Син буде гордитись батьком-героєм!
Нинішній рік, на жаль, став «чорним» в новітній історії прикарпатської міліції. Наприкінці травня – на початку червня під час антитерористичної операції на Донеччині загинули семеро працівників спеціальної роти міліції при УМВС України в Івано-Франківській області. Відтоді всі урочисті заходи в міліцейських колективах краю розпочинаються з хвилини мовчання за загиблими побратимами.
Співробітники прикарпатського спецпідрозділу міліції виконували бойові завдання на Донеччині з початку проведення антитерористичної операції. Вони обороняли гору Карачун у Слов’янську, де знаходилася телевежа. Кожного дня впродовж кількох тижнів правоохоронці перебували під мінометним обстрілом, який терористи вели з житлових кварталів, прикриваючись цивільним населенням. 29 травня вертоліт Нацгвардії, котрий перевозив їх на ротацію, був збитий бойовиками із переносного зенітно-ракетного комплексу. Разом із старшими лейтенантами міліції Петром Безпальком і Василем Семанюком, старшим прапорщиком міліції Володимиром Шарабуряком, прапорщиком міліції Володимиром Лисенчуком, старшиною міліції Петром Остап’юком та старшим сержантом міліції Віктором Яков’яком загинув і начальник управління бойової та спеціальної підготовки Національної гвардії України генерал-майор Сергій Кульчицький, який свого часу працював в обласному управлінні внутрішніх справ Івано-Франківщини.
Не встигли на Прикарпатті оплакати своїх героїв, як надійшла ще одна трагічна звістка. Шостого червня в бою під Слов’янськом загинув старший сержант міліції Михайло Шемегінський. Указом Президента України за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України семеро колишніх співробітників прикарпатського «Беркута» посмертно нагородили орденом «За мужність».
Кожен із полеглих правоохоронців пройшов суворий армійський вишкіл, мав цивільну спеціальність, яка давала змогу заробити на шматок хліба. Зокрема, Василь Семанюк був дипломованим інженером-програмістом, Петро Остап’юк мав диплом викладача фізичного виховання, Володимир Шарабуряк здобув у професійно-технічному училищі спеціальність водія-автослюсаря, а Віктор Яков’як закінчив будівельний ліцей за спеціальністю «столяр, паркетник». Але фізично сильні та мужні духом чоловіки вирішили пов’язати свою долю з міліцейською службою, причому обрали один із найскладніших її підрозділів – спеціальний. Не раз брали участь у затриманні озброєних злочинців, ризикували здоров’ям і життям. Крім того, Петро Безпалько служив у складі спеціального миротворчого підрозділу МВС України в Косово.
Четверо із загиблих під час падіння гвинтокрила міліціонерів – уродженці Коломийського району, найбільшого на Прикарпатті. Василь Семанюк народився в селі Нижня Велесниця, Володимир Лисенчук – з Лісного Хлібичина, Петро Остап’як – із Торговиці, а Віктор Яков’як – із Голоскова. Кожен прийшов у міліцейський спецпідрозділ в різний період, не знаючи один одного до того. Однак міліцейська служба, постійні випробування на міцність здружили хлопців.
«Це був Великдень, Поливаний понеділок, – розповідає мати загиблого героя Марія Лисенчук. – Володя гостював на свято з дружиною та дітьми. Після обіду до нас приїхали хлопці з його спецпідрозділу – Віктор Яков’як і Петро Остап’як. Посиділи за столом, потім на вулиці. Я чула, як вони відмовляли Володю їхати на схід. Мовляв, ти ж після операції ледь відійшов. Сина минулої осені невдало прооперували на апендицит, тож була повторна операція. Медики давали п’ять відсотків, що виживе. Хлопці з «Беркута» здавали для нього кров.
Ні, я не можу не поїхати, гарячково казав мені. Хлопці їдуть, поїду і я. Ми будемо разом. У нього робота, друзі були понад усе. Бувало, вранці прокидався, а на мобільному телефоні – зо два десятки пропущених дзвінків. Переглядав їх, одягався й кудись поспішав – комусь допомогти, когось виручати».
Марія Володимирівна повернулася з нічної зміни. Працює в службі експедиції Укрпошти, тож кожного тижня розподіляє для доставки в прикарпатські оселі наш часопис. З нетерпінням чекає чергового номера, бо то газета її сина, його бойових побратимів.
«Ми з чоловіком родом із Лісного Хлібичина, – розповідає про свою сім’ю. – Наші хлопці народилися в селі. Старшого назвали Віктором, молодшого – на честь діда, Володимиром. Чоловік працював на будівництві в Коломиї, там отримали квартиру. Сини ходили в шосту школу.
Коли Вітю призвали в армію, Володя собі місця не знаходив. Вони ж як близнята, рік і чотири місяці різниця у віці. Перед призовом Володя переніс запалення нирок, лежав у лікарні. На військово-медичній комісії лікар натякнув: ви, напевно, не хочете, аби син пішов в армію? А Володя якраз приїхав із заробітків. Кажу йому, що є шанс не піти в армію. Образився: мамо, Вітя служив, а я не буду! Так сталося, що обоє служили кінологами на одній прикордонній заставі у Великих Мостах, що на Львівщині. Вони взагалі були нерозлийвода».
Перед армією Володимир Лисенчук вивчився на електрогазозварювальника, але з роботою в густонаселеному краю туго. Знайомий порадив йому піти на службу в міліцію. Парубок працював у патрульній службі в Коломиї. Під час навчання на курсах першопочаткової підготовки в Івано-Франківську познайомився зі студенткою Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Світланою. Зустрічалися два роки й одружилися. Молоде подружжя жило в Світланиних батьків.
«То така прекрасна пара була, всі їм заздрили, куди би не пішли: на весілля, чи на день народження, – зітхає Марія Володимирівна. – Шість років тому в них народилася донечка Діанка. Коли торік невістка завагітніла Віталіком, то запанікувала, адже буде шестеро в двокімнатній квартирі. То не проблема – заспокоювали. Сваха пообіцяла, що поїде на заробітки з весни до осені, заробить їм на машину, а вони вже візьмуть житло в кредит. Але не судилося. Володя не дожив до тридцятиріччя менше двох тижнів.
Біда з нашими хлопцями сталася на Вознесіння, коли ворота відкриті в рай. Вони померли за Україну в останній день на сороковини смерті Ісуса Христа. Вже потім дізналася, що Володя напередодні телефонував усім друзям, не міг наговоритися. Я подзвонила о половині одинадцятої дня, він не відповів. Потім сам передзвонив. Каже мені: мамо, сьогодні був такий обстріл, що ледве встигли заховатися від осколків. Ще зателефонував Діанці, бо зафіксовано пропущений дзвінок на телефоні. Вона була з мамою в церкві, бо то храмове свято. А через чотири хвилини його годинник зупинився.
Світлана хотіла, щоб Володю поховали в Івано-Франківську, на Алеї Героїв. Але я настояла на своєму й останній спочинок син отримав тут. Ми кожен день на цвинтарі, багато людей приходять на могилу, моляться, свічки постійно горять. Через тиждень після похоронів, на світанку до нашої хати прийшли синові побратими. Вони щойно приїхали із Донеччини. Влаштували салют на могилі.
Мені здається, що це не з нами сталося, що Володя повернеться. Він часто їздив у тривалі відрядження, ми спілкувалися по телефону. Я розуміла його роботу. Просила, щоб не перевищував повноваження. Але, знаєте, як іноді буває, що людина так дістає, не можеш стерпіти. Колись у нас на празник був родич. Почав на міліцію перти, мовляв, так її ненавидить, що мене вже саму почало тіпати. А Володя так спокійно йому каже: слухайте, але ж ви до міліції, як біда, то звертаєтеся за допомогою.
Володя все вмів робити, всюди хотів устигнути. Мені здається, що за свої тридцять років він хотів узяти від життя все. А ще недавно згадала, як син ще був маленький, вісім місяців мав, а нас бабка, яка зливала віск у селі, попередила: бережіть малого від висоти. Ніхто цього до уваги не брав, а через тридцять років її слова справдилися...»
Наступного дня автор цього матеріалу зустрівся з вдовою героя Світланою Лисенчук. Молода жінка щойно повернулася з донечкою з Угорщини, куди їх разом з іншими дружинами та дітьми загиблих міліціонерів і «майданівців» запросили на відпочинок. Світлана каже, що в сусідній країні їх оточили такою турботою й теплотою, що аж сльози навертаються на очі. А коли під час вистави в будапештському цирку оголосили про них, то весь амфітеатр устав і довго аплодував.
«Коли ми почали зустрічатися, то Володя мені сказав, що живе в Коломиї, працює в патрульній службі міліції, – повертається в спогади Світлана. – Закінчує курси, але ми будемо бачитися, приїжджати один до одного. Я в це не вірила, бо які можуть бути стосунки на відстані? Як я сказав, так і буде – наполягав. І так воно сталося. Він завжди дотримував слова. Дуже хотів працювати в міліцейському спецпідрозділі, й через якийсь час його мрія збулася.
Вова такий неконфліктний, вірніше, був, – поправляється молода жінка, ніяк не хоче усвідомити, що коханого вже нема. – Старався всім допомогти. Роботу свою він дуже любив, дорожив нею. Пригадую, коли в нашої маленької донечки піднялася температура, я передзвонила йому, бо мені тяжко було самій, адже напередодні мама поїхала в Польщу. «Свєто, я на роботі, буду пізніше, якщо зможу. В мене є службові обов’язки», – відповів. Якщо би щось серйозніше сталося, то приїхав би, сказав опісля.
Коли Володя перейшов на роботу в «Беркут», то я відчула деяку самотність. Але мене його командир про це попереджав: потрібно бути готовим до всього. Чоловік може ночами пропадати, в нього будуть постійно виїзди, на свята буду сама вдома. Потім я зрозуміла, відчула, наскільки це відповідальна, небезпечна робота. Дуже переживала за нього. Були різні ситуації за ці сім років служби. Коли був Майдан, Володю не взяли в Київ, бо він перед тим переніс дві складні операції. Тому коли почув про відрядження на схід, то одним із перших записався добровольцем. Сказав, як не я, то хто, це мій прямий обов’язок. Спочатку вони охороняли громадський порядок у місті Ізюм, все було спокійно. Телефонував, що люди дуже доброзичливі, приносять їжу, каву, сигарети. Потім передзвонив, що їх переводять у Слов’янськ. Для мене тоді життя перевернулося, я кожен день була на емоціях, недосипала, недоїдала, постійно переживала за нього.
Коли стався перший обстріл нашого вертольота, в ньому був наш кум Ростислав Ткачук. Їх перекидали в Слов’янськ на один із блокпостів. Слава Богу, все обійшлося, хлопці приземлилися без ушкоджень. Володя після цього зізнався, що страшно сідати у вертоліт, бо у будь-який час може розпочатися обстріл, не знаєш, чи він приземлиться. Ніби щось відчував. Пам’ятаю таку його фразу, яку проронив перед загибеллю: шкода, що не побачу, як малий почне ходити. Я його заспокоювала. Володю, та малому лише півроку, ти ж скоро повернешся...
Діанка, мабуть, щось відчувала. Вона з ним дуже тісно пов’язана, його копія. Тепер пригадую, що були три випадки, коли вона приходила з вулиці, дуже плакала. Просила зателефонувати Володі. Коли не брав трубку, то заходилася в істериці, чому татко не відзивається. Коли передзвонював, заспокоював: Діаночко, я скоро приїду, більше вас не залишу. Донечка після загибелі з його подушкою ходила по хаті, казала, що відчуває татів запах. Малий нічого не розуміє, ще коли Володя був живий, пробував вимовляти букву «т», а тепер, коли не стало татка, йому ніяк не виходить. Я показую Віталіку фотографії, де татко? Він постійно шукає його оченятами».
Світлана розповіла, що чоловік дуже хотів сина. Коли вдруге завагітніла й на апараті УЗД їй сказали, що буде дівчинка, молода жінка вийшла з поліклініки спантеличена, думала, як про це йому сказати. Володимир трохи помовчав і сказав: «Ну що ж, я дуже радий». А коли після пологів дізнався, що в нього хлопчик, то так радів! У мене народився «Беркут»! Дуже хотів, щоб син пішов його професійними стопами. Світлана спершу опиралася, а тепер каже, що це її обов’язок – виконати волю чоловіка.
«У Віталіка батько – герой, і син буде ним пишатися, – твердо каже молода жінка. – Я дотепер не вірю, що Володі нема. Мені здається, що він нам допомагає, опікується мною й діточками. Це важко зрозуміти, але я це відчуваю. Перед від’їздом в Угорщину, в другій годині ночі я покупалася, сон ніяк не брав. Переживала за далеку дорогу, малого ж залишала на маму. Задрімала, чую, як вхідні двері ніби від протягу зачинилися, ключ повернувся в замку. Вийшла в коридор – нікого нема. Я ще зранку запитала батьків, чи вони щось чули, може хтось виходив. Ні, кажуть. У мене таке було відчуття, що Володя нас проводжав. Він нас супроводжував в Угорщині, він був увесь час з нами».
«Мамо, а можна я скажу?» – просить Діанка й розповідає, що на другий день після того, як татка не стало, малювала ручкою по зошиту й відчувала, що ніби хтось їй підправляв руку.
«Вона таке не могла придумати, – впевнена Світлана. – А малий… Якось кума його носила на руках, то він весь час тягнувся ручками в коридор і сміявся, хоча там було темно. Такі маленькі діти більше відчувають, ніж дорослі.
А ще, знаєте, Діанка каже, що ангелики забрали татка на небо, і коли війна закінчиться, вони його відпустять…»
Ігор Голинський,
редактор відомчої газети «Версії.Факти»
УМВС України в Івано-Франківській області
