемося, що створення Галузевого державного архіву Українського інституту національної пам’яті і передача йому архівних матеріалів відбудуться згідно з термінами, вказаними у прикінцевих положеннях, і закон запрацює повноцінно.
Іван Монолатій:
— В Україні аж донедавна спостерігалася загальна для країн пострадянського простору тенденція до «відтворення» культурно-психологічних установлень «радянської епохи», носієм яких було покоління «homo soveticus». Адже у соціально-психологічному сенсі Радянський Союз нікуди не дівався, він існував і далі. Той факт, що соціальні цінності не гинуть протягом декількох місяців або років та історичні особливості не затушовуються за кілька сезонів, стали визначальними проблемами у процесах сучасної дерадянізації й декомунізації України.
Виявом збереження «духу епохи» виступає вшанування суспільством її символів — пам’ятників і назв вулиць, музичних творів, найважливіших історичних подій, особливого «пантеону героїв», які мають значення, що консолідує. Поки вони стоять на своїх постаментах, живуть у назвах, свідомості людей, на сторінках підручників і газет, екранах телевізорів і в радіоефірах, доти вони викликають повагу і гордість за «наше спільне минуле» — колишня епоха, втілена в менталітеті покоління, продовжує існувати. Коли вони руйнуються, заперечуються, переглядаються, стираючись з пам‘яті, — на зміну одним епохам і сформованим ними поколінням приходять інші.
Спеціалісти, котрі досліджують колективну пам’ять, одностайні в тому, що визначальну роль в її формуванні відіграє держава. Саме вона та її політичний провід володіє правом вирішувати, які річниці слід святкувати і кому ставити пам’ятники, а також те, чиї парсуни мають фігурувати на банкнотах і поштових марках та під чиїм патронатом перебуватимуть вулиці та майдани. Класичним прикладом цього нині можна назвати діяльність екс-президента України В. Ющенка.
Ухвалення нашим парламентом пакета законів про декомунізацію України — свідчення того, що специфічна риса культури пам’яті — її інституціоналізм формуватиметься й далі шляхом політичного регулювання. Адже створення й активна нині діяльність інституту національної пам’яті в Україні — типовий зразок інституціоналізації у сфері конструювання політики національної пам’яті. Це фактично означає, що деполітизованої культури пам’яті не може бути в принципі: сфера інтерпретації минулого є полем напруги між двома полюсами — наукою, яка прагне до встановлення фактів, і громадськістю та державою, що формують оцінки. З другого боку, констатуючи тісні зв’язки культури пам’яті з політикою, слід звернути увагу на те, що така взаємодія робить першу дуже вразливою. Під час великих соціальних розломів культура пам’яті радикально трансформується, в чому неважко переконатися, спостерігаючи за ситуацією в посткомуністичних країнах після 1989—1991 рр. При цьому виокремлюються два типи культури пам’яті: перша — актуальна в цей момент у конкретній країні пам’ять як домінантна, друга — існуюча раніше як культурний спогад. Не випадково після краху комунізму саме пам’ять більш раннього періоду знову ставала домінуючою.
Політичною основою практичної реалізації ухвалених 9 квітня законів є констатація незворотних змін у конструюванні історичної пам’яті, а одночасне повернення в поле європейської інтеграції, а відтак — у парадигму пам’яті загальноєвропейської, свідчить про вплив її культури на посилення національної ідентичності не лише українців, максимально наближує до реальності «образи минулого» як дієвого інструменту впливу на суспільну свідомість.
