Театр: перезавантаження

Останніми роками фестивальний театральний рух в Україні дещо згас. Бракує фінансів, ентузіазму і ще раз — грошей. Скажімо, на Прикарпатті роками проходили три фестивалі, що мали добру славу не лише в Україні — української класики «Обереги», котрий заснував театр ляльок ім. Марійки Підгірянки, сценічних першопрочитань «Коломийські представлення» від найстарішого театру краю — коломийського ім. І. Озаркевича та «Прем’єри сезону», котрий проводив академічний театр ім. Івана Франка.

Наразі живе тільки фестиваль в Коломиї і щоразу дивує підбором гостей.

Театр як розкіш спілкування

І от після кількарічної перерви Івано-Франківський академічний муздрамтеатр ім. Івана Франка заявив: у часі і просторі нашого театру місця вистачить усім і заснував новий амбітний фестивальний проект «Time of theatre/Час театру» — адекватний часові, зорієнтований на експеримент і класику, необмежений стилями і напрямами, позбавлений нездорової конкуренції і «кумівства». «Коли відбуваються важливі у формуванні нації процеси, найгірше — це скласти руки. Сьогодні формується усвідомлення того, хто ми і куди йдемо. Відповіді на ці запитання ми можемо шукати в мистецтві — найвідвертішому способі спілкування людей. Театр — це нескінченний живий процес, що віддзеркалює життя і нас самих, наші думки, прагнення і смаки. Такі фестивалі допомагають зануритись у саму гущу творення сучасного театрального мистецтва та осягнути таким чином ідейні вектори сучасності. «Час театру» — це сьогоденна потреба українського глядача у творах талановитих, чесних, актуальних, орієнтованих як на українську, так і на загальноєвропейську аудиторію», — каже директор фестивалю, директор — художній керівник театру, заслужений артист України Ростислав Держипільський.

Аншлаги й овації

Усі, хто цікавиться театральним життям, знають, що театр в Івано-Франківську вже кілька років поспіль посідає чільне місце серед найкращих театрів країни, що він гастролював у Канаді і в Америці, в Європі, в столиці і на сході України в часі проведення АТО. Що аби побачити вистави «Солодка Даруся», «Нація» і «Майже ніколи не навпаки» за творами Марії Матіос, до Івано-Франківська час від часу здійснюють культурне паломництво мислячі люди і що квитки доводиться замовляти заздалегідь. Також що феномен трилогії Матіос не заразив наших зірковою хворобою, лише дав дуже добрий старт і потребу високої планки — і тепер тут успішною є чи не кожна нова постановка. Варто назвати і «Три сестри» за Чеховим, і Винниченкового «Натуся», що згодом отримав нову назву «Шлюха», і «Готель двох світів» за п’єсою сучасного французького драматурга майстра інтелектуального письма Еріка Еммануеля Шмітта, і одну з найсвіжіших — експериментальну і патріотичну «Енеїду» за Котляревським. і що прикарпатська публіка, котру заїжджі актори називають такою, що ніколи не шкодує оплесків, дуже любить свій театр, тому аншлаги у нас — майже норма.

Український контекст

Загальна картина фестивалю, на котрий організатори запросили найцікавіші постановки українських театрів, спираючись на свій смак господарів і людей мистецтва, тобто дружні театри і такі, котрі не бояться експерименту, виглядала дуже цікаво. А ідея, звісно, сьогодні на поверхні — український контекст, бо і все українське нині в тренді (і не лише в Україні), а з другого боку, ці самі процеси мають небезпеку втратити справжнє. Тобто приїхали до івано-Франківська ті, хто на хрестоматійну класику, але не тільки на класику (бо був серед цієї когорти і молодий успішний драматург Павло Ар’є), спроможний дивитися по-сучасному, розказати всім відомі сюжети мовою експерименту і синкретизму. А ще — об’єднати твори кількох класиків і витворити щось цілком нове, як-от наша феєрія-бурлеск «Енеїда» в постановці Ростислава Держипільського, де звучать, окрім цитат з поеми Котляревського, і лемківські пісні, й не тільки. Чи, скажімо, робота Львівського академічного театру ім. Лесі Українки, де сюжет мюзиклу «Divka» становлять п’єси «Наталка Полтавка» і «Дівка на виданню» Озаркевича. Зала зустріла роботу оваціями, хоча в цій мішанині були й невдалі експерименти, котрі однозначно спровоковані бажанням догодити глядачеві.

Власне, межа між класикою в її ідеальному вияві і експериментом дуже тонка. Як на мене, найцікавішим класичний почерк був усе ж таки в тернополян. Вони привезли «найкращу комедію ХХ століття» — Кулішевого «Мину Мазайла». Всі знають сюжет, коли головному герою обридає бути вічно приниженим українцем і він змінює «малоросійське» прізвище Мазайло на «пристойне» Мазєнін. Режисер і вся трупа театру наче самі дивуються, як міг Куліш спрогнозувати, що не зникнуть тьоті Моті — чим не персонаж «ДНР»?! — чи дядьки Тараси, в яких і кури по-українськи балакають, але вишиванка, на жаль, є єдиним виміром національного.

Сценографія без зайвих і модних нині моновирішень, а радше звична, актори — профі, костюми дуже вдалі. Єдине, що змінив режисер у автентичному варіанті, — у фіналі твору вивів діячів «Розстріляного Відродження», перетворивши суто комедію на трагікомедію та нагадавши українцям про уроки історії, котрі, на жаль, повторюються. На щастя, у час війни і час живого патріотизму такий підхід ніхто не посміє назвати несучасним, хоча виставу критикували. 

Найбільш несподівано для непідготовленого глядача зазвучав «Концерт для голосу і виконавця» — моноспектакль «Квітка-невіста» Львівського художньо-дослідницького центру «Слово і голос». Автор і головна дійова особа вистави — актриса, співачка, Шевченківська лауреатка Наталка Половинка. Вона є унікальною в плані таланту і ще більш унікальною в тому, що досліджує українську пісню так, як це не робить ніхто. Наталка Половинка володіє магією ритуального співу, а таких людей в Україні одиниці. Тому, почувши її хоча б раз, забути непросто. «Спів — це зусилля переходу через прірву. Береш біль у руки і йдеш. і цим кажеш: «Таке можливе», — каже Половинка. — і зцілюєш світ». Про Наталку Половинку кажуть, що вона творить диво народження звуку, витворення світла з пісні...

А де Шевченко?

Годину і сорок хвилин артистки Національного академічного українського драматичного театру ім. М. Заньковецької намагалися переконати глядача «малої сцени», що «Катерина» Тараса Шевченка їм близька і зрозуміла. Однак, як на мене, їм це не вдалося. Оцю визначену режисером «композицію за поемою» всі вони спільними зусиллями зробили чужою. Можливо, «композиція» і передбачає хаос у рухах і в словах, але Шевченка там не було, навіть коли її намагалися підсилити ще й цитатами з його ж «Тополі». Ставало просто сумно. Дівчата у білих льолях із вінками в руках та з промовистими червоними стрічками заплутували глядачів своїми нескінченними повторами і надривними співами, поки аж не втомили. Чи Шевченко заслуговує на таке?

Думки колег і глядачів

Керівник літературної частини театру ляльок ім. Марійки Підгірянки Марія БОЙЧУК: 

— У соціальній мережі «Фейсбук» я вже дякувала своїм колегам «з драми» за чудову нагоду перегляду вистав фестивалю сценічних мистецтв у Франківську «Час театру». і хоч деякі вистави можна було подивитися без проблем, та на «Лісову пісню» і «Сталкери» (з аншлагом) я потрапила чудом. Тож ще раз хочу подякувати своїм колегам «за крісло на «малій сцені».

Про «Лісову пісню» (у трьох колядах) Львівського академічного театру імені Леся Курбаса я чула дуже багато позитивних відгуків. Переглянувши її, переконалась, що вистава варта уваги, адже вона має сильну й потужну енергію й цікаве прочитанняѕ Лірично-драматичний твір Лесі Українки режисер-постановник Андрій Приходько трактував у трагікомічному жанрі. Вистава захопила мене від самого початку і до кінця. Чудова гра всіх акторів (особливо органічними були Мавка — Оксана Козакевич та Лукаш — Ярослав Федорчук), вишукані й добротні костюми (особливо в 1-й дії), прості шумові ефекти і бездоганно чистий акапельний спів пісень з репертуару фольклорних гуртів «Кросна», «Божичі», «Древо». Сподобалася й цікава гра з публікою — жарти, переспіви і навіть поцілунки. 

Виставу «Сталкери» я дивилася зі щемом у душі. і хоч за жанром це специфічна комедія, та цілу виставу мені хотілося плакати. Напевно, тому, що тема чорнобильської катастрофи болюча досі.

Не сподобалося єдине — нецензурна лексика, яка звучала в обох виставах — як і в «Лісовій пісні», так і в «Сталкерах». Можливо, це реалістично, модно чи ще якось, але насправді багато лихих слів ми чуємо нині в побуті, тож на «святая святих сцені» таких слів не хочеться чути!

І найновіші хіти

Вистава «Сталкери» з ірмою Вітовською — іванофранківкою в головній ролі старезної баби Прісі, котра живе у зоні відчуження, лається з родичами, товаришує з русалками, харчується галюциногенними грибами, згадує, як у роки війни зарізала аж 12 німців.., але завжди говорить про вічне, — в столиці нині стала хітом номер один.

Наймолодший режисер країни Стас Жирков на сцені Молодого театру в копродукції з театром «Золоті ворота» створив трагікомедію про бабу Прісю з розумінням того, що це театр, котрий нам сьогодні потрібен, бо занурений у міфи сучасності і має наскрізну, як кажуть, метафору — «зони». Зони у всіх розуміннях і на різних рівнях осмислення. Чи не стає отою зоною відчуження час від часу наше з вами життя? А загалом, не вдаючись до сюжету, скажу, що «Сталкери» — це вистава про наш внутрішній чорнобиль, від котрого ми всі маємо рани, котрі сьогодні кровоточать і не дають Україні рухатися до цивілізованого світу. Чому робота така успішна? Мабуть, тому, що тут усе збіглося, як пазл, що це вистава про кожного з нас, котрі не вийшли із «совка» і дуже хочуть до Європи, тобто втекти із «зони». Але ж втікати хочуть далеко не всі, каже автор, бо є таке незбагненне поняття, як любов. Молодий драматург, котрий, кажуть, працює в Німеччині, заробляючи на життя тим, що час від часу навіть розносить пиво добропорядним бюргерам, дуже добре це відчуває і тому написав специфічну комедію про цю мовби невмотивовану любов до рідної країни і надію на краще, на вихід навіть із найважчої ситуації.

Як уникнути тромбозу?

Щодня під час фестивалю відбувалися і цікаві обговорення та лекції від театральних критиків. У фіналі з доповіддю на тему «Театр України після Революції гідності. Стан і перспективи» виступила провідний співробітник інституту проблем сучасного мистецтва критик Анна Липківська. Вона була критично справедливою. Бо поставила театрам країни невтішний діагноз — тромбоз. Тобто закупорювання артерій, а кажучи нормальною мовою — відсутність комунікації і свіжої крові. Як вибудувати між ними (театрами) комунікації, як освіжити творчу кров, щоб уникнути тромбозу? Треба робити спроби цікавих фестивальних зборів — із чесними діалогами, відвертими обговореннями, а не лише фуршетами, спробами копродукції, обміну досвідом, ідеями та кадрами — ось такий рецепт. 

Та організатори фестивалю «Час театру» в Івано-Франківську цей рецепт уже знають.

Газета Галичина