Сім кіл Іловайського пекла Євгена Юрченка з Долинщини
Нашому кореспондентові вдалося поспілкуватися з жителем села Великої Тур’ї на Долинщині Євгеном Юрченком про те, що саме відбувалося в оточеному російськими військами іловайському котлі, про його перебування 20 днів у полоні в російській армії та в сепаратистів у Сніжному, про обмін полоненими та його бачення війни та миру.
Мене призвали в армію 9 квітня. Швидко пройшли медкомісію. На зауваження окремих лікарів ніхто не звертав уваги. Наприклад, я мав серйозні стоматологічні проблеми, але на це не зважали. Вже 10 квітня був у Володимир-Волинському в 51-й механізованій бригаді. Зібрали військові квитки. Потім почали розподіляти по підрозділах. Але ділили навіть не за посадами, не за фахом, а кого куди...
— Як потрапили на схід?
— Коли я служив в армії строкову службу, був водієм БМП.
Ми пробули у Володимир-Волинському кілька днів. Потім нас перекинули на полігон у Рівне. Розподілили, хто в якій роті. Я опинився в зенітно-ракетному взводі. Мав бути при штабі.
Було три батальйони. Спочатку на схід поїхали перший і третій. Наш другий батальйон визначили як резервний. Ми нібито проходили підготовку на Рівненському полігоні. Але навчань як таких фактично не було. Нас не вчили, як стояти на блокпостах, як штурмувати.
Частину наших з інших батальйонів, що були під Волновахою, розбили. Другий батальйон тоді перекинули до Миколаєва і розформували — фактично ми замінили тих, хто загинув із інших батальйонів або ж залишив службу за сімейними обставинами. Я потрапив у зенітно-ракетний взвод третього батальйону.
Були ще навчання. Але теж нічого особливого нас не вчили. У Рівному на полігоні за весь час навчання я кинув дві гранати, раз вистріляв 20 патронів. Потім ще виділили 12 патронів — і все. Ніхто нами серйозно не займався. Ніхто не розказував, як поводитися, як споруджувати бліндажі, блокпости, як окопуватися. Все потім довелося «вивчати» в реальних бойових умовах.
Потім нас відвезли в Луганську область у село Варварівку. Там усе було спокійно. Я був при штабі, ми ходили чергувати. Коли вже не вистачало людей, то ставили нас на блокпости, хоча реально ми не знали, як усе правильно має бути. На мою думку, на блокпостах мали б стояти міліціонери і перевіряти документи, а ми мали б бути тільки як охорона. Але міліції там ніякої нема, усі перейшли на бік сепаратистів.
Із Луганська нас перекинули в Харківську область, потім — у Дніпропетровську, в село Дачне, а далі — у Донецьку область. Всю техніку ми везли поїздами на платформах, самі ж їхали в пасажирських вагонах.
У Донецькій області нас завезли в якесь село, Комунарівку, здається. Дуже горбиста місцевість. Там ми пробули два дні. Нас почали обстрілювати з «ураганів». Ми дивувалися, звідки та сторона дізналася, що ми тут.
На той час техніки вже фактично не мали. Усю забрали на блокпости. Ми переїхали в село Дзеркальне. і там копали бліндажі, облаштовувалися. Зо два дні все було спокійно. На третій почалися обстріли з мінометів, «ураганів». Стріляли здебільшого вночі — о 3-4-й годині. Ми не спали, а слухали, звідки стріляють, щоб могти встигнути сховатися в бліндаж.
— Як ви потрапили в полон?
— Все почалося 24 серпня, в День незалежності. Спочатку було ніби спокійно. Нам навіть було дивно, що так спокійно, як ніколи. і десь годині о 10-й, якраз коли почався парад у Києві, нас почали обстрілювати. Метрів за 300-400 від нас були склади із воєнною технікою, і снаряд потрапив туди. Там у яму навозили десь 300 тонн боєприпасів, і вони почали розриватися. Ми ще жартували, що маємо в День незалежності салют. Але жарти жартами. Три години рвалися снаряди, ракети до «градів», «саушок», ми сиділи в бліндажах, бо вилізти — то смерть, молилися Богові й думали, що вже не вийдемо звідти живі.
Десь після обіду стало тихо. Ми вийшли із укриття. До нас раптом прийшли військові, десантники, в них були на формі білі пов’язки. Ми ще здивувалися, що то за такі пов’язки. Вони пройшли в штаб. Ми думали, що то наші. А виявилося, що то росіяни, і вони теж думали, що ми їхні. Ті хлопці відстали від російської колони й заблукали. Наші їх заарештували і кудись повезли. Але довго вони були серед нас і ніхто не зрозумів, що вони з російської армії.
25 серпня ми помітили колону техніки, десь понад 100 одиниць. Думали знов, що то наші. А виявилось, ні. Нас оточили подвійним кільцем. Ми не мали з чим тримати оборону. Техніки фактично не було. З автоматом проти них не підеш. Ми почали телефонувати, просити підмогу. Нам наказали: тримайтеся. Обіцяли підмогу, потім сказали, що не буде. Ми не мали де діватися.
Що взагалі відбувалося під Іловайськом, я не знаю, то знають у штабах, я тільки можу розповісти те, що бачив на власні очі...
— Скільки вас там було?
— Це були залишки різних підрозділів. Я навіть не можу точно сказати. Потім 26 серпня проїхав російський танк попри «зеленку». Росіяни підійшли (ми були в бліндажі) і кажуть: «Хто є, виходьте, а якщо не вийдете, то ми кидаємо гранати». Почали відлік. Хлопці вийшли. Тоді взяли двоє чи троє наших.
Через деякий час їх відпустили і сказали, якщо не здадуться всі, то цю територію зрівняють із землею. А вони це могли зробити, бо техніки в них вистачало. І все.
26 серпня ми здалися в полон, бо іншого виходу не було. Жити хочеться.
Ми були повністю оточені. Нас вивели звідти. Ми здали все: бронежилети, автомати. Обшукали нас, забрали документи. Залишили тільки паспорти. Мобільні телефони порозбивали на місці.
Дві доби нас протримали ще там, серед росіян. 28 серпня повантажили на криті «КамАЗи» — вони були настільки затентовані, що повітря фактично не було. Думали, що подушимося. Нас завезли в Сніжне і здали сепаратистам. Підвезли до колишнього відділення міліції. Усі вистроїлися. Почали перераховувати. Наказали вийти зі строю офіцерам, мінометникам, розвідникам. Їх потім водили по місту, показували руїни, і казали: от бачите, що ви наробили. Сніжне нині — то майже самі руїни. Люди закидували наших камінням.
— А місто справді зруйноване саме через обстріл Українською армією?
— Там усі в цьому переконані...
Нас, купу народу, загнали в невелику клітку і сказали, що тут ми будемо і жити, і в туалет ходити, і все інше. Були серед нас і поранені. Через кілька днів прийшов їхній старший. Їх там на ім’я не називають. Мають свої позивні чи клички. Усі, без винятку, із георгіївськими стрічками. Він наказав нас перевести в бокси — гаражі.
Забрали вони в нас усі документи. Також шнурки із взуття і ремені. Наступного дня ми мусили заповнювати анкети — хто ми і звідки.
— Скільки всього там було людей?
— Казали, що понад 200.
Потім нас почали водити на роботи. Групами відправляли. Записували всі дані. Я розбирав руїни колишньої податкової у Сніжному. То була двоповерхова споруда. Вони казали, що то наші її розбомбили із літаків. По сусідству був і п’ятиповерховий житловий будинок. Стіни є, а середина повністю розвалена. У такому стані півміста.
Ми розбирали ці руїни. Були змушені, бо нам пригрозили: «Крок вліво, кров вправо — розстріл».
У тих боксах ми спали на дошках. Ставлення до нас стало трохи кращим, по черзі водили в туалет. Щодо харчування, то воду давали, а їжу — так, щоб з голоду не померти. Іноді в супі попадеться картоплина, але частіше — гола юшка. Годували лише в обід і ввечері.
Правда, дали телефон зателефонувати додому. Я подзвонив до дружини. Вона була шокована, бо не знала, що я в полоні. Фізично над нами не знущалися.
— Як вам вдалося звідти вирватися?
— Я був 20 днів у полоні. Хоча ми не знали, ні який день, ні котра година. Втекти було нереально. Навколо лише вони. Усе місцеві, сепаратисти.
Нас обміняли. Приїхало багато сепаратистів. Жінка якась займалася обміном. Зачитали прізвища 73 осіб, троє з нас були поранені.
Нас повезли у двох автобусах. Їхали з нами російські журналісти, представники ОБСЄ.
Куди нас везли, ми не знали. Обмінювали на трасі. Міняли «голову на голову».
Вишикували нас по десятеро і так партіями міняли. Йшли ми різними смугами — одні навпроти одних. Нас зустріли, автобусами відправили до Краматорська.
Там уже була наша база. Нам надали медичну допомогу, нагодували. Звідти нас відправили до Харкова.
На третю добу приїхали волонтери, дали одяг. Я зателефонував додому.
Волонтери організували автобуси, щоб нас забрати у Володимир-Волинський. Ми дуже хотіли додому.
— Як вас зустріли у Володимир-Волинському?
— Як героїв. Родичі, міський голова, люди, оркестр. Кому близько, той відразу поїхав додому. Нас четверо лишилося в казармі.
Нам дали 20 днів відпустки. Через 20 днів маю вернутися у військову частину.
— Що думаєте щодо перемир’я?
— Вони там на Донбасі хочуть бути окремо. Кажуть, що нас годують, що вони працюють, а більшість грошей забирає Київ. Думаю, якщо вони хочуть так, то треба це мирно вирішити. Бо ця ситуація так просто не закінчиться. Росія їх серйозно підтримує. Розповідали, що коли ще тільки в Києві починався Майдан, вони вже готували зброю. і більшість населення не хоче бути з Україною.
— Як вас зустріла родина?
— Я доїхав до Стрия, а там мене зустріла дружина з чотирирічним сином і голова сільської ради. В селі вже чекала громада, хоча приїхав я близько 11-ї ночі. Було дуже приємно.
Одразу не міг освоїтись. Психологічно дуже важко. Хвилююся за тих хлопців, що залишились, не знаю, чи вони вже змогли вирватися з полону. Бо нас там всього було десь близько 200, а обміняли лише 73, решта в полоні.
— Президент каже, що треба припинити війну і домовлятися. А дехто, з числа «гарячих голів», звинувачує його в тому, що він здає країну. Що ви думаєте з цього приводу?
— Перемир’я потрібне, бо гинуть солдати і мирне населення. Мир кращий за війну. Якщо ми не маємо нормальної бойової техніки, то чим будемо воювати? Я через це все пройшов, повірте — нікому не бажаю такого. Сильне нервове навантаження. Постійно тебе кудись везуть, ніхто не каже куди — на розстріл чи ще кудисьѕ і так кожні два-три дні. Умови страшні: ні нормально поїсти, ні навіть вмитися — тижнями. Так, ми повинні воювати за Україну, але, повторюся, мир кращий за війну.
— Чим зараз займаєтеся?
— Відпочиваю, відновлюю документи, бо всі втратив на сході. Дуже дякую Василеві Бартківу, що допомагає мені й тепер, і при звільненні з полону, допоміг родині. Дуже добре, що є такі люди.
8 жовтня я маю бути у Володимир-Волинському. Але повертатися не хочу. Дуже важко. Дитина і дружина мої — інваліди. Похилого віку теща і тесть. Усе господарство на мені.
Хочу, щоб усе це якнайшвидше закінчилося і щоб наші хлопці повернулися додому живі й здорові. Бо це все дуже страшно. Головне, щоб усе вирішували мирно. Нехай сідають за стіл переговорів. Сепаратисти кажуть, що під час перемир’я наші їх провокують. Але це неправда. Багато людей у полоні. і сепаратисти можуть їх кинути як гарматне м‘ясо проти своїх. Це теж треба врахувати.
