Викладання історії України — під загрозою
Представники наукової спільноти б’ють на сполох, оскільки через новації Міністерства освіти і науки у ВНЗ можуть зникнути курс історії України та інші суспільно-гуманітарні предмети.
Демократи
довершують справу українофоба Табачника?
Отож 25 листопада 2014 року міністр освіти і науки України Сергій Квіт скасував наказ №642 «Про організацію вивчення гуманітарних дисциплін за вільним вибором студента» від 9 липня 2009 року, який встановлював перелік обов’язкових дисциплін гуманітарної підготовки у ВНЗ та їх обсяги. Цим наказом також було встановлено мінімальні обов’язкові обсяги викладання гуманітарних дисциплін за вибором студента у ВНЗ. Тепер кожен університет сам вирішуватиме, які непрофільні предмети зробити обов’язковими, чи для всіх спеціальностей, чи вибірково тощо. За словами експертів, це і є однією з ознак університетської автономії.
Така новина викликала гарячі дискусії в суспільстві, зокрема те, що у перелік цих необов’язкових до вивчення дисциплін потрапляє й «історія України». Тепер деякі ВНЗ можуть відмовитися від цього предмета, визначивши його як необов’язковий. З огляду на це, як повідомило чимало всеукраїнських ЗМі, керівники низки ВНЗ узялися за усунення гуманітарних та соціально-політичних дисциплін з навчального процесу починаючи з 1 вересня цього року. А в деяких ВНЗ уже навіть встигли затвердити ці зміни. Заступник міністра освіти інна Совсун стверджує, що реорганізація навчального процесу пов’язана із наближенням української освіти до європейських стандартів, низьким рівнем викладання гуманітарних предметів, повторним їх вивченням, відсутністю зацікавленості до них з боку студентів тощо.
Проте науковці Прикарпаття мають іншу думку з приводу таких підходів до викладання базових гуманітарних та суспільних дисциплін. З проханням зупинити таку «реформу» викладачі історії ПНУ ім. В. Стефаника надіслали звернення до Президента України Петра Порошенка, Голови Верховної Ради Володимира Гройсмана, прем’єр-міністра Арсенія Яценюка та голови комітету Верховної Ради з питань науки і освіти Лілії Гриневич. Особливо небезпечним вони вважають намагання вивести за межі державного стандарту вищої освіти викладання у ВНЗ ключових дисциплін — «історії України» та «історії української культури». На їхню думку, такі міністерські новації можуть завдати серйозної шкоди національно-патріотичному вихованню молоді та становленню соціальної компетентності фахівців.
«Без ефективного вивчення та ррунтовного знання власної історії, що є одним із найважливіших засобів консолідації українського суспільства, навряд чи можна досягти піднесення національної свідомості і суттєвих зрушень у його реформуванні та оновленні», — йдеться у зверненні. Науковці констатують, що за роки незалежності Української держави викладання історичних дисциплін, зокрема «історії України», не набуло стабільності і це має прикрі наслідки. Якщо на неісторичних факультетах ВНЗ на початку 90-х років курс «історії України» читали обсягом 144 аудиторні години, то нині в низці ВНЗ під різними приводами його обмежено лише 36 годинами. Викладачі нагадали, що у 2009 р. широкий загал був шокований несподіваною спробою тодішнього міністра освіти івана Вакарчука взагалі ліквідувати викладання «історії України» як окремої навчальної дисципліни у ВНЗ. Тоді зусиллями громадськості й викладацької спільноти цей небезпечний намір було зупинено.
Але нігілістичне ставлення до викладання «історії України» залишилося, і ця дисципліна зазнає подальших руйнацій внаслідок ліквідації кафедр, скорочення аудиторних годин на вивчення, невиправданого збільшення кількості студентів у лекційних потоках, зменшення або й вилучення семінарських занять та ін. Фахівці стверджують, що скорочення годин з курсу «Історії України» спостерігається навіть на історичних факультетах університетів.
Викладачі історії ПНУ ім. В. Стефаника вважають, що викладання «Історії України» та «Історії української культури» як нормативних дисциплін знову опинилося під загрозою і в зв’язку з розширенням автономії університетів та факультетів може потрапити у повну залежність від суб’єктивістського ставлення до цих дисциплін з боку їх керівництва.
А реалізація цього проекту може стати безпрецедентним руйнівним фактором викладання «Історії України», «Історії української культури» та інших гуманітарних і соціально-політичних дисциплін, вкрай важливих для виховання студентів, розвитку духовності українського громадянства й утвердження національної ідентичності.
«З прикрістю доводиться констатувати: те, що побоявся зробити міністр-«регіонал», українофоб Дмитро Табачник, нині певні сили намагаються реалізувати руками учасника Революції гідності міністра-демократа Сергія Квіта, і робиться це в умовах, коли Україна зазнає воєнної агресії з боку Росії, її потужної ідеологічної й інформаційної експансії, — наголошують викладачі у зверненні. — Нині Українська держава, як ніколи, потребує високого рівня консолідації, єдності, національно-державницької свідомості, патріотизму, належної ідейної зброї і готовності дати адекватну відсіч ворогу. За таких умов саму ідею відмовитися від вивчення історії України, історії української культури слід розглядати як злочин проти держави. Викладання «Історії України» та «Історії української культури» у вищій школі потребує реального захисту і протекціонізму з боку держави і насамперед встановлення сталих і обов’язкових для всіх ВНЗ регламентацій, збереження за ними статусу базових дисциплін, чіткого визначення кількості аудиторних занять, припинення неадекватного збільшення лекційних потоків та інших деструкцій».
Фахівці просять владу втрутитися і припинити будь-які спроби вилучити дисципліни «Історія України» та «історія української культури» з навчального процесу у вищій школі й сподіваються, що їхнє звернення не залишить байдужими тих, кому дорогі Україна, її соборність, духовність і майбутнє.
Шкідництво на користь агресора?
Один з ініціаторів цього звернення — доктор історичних наук, професор ПНУ ім. В. Стефаника Сергій Адамович у розмові з кореспондентом «Галичини» звернув увагу, що завдяки зусиллям громадськості та викладацької спільноти в 2009 р. тодішній міністр освіти і науки іван Вакарчук підписав наказ №642 від 9.07.2009 р., яким було встановлено перелік нормативних дисциплін гуманітарної підготовки та їх обсяги. До цього переліку ввійшла й «історія України». Цим рішенням було встановлено бар’єр для вимивання фундаментальних гуманітарних дисциплін, що формують національно-патріотичну свідомість українців. Однак наказ міністра освіти і науки України С. Квіта від 25 листопада 2014 р., зазначив С. Адамович, скасовує перелік нормативних дисциплін у вищих навчальних закладах. Такий крок мотивують необхідністю надати справжню автономію університетам. На його думку, це рішення, схоже, є наслідком автоматичного мавпування окремими службовцями міністерства західних стандартів освіти, відсутністю в них державницького мислення і невмінням адаптовувати новації до української суспільно-політичної ситуації. В іншому разі цей крок можна трактувати як приховане шкідництво на користь російського агресора.
«У більшості ВНЗ заходу і центру України гуманітарні дисципліни залишаться, оскільки тут є позитивний консенсус суспільства в цьому питанні, — підкреслив С. Адамович. — Натомість «історія України» може потрапити під скорочення на користь профільних дисциплін у технічних, медичних і т. д. навчальних закладах. А на сході і півдні України наказом від 25 листопада 2014 р. можуть скористатися приховані вороги державності. А саме там вивчення об’єктивної історії України нині є надважливим, бо руйнує концепцію «русского міра». В умовах інформаційної війни викладання «історії України» є одним із базових стовпів для проукраїнських змін у свідомості жителів південного сходу країни. Більше того, завдяки і цій навчальній дисципліні, згідно із соціологічними даними, маємо серед молодшого покоління українців найбільше прихильників незалежності України. Краще б Міністерство освіти і науки цікавилося, з яких позицій викладають «історію України» окремі проросійські псевдоісторики на сході та півдні України».
Знання історії є базисом освіченої людини
Учень 11 класу Української гімназії №1 м. Івано-Франківська, двічі переможець всеукраїнської учнівської олімпіади з історії (2013, 2014 рр.) та учасник Міжнародної олімпіади з історії в Естонії (2014 р.) Антон Процюк вважає: «Знання історії є одним із обов’язків освіченої людини, але навряд чи формально відчитаний університетський короткий курс значно у цьому допоможе. Він може, навпаки, відбити бажання і назавжди сформувати відразу до історії. Базові знання з цього предмета має дати школа. Якість шкільної освіти — також важлива проблема, але її треба вирішувати шляхом вдосконалення середньої освіти, а не перекидання її обов’язків на плечі вищої. А поглиблене вивчення історії має бути свідомим кроком людини».
Ігор Райківський, доктор історичних наук, завідувач кафедри історії України ПНУ ім. В. Стефаника:
— Україна переживає нині трагічні часи. З боку путінської Росії розгорнулася й потужна ідеологічна війна проти України (причому вже давно), і в цій війні, принаймні на Донбасі, ми нерідко програємо. Одна з причин цього має історичне коріння. Згадаймо, що український народ, як і будь-яка сучасна європейська нація, має кілька спільних критеріїв існування, серед яких, поряд з мовою, народними звичаями і традиціями, територією проживання та ін., є усвідомлення спільності історичного минулого. Не випадково в царській Росії і за радянських часів вивчення національної історії України не допускалося, а творчість видатних українських істориків М. Грушевського, Д. Дорошенка та інших була під суворою забороною. Український письменник і драматург О. Довженко писав у своєму щоденнику про радянську Україну як «єдину країну в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційнимѕ». історію України в радянські часи подавали на тлі російської як суму місцевих подій, але навіть у такому вигляді її викладали тільки для спеціалістів-істориків в обмежених обсягах.
Тільки з проголошенням національно-державної незалежності в 1991 р. «історію України» почали викладати в усіх вищих навчальних закладах держави як обов’язковий предмет. Кількість аудиторних годин на її вивчення з цього часу скорочено більш як удвоє, але навіть такий обмежений обсяг може бути найближчим часом ліквідовано нібито під слушним приводом «демократизації» та «європеїзації» освіти. До чого призведе вилучення вивчення історії України з державного стандарту вищої освіти, неважко передбачити. Там, де на рівні ректоратів і дирекцій інститутів та факультетів не буде відповідного розуміння ситуації, особливо у східних і південних регіонах, історію України вилучатимуть як навчальний предмет. Найбільше така загроза існує на технічних спеціальностях, у т. ч. західноукраїнських університетів та інститутів. Аргументуватимуть це тим, що історію України викладають у школі, тож навіщо перевантажувати студента предметами гуманітарного циклу. Однак не забуваймо, що, по-перше, вища освіта в Україні формує не просто вузькопрофільного фахівця, а особистість, патріота; по-друге, шкільні програми не можуть дати проблемного розуміння історії України в сучасному науковому дискурсі (наприклад, історію Київської Русі вивчають діти в 7-му класі); по-третє, історичні знання за належного викладання здійснюють і функції національного самоусвідомлення, і про це не можна забувати.
Сучасна Європа не має агресивних сусідів, що зазіхають на території суміжних держав (приміром, Чехія не прагне «забрати» частину території Словаччини, а Німеччина — Польщі і т. д.), і не проводить у цьому плані потужної агітаційної кампанії. А з боку сусідньої Росії активно поширюються (і навряд чи щось зміниться в перспективі) ідеї «русского міра», що суперечать концепції єдиної соборної України. З великодержавною російською ідеологією в Україні обов’язково треба боротися, причому не лише зброєю, а краще словом, неупередженими науковими знаннями. історію мають вивчати студенти як майбутнє нації, вона має бути засобом національно-патріотичного виховання молоді, становлення соціальної компетентності фахівців. Позбавлення «історії України» статусу базової дисципліни у вищих навчальних закладах, відмова від її вивчення, незалежно під яким приводом, на сучасному етапі національного державотворення є, на наш погляд, глибоко помилковими.
