Світ чоловічих вподобань: рок, голка і кораблі

Володимир Василів — художній керівник Народного дому селища Войнилів , що на Прикарпатті. Проте в Войнилові і навколишніх селах його знають не лише як працівника культури, а й як справжнього господаря та турботливо батька трьох дітей. Але у чоловіка є ще один талант, про який знають, напевно, тільки найближчі. Володимир Василів захоплюється вишиванням! Аби розвіяти міф про те, що рукоділля — не для чоловіків, їдемо в Войнилів до клубу.

Оформив кредит, щоб провести рокфест

У Войнилівському клубі Володимир Василів — з 2005 року. Як прийшов на посаду художнього керівника, працює на ній і до нині.

— Як діти з 1 вересня йдуть до школи, так я — до Народного дому, — пригадує Володимир Василів. — Мав на той час за плечима диплом хорового відділу Калуського коледжу культури і мистецтв та нестримне бажання працювати, бо без співів, музики не уявляв свого життя. Тож — взявся до роботи.

У 2007 році створив вокально-інструментальний колектив “Колінз”, якому в 2009 році було присвоєно звання “народний”. Керував ним 1,5 року. У 2011 році Володимир Василів створює вокальний ансамбль “Степ”, що отримав звання “народного” у квітні 2011. Окрім того, нині керує вокальним тріо “Друзі” та гуртками чоловічого і жіночого вокальних співів. До речі, у 2009 році Володимир Василів наважився на незвичну авантюру: аби провести омріяний рок-концерт у Войнилові, оформив кредит. Поручителями стали двоє працівників Народного дому. Фест таки відбувся: з великою кількістю глядачів, цікавими номерами та навіть з професійним звукорежисером — Михайлом Малайним. І зараз у героя публікації ще чимало амбітних планів у розвитку мистецької культури Войнилівщини. Так, Володимир Василів мріє про створення вокального жіночого гурту та оркестру народних інструментів. Необхідна база, каже, є, бо ж у Войнилові функціонує музична школа, тож народний оркестр вдався б на всі 100 відсотків. Проте в останні часи у сільських закладах культури — не без проблем. Тому, каже Володимир, доведеться відкласти реалізацію планів до кращих часів.

— По-перше, Народний дім не опалюється, — розповідає Володимир Василів. — І це насправді величезна проблема, бо працівники клубів в осінньо-зимовий період хворіють по кілька разів. То, скажіть, яка мама відпустить дитину до холодного клубу? Хто з дорослих захоче проводити час у неопалюваному залі? У приміщенні встановлено опалення — 2 електричні котли. Але ми їх не включаємо, бо ціна такого тепла для нас “непідйомна”. Порахували, що за день обігрів обходився б у понад тисячу гривень. У наш час платити такі гроші — нереально. Друга перепона — відсутність у сільському бюджеті коштів на фінансування колектививів, що мають звання “народний”. Тобто звання є — коштів нема. Тож члени колективу “Степ” беруть участь у концертах виключно за “дякую”. А в час економічної кризи “дякую” на хліб не намастиш. Та й зарплати у “клубників” не такі великі, держава про нас забула — ні надбавок, ні індексацій. Якби так не любив цю роботу, вже б звільнився. Але люблю, тож працюю, бо наразі не уявляю без цієї роботи свого життя. До речі, Володимир Василів живе у Дубовиці, що за кілька кілометрів від Войнилова. Дискотечні вечори закінчуються об 11 вечора, а доки обійде всі кімнати, закриє Народний дім, йде додому далеко за північ. Пішки. Бо жоден автобус не їздить так пізно.

— Звісно (Сміється. — Авт.), дружина Наталія, як і кожна жінка, хотіла б, щоб чоловік вечори і вихідні проводив вдома, але поки ставиться з розумінням до моєї роботи, принаймні не заперечує моїх частих “пропадань” з дому, за що їй велике “дякую”.

Не заперечує дружина і проведення часу за ще одним хобі, тісно пов’язаним із культурою — вишиванням.

Вишиванки — для концертів і для душі

Здавалося б, вишивання — винятково жіноче заняття, однак чоловік в друзки розбив цей міф, показавши мені з добрий десяток вишиванок. У колекції робіт Володимира досі — тільки вишивані сорочки, проте каже, що обов’язково хоче вишити двом донечкам і сину по рушникові, а ще — освоїти вишивку бісером. Вишивати почав ще в дитинстві. Каже, дуже любив дивитися, як мама уквітчувала полотно. Згодом і собі взявся за голку, щось навіть вишив. Але — закинув цю справу. А повернувся до вишивання випадково — не було в чому виступати на сцені.

— Узяв в руки голку з кольоровою ниткою, коли почав працювати у клубі, — пригадує Володимир Василів. — Тоді при НД діяло вокальне тріо, я їздив в його складі виступати. А сценічного одягу — не було. Спочатку кожен позичав вишиванки, де мав змогу, доки я не надумав вишити. Першу вишив “на пробу” для себе. Вишивав довго, пригадував, як це робиться, часто випорював нерівні хрестики. Але було цікаво. Коли закінчив — взявся за нову, потім за третю. Але не женуся за кількістю, швидше, за якістю. Намагаюся, щоб не було помилок у вишивці,щоб хрестики були, як то кажуть, один в один.

Далі почалися все складніші і багатоколірніші візерунки. Хрестики вдавалися все швидше, а заняття, що починалося з необхідності, переросло у захоплення. Почав фотографувати візерунки, що подобалися на вишиванках, і відтворювати їх на полотні. Тепер мріє вишити дітям і дружині сорочки. Каже, накупував стільки ниток, що на добрий десяток вишиванок вистачить. Єдина перепона на шляху між вишивкою і Володимиром Василівим — відсутність часу.

— В основному, вишиваю взимку, коли нема роботи в господарстві, — підсумовує культпрацівник. — Бо обробляю і городи, тримаю корову, двійко кіз, свинку, гуси, кури, качки, допомагаю батькові доглядати пасіку. Тож роботи вистачає. А ще захопився майструванням кораблів. Роблю макети з дерева. Зараз на етапі завершення один, розміром 70х70. Планую зробити двометровий. “Підхопив” це хобі в журналі під однойменною назвою “Корабель”, колись такі були в продажі. Я вибираю макет із журналу, збільшуючи його в розмірах. Але треба, аби в добі було хоч 48 годин, аби все, що цікавить, встигати.

Правда, як викроїть час, каже, сідає за майстрування чи вишивання. Така творчість, наголошує Володимир, дарує йому неабиякий спокій, під час якого відпочиває тіло і душа, під час якого зароджуються ідеї нових мистецьких заходів, пісень і фестивалів. І це прекрасно! І хто сказав, що вишивання — не чоловіча справа?

Вісті Калущини