Телефонні дурисвіти
Хитрюги, махлярі, махляї, крутії, дурисвіти, ошуканці, пройдисвіти, шельми... Вони не гребують нічим — ні людською бідою чи стражданнями, ні немочами чи горем, ні багатими чи злидарями, ні старими чи юними, бо нажива стала змістом щоденного існування цих сучасних авторів різноманітних шахрайських схем.
Сьогодні як застереження ми розповімо про одну з таких телефонних пасток, в яку в обласному центрі потрапило вже чимало довірливих жителів. Серед жертв таких «знавців людської психології і майстрів сучасної комп’ютерної звукорежисури» — не лише старенькі і наївні пенсіонери, а й безпечні і довірливі люди середнього віку. Здебільшого після шахрайських «розводів» ті постраждалі, які потрапили «на гачок», уникають відвертих публічних свідчень і в кращому разі спілкуються лише з правоохоронцями, бо встидаються своєї наївності і не розуміють, що кожне їх слово — це застереження для інших.
Розповідь жительки Івано-Франківська Світлани ЛУКАЧ — це ще одна спроба «Галичини» донести до відома читачів інформацію, що телефонні шахрайські схеми видурення грошей існують не десь поза нами у телевізійних кримінальних новинах, а поряд. Справжнє ім’я та прізвище співрозмовниці ми свідомо змінили. Ні, не через таємницю слідства, а радше через його невтішні «результати» — після звернення до правоохоронців ще у липні минулого року обдурена шахраями жінка і досі не дочекалася жодної допомоги, а натомість їй почали телефонувати незнайомі особи і погрожувати.
Попри те, що сучасні дурисвіти реалізовують злодійські кримінальні схеми, користаючи з будь-якої інформації про ваших рідних і близьких, телефонне шахрайство — не імпровізація, а належно сплановані кримінальні дії, відсоток розкриття яких в Україні, скажемо делікатно, невтішний.
Світлана ЛУКАЧ, жителька Івано-Франківська:
— Ми з чоловіком живемо у невеличкій квартирі в багатоповерхівці. Діти вже дорослі і пороз’їжджалися. Все, про що хочу розповісти, відбулося ще в липні торік. Мій чоловік хворий, тож думали про операцію і призбирували грошей. У квітні минулого року син пішов до війська. Він — дитина, вихована у релігійному дусі і не терпить несправедливості, а ще — добрий спортсмен. і вже у військовій частині його, на кілька років старшого від інших строковиків, шокували випадки дрібного злодійства серед товаришів по службі. Якось розповідав, що надавав би штурханів таким липкоруким злодюжкам. і якраз через кілька днів після нашої розмови, 13 липня минулого року, на домашній номер десь після опівночі мені зателефонував якийсь чоловік. Назвався Віктором, а мене — по імені і по батькові. Відтак перепитав, чи це наш син служить у війську і назвав його ім’я. Звісно, я все підтвердила. Тоді той розповів, що наш син у військовій частині вдарив іншого солдата, а той упав, вдарився головою до сходів і зазнав важкої черепно-мозкової травми. Чоловік повідомив, що нашому синові загрожує від трьох до п’яти років тюрми. Я була в шоці! Самі розумієте, йшлося про мою дитину. Я просила розповісти детальніше, що трапилося, а невідомий сказав, що може дати слухавку синові, щоб той усе сам розповів. і я чітко чула слова сина у сльозах: «Мамо, зроби все, що цей чоловік скажеѕ» Я знову попросила незнайомця розповісти детальніше, але він сказав, що не має змоги, мовляв, якраз порушуємо кримінальну справу проти сина.
— Той невідомий представився правоохоронцем?
— Так. і просив до сина не телефонувати, бо, мовляв, телефон його наразі відімкнений. Натякнув, що може за десять тисяч гривень цю справу залагодити, якщо я невідкладно серед ночі передам необхідну суму. Я сказала одразу, що маю такі гроші. А також невідомий вимагав, щоб я не клала слухавки і була постійно на зв’язку. Вже потім правоохоронці мені пояснили, що шахрай так вчиняв, щоб я не могла зателефонувати до міліції чи деінде. Десь о третій годині ночі незнайомець повідомив, що до мене під’їде кур’єр, якому я повинна передати гроші. Я погодилася і склала необхідну суму в конверт. Під’їхало таксі служби «1579», ми вийшли з чоловіком. Таксист, не виходячи з авто, тремтячими руками взяв конверт з грішми і поклав біля себе, але не став перераховувати. Я запитала, чи він зараз їде на вокзал, але водій відповів, що у «Пасічну». Я здивувалася, адже мав гроші відвезти на вокзал. «Так-так, я пізніше відвезу на вокзал», — відповів уже немолодий таксист, обличчя якого я дуже добре запам’ятала. Я розумом відчувала, що діється щось зле, але серце не давало зосередитися. Через півгодини, як таксі поїхало, пролунав дзвінок і незнайомий голос сказав: «Мамочко, я дуже тобі дякую, що увійшла у мою ситуацію» А насамкінець ще й засміявся. Я зрозуміла: шахраї нас обдурили. Телефон Віктора-незнайомця вже був відімкнений. Пробувала набрати сина — також. Відтак зранку син зателефонував і запитав, що сталося, бо бачив мої нічні виклики. Я вимушена була сказати неправду, що, мовляв, мені приснився поганий сон. До речі, син і досі нічого не знає. Відтак ми з чоловіком поїхали у міськвідділ міліції, де нас зустріли якось накручено — як лохів. Мовляв, ви що, преси не читаєте?! Тон спілкування мені не сподобався. Десь через годину прийшов старший лейтенант — культурна людина, прийняв нашу заяву, де я вказала й адресу, й номер телефонів, і попросив чекати. Я чекала два тижні — інформації жодної. Відтак дали мені координати семи чи восьми слідчих, щоб я шукала, у кого моя справа. Що це за таке ставлення? Тоді я пішла на прийом до Олега Сала, він тоді очолював обласну міліцію, але особисто до нього не потрапила — хтось інший зі мною зустрівся. Після відвідин до мене оперативно зателефонував мій слідчий Володимир Дружга і попросив забрати скаргу в начальника міліції та зустрітися. Але скаргу я не забрала. Десь через три тижні до мене завітали двоє правоохоронців у цивільному, показали фото і запитали, чи на ньому я не впізнаю того чоловіка, що приїжджав за кермом таксі. Я відповіла, що не впізнаю. Упродовж тривалого часу ніхто мене ні про що не інформував, а наприкінці минулого року слідчий сказав спочатку, що цю справу неможливо вирішити, згодом — що справу розглядають. А 6 січня вже цього року до мене знову приходив правоохоронець у цивільному, показав ту саму фотографію, що й торік, і знову перепитав, чи не впізнаю я людину на фото. Я сказала, що вже бачила це фото і не впізнаю людину на ньому, а також поцікавилася, чому слідчий про це не поінформував свого колегу. Той відповів, що слідчий десь загубив мої координати. Дивно, бо в заяві я вказала і адресу, і номери телефонів. Від того часу — жодних порухів. Я звернулася в обласну прокуратуру, там заява пролежала два тижні і її направили в міську прокуратуру. Нещодавно я зустрілася з виконувачем обов’язків начальника міліції в області Олександром Вакуленком. Роздратувався, чому не звертаюся по інстанціях. Пояснила. Сказав, що будуть вирішувати. А чи порушено кримінальну справу — не відповів. Тож і досі мені нічого не відомо. Скоро рік мине. Я вже вимушено змінила номер свого домашнього телефона, бо зранечку мені телефонували невідомі, шантажували і матірними словами нагадували, що я написала заяву до міліції.
Світлана Лукач радить усім, хто хоче убезпечити себе і не стати потенційною жертвою телефонних шахраїв, запровадити у сім’ях, де рідні часто бувають у відрядженнях чи проживають в інших містах, якесь кодове слово, яким означати співрозмовників у телефонному записнику чи домовитися тим словом починати всі розмови телефоном. А відсутність такого слова під час телефонного привітання по домашньому телефоні чи невисвітлення на табло мобільника, на думку нашої співрозмовниці, попереджатиме про небезпеку. Ми б, своєю чергою, радили всім, хто потерпів від телефонних шахраїв, об’єднуватися в спільноти і передусім не мовчати. Бо публічний розголос у ЗМі може застерегти людей навіть ефективніше, ніж інформаційно-профілактичні дії правоохоронців. А ще — обов’язково пишіть заяву про злочин у кожному випадку шахрайства, реєструйте її і вимагайте від правоохоронців спеціального письмового підтвердження про внесення вашої заяви до єдиного реєстру.
До речі, ми спробували просвітитися, як вберегтися від телефонного шахрайства, і звернулися на офіційний сайт УМВС України в Івано-Франківській області. Тобто зробили те, що через кілька годин після випадку із Світланою Лукач жінці мудро радили міські міліціянти.
Проте, окрім інформації про випадки затримання правоохоронцями так званих віконних шахраїв, жодних порад теоретичного чи практичного характеру для протидії епідемії телефонного шахрайства в області ми не знайшли.
