Українці й хорвати колись були карпами, або Яким був несправедливо забутий західний вектор розвитку українства

Доволі значущу для нинішнього українського ренесансу дослідницьку діяльність розгортає науково-просвітницьке товариство «Просвіта-Світовид» з Івано-Франківська. Свідчення того — форум, присвячений історії спільних предків як сучасних хорватів, котрі живуть на Балканах, так і низки теперішніх галицьких етнічних спільнот.

У цьому дійстві, із циклу започаткованих товариством наукових конференцій під загальною назвою «Духовні корені вічного буття українців», що відбулося в обласному центрі, взяли участь і львівські науковці, які останніми роками накопичили вдосталь літописних, фольклорних, археологічних матеріалів, аби цілком резонно стверджувати: Велика Хорватія — історія українців і хорватів. Власне, так звучала й тема конференції, пише газета Галичина.

Стільське — столиця русинського князівства

— Вивчаючи праці, зокрема, директора інституту західних українських етнічних земель фонду «Україна-Русь» Святослава Семенюка, керівника Верхньодністровської археологічної експедиції НАН України кандидата історичних наук Ореста Корчинського, натрапили на пласт інформації, яка нас дуже зацікавила, — коментує передумови, що спонукали скликати такий форум, голова науково-просвітницького товариства «Просвіта-Світовид» Олег ПОЛіВЧАК. — Те, про що дізналися з нотаток цих дослідників, відкрило перед нами незнані історичні реалії проукраїнських земель, заселених пращурами бойків, лемків, гуцулів, русинів ще в першому тисячолітті нашої ери. Ми довідалися про легендарних наших попередників — зокрема, про князя Самослава, котрий об’єднав народи Центральноєвропейської рівнини, в тому числі й Верхнього Подністров’я та Карпат, в одну з найбільших держав тодішнього світу — Велику Хорватію. Дослідники того періоду людської минувшини на цих теренах вважають її першою давньоруською державою, тоді як Київська Русь була тільки другою. Після ж смерті князя вона розпалася на Краківське русинське та Стільське (сучасна Львівщина) князівства.
Власне, ми й відвідали городище в селі Стільському, де пізнавальну екскурсію для нас провела директор місцевого шкільного музею іванна Фецієвич. Завдяки цьому змогли оцінити велич колишньої столиці давньої й могутньої держави на галицьких землях, що була не просто містом, а своєрідним мегаполісом VII століття, одним із небагатьох у тодішньому світі. А зібравши величезний обсяг знань про великохорватську минувшину нашого краю — сторінку української історії, донедавна мало досліджену й ще менше висвітлену, — вирішили поділитися ними зі своїми земляками...
Ширше про Стільське повідав учасникам форуму вже названий О. Корчинський, який ще від початку 80-х років минулого століття досліджує ранньосередньовічні городища у Верхньому Подністров’ї, вважаючи їх рештками колишніх міст, замків та фортець, тобто осередків громадської влади, що відіграли  велику роль у формуванні державних інституцій в Західній Україні в третій чверті першого тисячоліття. За його словами, Стільське помітно вирізняється з-поміж інших тотожних пам’яток своєю надміру великою укріпленою площею та рештками потужних оборонних споруд, що збереглись, — земляних валів, ровів, терас. Довкола ж городища в радіусі семи-восьми кілометрів виявлено рештки кількох десятків поселень, інженерних споруд, некрополів, дохристиянських і християнських осередків релігії давніх слов’ян. Ці та інші археологічні комплекси були колись єдиним суспільно-політичним організмом — великим, завбільшки з 200 гектарів. На особливу увагу, на думку вченого, заслуговує й давня назва села — Стольско, корінь якого «стол» означав «престол», а суфікс «ск» у топонімах сучасні лінгвісти розглядають як такий, що властивий лише назвам поселень міського типу. Словом, за всіма параметрами то була столиця державного утворення, що належало східним хорватам, про яких згадують писемні джерела, датовані IX—X ст.
 

«Тоді йменувався наш рід карпенами»

Що ж це був за народ — хорвати? Існує чимало версій щодо походження цієї назви. Наразі ж найбільш правдоподібним виглядає те, що її пов’язують із племенами карпатів, чи, у скороченому варіанті, карпів, яких авторитетний римський науковець Птоломей, котрий жив у 100—178 рр., «розміщує» у своїй «Географії» у районі Карпатських гір. Цікаво, що він називає їх не лише карпами, а й карпатськими оросами чи росами. Це дозволяє припустити, що карпіани чи карпени, як іще називали карпів інші хроністи, були одним із давньоруських племен. Власне, на користь цього чітко звістує Велесова книга: «Літ за тисячу п’ятсот до Діра дійшли наші прадіди до гір Карпатських і там оселилися. Тоді йменувався наш рід карпенами». 
У цьому свідченні, як пише, зокрема, історик Сергій Лісний (Сергій Парамонов (1898—1968), виходець із родини російських емігрантів), найважливіше те, що карпи й руси були одним народом. Отже, за його словами, відомості про карпів, досі цілковито ізольовані від української та й, зрештою, будь-якої історіографічної науки, мають увійти до історії русів. З Лісним можна й треба цілком погодитись. Адже він написав про це у книжці «Звідкіля ти, Русь?», яка побачила світ ще в середині 60-х років минулого століття в Канаді, де він тоді жив. Тобто ще задовго до наших днів, коли за цю тему взялися львівські, волинські, а також польські історики. інша річ, що й цю працю, й інші його твори в часи СРСР замовчували.

Як же «карпи», «карпени» чи «карпати» трансформувалися в «хорватів»? Річ у тім, як стверджує названий С. Семенюк, що наші предки називали гори «хорами», звідси й хороми — великі помешкання та хори — підвищення, балкони в українських церквах для співаків. Очевидно, побутували дві назви «карпатських росів» — самі горяни, мабуть, іменували себе «хорватами», тобто жителями «хорів», а сусідні народи сприймали це на слух як «карпати». А коли хорвати розширили свої володіння з навколокарпатських теренів аж на Балкани й до італії та на землі Центральної Європи, їх почали називати саме так, як вони самі себе йменували.  

Проте версія такого походження назви «хорвати» хоч і має право на життя, та ще недостатньо обррунтована. Але в тому, що саме з карпами пов’язана назва «Хорватія», дослідники не сумніваються. Що ж до історичних даних про карпів, то їх більш ніж досить. Надто ж рясніють згадками про них римські хроніки тієї доби, коли легіони імперії намагалися підкорити землі на схід та північ од Дунаю. З них довідуємося, зокрема, що карпи були доволі войовничим племенем, через що із середини III століття римляни мали неабиякий клопіт з ними. Причому наші предки не тільки успішно протистояли східній експансії латинської наддержави, а й самі вторгалися в її володіння, відбирали завойовані землі та приєднували до свого союзу тамтешнє населення.

Перші сутички римлян із карпами розпочалися ще за династії імператорів Северів (перший із яких — Септимій — правив з 193 по 211 роки, а правління останнього — Александра — припало на 222—235 рр.) з того, що якогось моменту шляхи освоєння нових земель цих суперників перетнулися на до того «нейтральній» території. А внаслідок уже серйозних воєн між ними, які відбулися за панування Філіпа Араба (247—249 рр.), Рим утратив чимало своїх територій. Відомо, наприклад, що саме карпи витіснили римлян із Семигородщини та Волохії (сучасна Румунія), які до римської експансії населяли даки, а не самі ці автохтони, як вважають ортодоксальні історики. Більше того, перетнувши Дакію, карпи форсували тоді Дунай і вторглися в Мезію, яка слугувала вигідним плацдармом для завоювання Балканів. імператорові Філіпові ледве вдалося виправити становище й ліквідувати загрозу імперії. 
 

Перемоги рутенів приписали іншим народам...

Втім, неупереджені літописці приписують цю перемогу не «славетній римській зброї», а тому, що карпи відступили ще на початку вирішальної битви. Після того, як їх атакували маври, котрі служили в римській армії. Наші пращури тоді вперше зіткнулися з чорношкірими людьми. Й очевидно, їхній зловісний вигляд так подіяв на них, що вони воліли про всяк випадок уникнути бою. Але все ж остаточно повернути Римові Дакію вдалося тільки імператорові Децію (249—251 рр.). Правда, ненадовго. 
1 липня 251 року в битві під Абретто (нині — містечко Разгард у Болгарії) карпи майже дощенту винищили його армію. Загинув і сам Децій, ставши першим римським імператором, який пішов із життя в бою із зовнішніми ворогами імперії, як пишуть її дослідники.
Але цю вікторію наших предків досі приписують готам, посилаючись на тексти готського ж літописця Йордана, котрий не лише сам особисто ненавидів русів, а й перекручував факти відповідно до замовлення своїх високих покровителів з числа тодішніх можновладців — як готських, так і тих, хто споконвіку наштовхував різні народи на русів. 

Безумовно, карпи часто виступали проти римлян не самі, а спільно з готами, але то були ситуативні союзи, оскільки нерідко такі спільники билися й між собою. Але в битві під Абретто готи не брали участі, свідчать інші давні історики. Приміром, як пише візантійський хроніст іоанн Зонара (XII ст.), римлян тоді розбили скіфи. Проте один із перших християнських літописців — Луцій Лактанцій — уточнює, що то не були ні готи, ні скіфи, а лише самі карпи під проводом князя Книва. Оскільки цей хроніст жив у 250—325 рр., тобто був майже сучасником тих подій, є підстави більше довіряти його текстам, а не пізнішим джерелам.

Зрештою, на користь значущості карпів на тодішній історичній арені свідчать і такі факти. Звісно, карпатські роси не завше перемагали римлян. Упродовж кількох століть поспіль між ними відбулося зі змінним успіхом чимало запеклих боїв. Але достеменно знаємо, що тим чи іншим римським імператорам, яким вдавалося здобути й найменшу перемогу над карпами, присвоювали почесний титул Carpius (Карпійський), а то й з приставкою Maximus (Величний). Скажімо, Карпійським Величним іменували вже згадуваного Філіпа Араба. А ще про те, що в Римі надавали таким перемогам великого значення, свідчить і серія випущених монет із позначкою «victoria Carpica», себто на честь перемоги над карпами. 

У боротьбі з Римом лише формувалися початки карпатів-хорватів як слов’янського племінного союзу в Європі. Після ж гунської навали на континент із середовища карпів виокремився знаменитий князь Отко, якого латиномовні хроністи йменують Одоакром і який 14 років — із 479-го по 493-й — правив Римською імперією, подарувавши їй, як пишуть історики, мир і спокій на весь період свого правління. Правда, офіційні історики мають Отка за давньогерманського вождя, хоча вдосталь старовинних писемних раритетів переконують, що він був таки «rex rutenum», тобто цар рутенів — так у Давньому Римі йменували русів-русинів. 

Розпочату ж Отком справу довершив так само хорватський володар Самослав — 623 року він об’єднав навколо карпів усі слов’янські племена й розбив аварів. Саме державу Самослава відомий і авторитетний дослідник Костянтин Багрянородний назвав Великою Хорватією. і саме представники цього могутнього союзу, що у VII столітті займав величезну територію Центральної і Східної Європи, колонізували Балкани. Але, на жаль, самого Самослава в нині панівній версії давньоєвропейської історії чомусь вважають якимось малознаним франкським купцем Само...
 

Забутий західний вектор розвитку українства

— Отже, крім так званого східного вектора розвитку українства, був ще й західний, не менш важливий, а то й більш значущий для нас, — стверджує Святослав СЕМЕНЮК. — Але про нього в нас чомусь «забули». Тим часом археологів вражає дивовижна ідентичність пам’яток матеріальної культури VII—IХ століть на всьому величезному просторі від Влтави до Дніпра і від Дунаю до середньої течії Вісли. і то недарма. Адже, крім Київської Русі, існували й Наддунайська, Краківська, Угорська, Моравська, Сілезька, Полабська Русі, які  Костянтин Багрянородний об’єднав під назвою Велика Хорватія. 

Якщо ми цього не усвідомимо й зосередимося лише на одному відгалуженні на сході, то в нас не лише заберуть назву всього етнічного дерева, а й підріжуть його стовбур ледь не до пня. Навіть тепер поділ українців на західних і східних заводить учених та політологів у глухий кут, а в європейців ця «своєрідність» уже сприймається як «ненормальність» і викликає неприховане роздратування. А для XIX століття такий стан речей був узагалі незрозумілим. Навіть такий досвідчений історик, як Грушевський, не зміг усвідомити природи цього феномену, відмовитися від стереотипу, що українці є східними слов’янами, а тому пішов найлегшим шляхом і відмовив хорватам у їх належності до давньоруських племен. 

Звичайно, проти такого трактування української історії виступили деякі вчені Західної України на чолі з Томашівським, які базували свої аргументи на результатах вивчення історії Угорської Русі. На думку Томашівського, Грушевський допустив наукове недбальство: зафіксував факт проживання русинів на Семигородщині, в Угорщині та Словаччині, але полишив цю тему напризволяще. Й аби виправдати себе, всупереч Нестору пішов на історичну фальсифікацію, заявивши на весь світ, що хорвати не є русинами і їх, мовляв, включено до переліку руських племен «помилково». У результаті його нібито фундаментальна 10-томна «Історія України-Руси» проігнорувала двотисячолітню історію Західної Русі, і ми досі майже нічого не знаємо про історію нашого етносу до часів Аскольда і Діра. Не розуміємо, чому всі основні історичні процеси, на думку дослідників, відбувалися нібито над Дніпром, а натомість епіцентром українства й українського духу чомусь є не схід, а український захід. 

Насправді й у часи Грушевського вже було досить фактичного матеріалу, щоб дослідити еволюцію західного вектора розвитку українства й остаточно поставити крапку щодо давньоруського походження хорватських племен, а після відкриття та дослідження празько-корчаківської або празько-зарубинецької культур будь-який інший погляд на цю проблему є не тільки архаїчним, а просто антинауковим. Але не лише Грушевський, а й такий патріарх хорватської історіографії, як Шишич, не наважилися на визнання спільної й довгочасної минувшини українців і хорватів. А натомість нерідко на догоду австрійським та російським шовіністам видавали наших предків то за готів, то за трипільців, то за скіфів. Тому тема спільного походження українців і хорватів зоставалася відкритою до наших днів, коли наші народи врешті позбулися колоніального ярма. 
До того ж саме тепер з’явилися нові сфери наукових знань, які дозволяють з математичною точністю вираховувати істину, в тому числі відновлювати й історичну правду. Мова передусім про генетику, завдяки якій можна виявляти родичів між людьми й етносами. Скажімо, протягом 2007—2008 рр. учені Харківської криміналістичної лабораторії дослідили геном чи не всіх слов’янських народностей і з’ясували, що найдужче збігаються генетичні коди українців та хорватів. Отже, наші народи найбільш близькі один до одного, фізично й ментально споріднені. І, мабуть, не лише тому, що походять з однієї й тієї самої землі, а й через те, що мали тривалий період спільної історії.

Зрештою, як пише прикарпатський історик Віктор Герула, самі ж хорватські дослідники етногенезу свого народу сходяться на тому, що первинною територією зародження їхнього роду-племені став регіон Верхнього та Середнього Подністров’я й Нижньої та Середньої Вісли, тобто теперішня Галичина (східна й західна), яка й була хребтом Великої Хорватії.