Тарaс Прохасько: Не так багато, не так мало

Новий блог Тараса Прохаська на Збручі.

Коли я був дитиною, довкола все було не надто добре. Добре було у найвужчому колі довкола, а чим ширшим ставало коло, тим більше з'являлося не надто доброго.

Довкола була страшна брехня. Переважна більшість людей мало що мала. Переважна більшість з них хотіли мати більше. А переважна більшість з цих – мати більше будь-яким доступним способом. Добре, що способів було не надто багато, але і їх вистачало, щоби бачити, як бажання мати будь-яким способом нищить і руйнує тих, хто був довкола. Отож, брехня, крутійство, жадоба, фальшивість, колабораціонізм, байдужість, зневіра і ще раз неправда. До того ж панувало насильство на усіх рівнях. Всюди були вороги і небезпеки. І розуміння безпомічності в разі чогось небезпечного і безсилля щось змінити.

Все, що мені подобалося, було під загрозою, і з тим, що подобалося, ставало все гірше. Єдиним порятунком для мене, і таких, як я, були історії з минулого. Вони виробляли той ґатунок стоїцизму, якому ще дуже далеко до оптимізму, але він вже не дає розчинитися у безнадійності, щось як Новий Завіт і Страсна П'ятниця. Історії з минулого були різного походження – і прочитані, і почуті, особливо почуті – але всім їм була притаманна визначальна властивість. По-перше, у них завжди йшлося про те, що особливо добрих часів не було ніколи, але все ж вони минають. По-друге, усі історії так чи інакше розповідали про вияви гідності, людяності, людськості, святості у всі ті часи. Це було головною розрадою – виявляється, що саме такі речі, час від часу можливі у найгірших часах, роблять найнестерпніші часи такими, які вдається пережити, які минають.

Однак у випадку з моїм поколінням була ще одна обставина – офіційні плани на майбутнє, розрекламований образ світлого майбутнього, специфічний культ прогресу. Тому нам часто здавалося, що хай краще ті часи, які нам припали, якнайдовше не минають, ніж ми маємо дожити до такого майбутнього. Нам здавалося, що призначенням нашого покоління є стримування прогресу, ми розуміли, що здатні хіба що зберегти щось, що перегукувалося з історіями із минулого. Щоби тим, хто прийде за нами, залишилося хоч щось не до кінця здеградоване. Принаймні на рівні конкретного життя – якийсь ліс, якась ріка, якась стара архітектура, якісь слова, якісь історії з минулого.

А потім стався великий вибух, коли здавалося, що майбутнє може бути не таким печальним, як нам здавалося. І дуже правдоподібно, що прогрес може бути інакшим, радісним, що тяжкі часи мають шанс закінчитися навічно. Це було не так давно – якихось тридцять років тому.

Ми бачили зміни довкола, ми мінялися і самі робили зміни. Це була справжня молодість. Прекрасна і найкраща. Не так давно – якихось тридцять років тому.

Пройшло не так багато часу – якихось тридцять років. Ще не старість, але надійна зрілість. Для мого покоління все стало на свої місця. Повернення, себто, до дитинства.  Довкола все не надто добре. Тобто, не надто добре у ширшому довкола. Дуже добре у найвужчому колі довкола. А в ширших – брехня, крутійство, жадоба, фальшивість, байдужість, бажання мати будь яким способом, зневіра, безпомічність, насильство, небезпеки і вороги. Все, що ми любимо, опинилося під загрозою.

Отож, місія виконана – нам таки вдалося зупинити прогрес. Принаймні той, якого ми так не хотіли. Часи не змінилися настільки, щоби було страшно від того, що не впізнаєш світу, в якому народився. І знову єдиним порятунком стають історії з минулого. Про часи, про проминання, про гідність, людяність і святість.

Та все ж від стоїцизму до оптимізму стало набагато ближче. Бо тепер наше покоління дожило до часів, коли прожиті нами самими історії маємо кому розповідати так, як і інші історії з минулого. Про часи, про вияви гідності, людяності, святості у всі ті наші часи. Комусь колись вони стануть єдиним порятунком. 

Збруч