«Я не біженка, а просто українка»
«Призове громадянство» — так називають нині юридичний наслідок анексії Криму жителі півострова. Наша співрозмовниця Катя цього «подарунка» не прийняла. Тому на початку літа, покинувши свою малу батьківшину, приїхала до івано-Франківська.
У соціальних мережах про нинішній Крим можна прочитати багато. Та однозначності немає: хтось називає півострів земним раєм, хтось — заповідником «совка». Катя наголошує, що не є біженкою, а просто хоче жити в Україні. Чому обрала саме наше місто, де так багато «бандерівців»? Яка ситуація нині в захопленому Криму, де вона залишила своїх рідних людей? Відповіді на ці та інші запитання ми шукали разом.
Іграшки від серця
Спершу в її житті була педагогіка, потім Катя спробувала себе як перекладач. А три роки тому її життя полонила творчість. Цілком несподівано. Незаплановано. і назавжди. Може, вона і дала сили пережити всі страхіття російського вторгнення в Крим.
- Катю, ти сказала, що навіть пошта в Криму працює наразі без жодних гарантій. Чому це так важливо для тебе?
— Ну, по-перше, найбільша проблема — паралізована банківська система, бо кримські банки не співпрацюють зі світом через санкції. Але пошта теж дуже непокоїть. Я висилаю свої ляльки в різні куточки світу. і мені важливо, щоб люди отримали іграшки, котрі замовили для своїх дітей. «Пошта Росії» так і не прийшла до Криму, а підприємство «Пошта Криму» лише користується інфраструктурою федеральної поштової служби. Заради справедливості треба сказати, що вони приймають та відсилають пошту по світу, але якщо моя посилка загубиться, я не певна, чи повернуть мені оголошену вартість, чи хоча б почнуть її шукати.
- Ці ляльки, котрі ми бачимо у твоєму смартфоні, я б назвала таким нашим гарним словом, як «забавки», бо вони, гадаю, можуть втішити найменших. Розкажи про свою творчість...
— Після закінчення університету я цілеспрямовано шукала роботу перекладача. Мені пощастило знайти в сімферопольському журналі «Євразійський хімічний ринок» місце перекладача і координатора відділу новин. Але офісне життя виснажує і я відчула, що маю піти. Згодом був художній салон, де навчилася маси «гендмейкерських» штук, захопилася, скажімо, технікою декупажу. А потім знайшла свою техніку — робити ляльки, простенькі, з білої натуральної тканини. Я сама вигадую викрійки, роблю їх напрочуд простими, невибагливими за формою, але зі своїм характером. Це і ляльки, і пташки, і просто тваринки з людською фігурою.
На початку цього року я відкрила для себе новий напрям діяльності — створення ляльок за авторськими ілюстраціями. Цікаво було попрацювати над персонажами до книжки київської письменниці Катерини Єгорушкіної «Птахи та янголи». Ця книжка належить до проекту авторки «Музична казкотерапія», який об’єднує серію терапевтичних казок про музику та з музичним оформленням. Моя подружка кримська ілюстраторка та художниця Поліна Родрігес створювала для цієї книжки ілюстрації й попросила мене зробити для неї янгола і дівчаток — як у книжці. Ця співпраця була цікавою та дуже плідною, навіть у технічному плані: я придумала нові викрійки та абсолютно новий для себе спосіб збирання ляльки. Через те, що я роблю ляльки завжди за своїми викрійками, персонажі вийшли дуже «моїми», як на мене, зовні не дуже схожими на малюнки Поліни, але мені здається, що вони все ж передають дух її книжки. Ще якось навіть мала замовлення від бабусі, котра вислала малюнок ведмедика, котрого хотіла подарувати своїй онучці. Я, звичайно, дивилася на малюнок, але ведмедик все одно вийшов «моїм», авторським.
- Як сталося, що сьогодні ти маєш клієнтів і з інших країн?
— Є така міжнародна платформа — «Etsy». Це дуже цікавий сайт. Там не лише можна створити собі власний магазинчик, це ціле товариство рукодільниць, ремісників, ілюстраторів, художників, фотомитців з усього світу, їх там дуже багато. Ми всі маємо змогу спілкуватися, підтримувати одне одного, що дуже важливо, об’єднуватися в команди і просувати одне одного на сайті. Без такої своєї команди ти просто загубишся на «Etsy», бо там є більш ніж мільйон працюючих магазинів з дуже талановитим і конкурентоспроможним контентом. Приємно і те, що команда людей, котра заснувала цей сайт, навчає користувачів просувати і правильно розробляти власний бренд. Там розповідають, як правильно формувати ціни, щоб ми не демпінгували одне одного. Щоб цінували свій час і працю. Я дуже багато чого навчилася на цьому сайті. Поки вся моя творчість ще така маленька, дуже здорово там продавати свої речі для людей з усього світу. Але згодом, гадаю, я матиму свій магазинчик. Наразі маю найбільше покупців зі США, Великобританії, багато з Канади, Австралії. Маю продажі до Японії, до скандинавських країн тощо.
- Для кого призначені твої іграшки?
— Я роблю їх із білих натуральних тканин. Як у бабусі в шафі десь залежалося старе простирадло — то найкращий матеріал, чи купую «вінтажні» речі. Фарбую іграшки чаєм або натуральними природними барвниками. Тож вони в мене підходять для найменших — для діточок до рочку. Їх купують у мене мами, бо бачать, що вони дуже милі і хочуть їх від свого серця передати своїй кровинці.
Крим — хворий...
Батько, довідавшись про намір дочки поїхати в Західну Україну, сказав, що там живуть «бандерівці» і вони виріжуть їй зірку на чолі...
- Катю, розкажи трохи про себе. І про Крим.
— Почну з того, що хоч я і громадянка України, та не дуже певна, чи є етнічною українкою. Моє прізвище Гурська — польське. Як і коли мій польський прапращур потрапив до Уралу, я, на жаль, не знаю. Його сина, напівполяка, і мою бабусю-росіянку, що зростала на Харківщині, звели евакуація та післявоєнні часи. Я народилася в Росії, в Ханти-Мансійському автономному окрузі. Про мене хтось може сказати, що в Крим я таки «понаїхала». Коли Крим розбудовували в 70-ті роки, туди прибувала величезна кількість люду з усіх куточків Радянського Союзу. Так там опинилися моя тітка та її чоловік, а згодом — ота сама бабуся з Харківщини, що покинула Урал, аби допомогти молодій родині з дітьми. У Криму їй сподобалось і вона вирішила залишитися. А мене відправили до бабусі, бо мала надто слабке здоров’я. і коли Україна після путчу відокремилася, я залишилася в Криму.
Я виросла в Україні, хоч моя бабуся завжди з нерозумінням ситуації казала: «Как так Крим — Украіна? Крим — ето Росія». Та я завжди мала на все свою думку. Я маю польське і російське коріння і точно не знаю, чи є в мене українська кров. Та я ніколи не сумнівалася в тому, що я — громадянка України, українка, хоч і не етнічна. Де моя батьківщина, хто я і звідки походжу — на всі ці запитання в мене завжди була однозначна відповідь. Я почувалася українкою змалку. Виросла в північному Криму, в селищі Зелена Нива Красноперекопського району, там дуже багато українців. Ми дуже близькі до великої України, у нас завжди звучала українська мова, може, і суржик, але ж українська. Ми жили разом та не мали жодних проблем ані з толерантністю, ані з мовою, ані з розумінням та добробутом.
- Тепер так все непросто. А який Крим насправді?
— Різний... З моїх слів ви, мабуть, зрозуміли вже, що Крим — як строката ковдра, яку пошили з тканин різного походження та способу виготовлення. Ковдра вийшла творча і барвиста, але дуже вибаглива до використання, бо потребує особливого ставлення, якщо ти хочеш зберегти її в доброму стані. З Кримом дуже нелегко, він як витвір мистецтва: ти розумієш, що прекрасний та страшенно цінний, а ще — просто не знаєш, що з ним робити та де притулити, щоб і собі, і людям.
А ще Крим — дуже пасивна територія, суспільно і політично. Там нема такого відчуття, як громада, — ні в містах, ні в селах навіть. На жаль.
- Катю, а як усе починалося? Оце загарбання Росією нашого півострова? Що ти відчувала?
— Було страшно. Це були останні дні лютого і в інтернеті поширилася інформація, що дорогами Криму рухаються якісь БТРи. Ми спочатку подумали, що це українські, але потім стало ясно, що вони з російських баз. Була ніч, коли я так і не лягла спати. Ми шукали в «неті» будь-яку інформацію, а кримськотатарські хлопці створили щось на зразок самооборони і просто їздили перевіряти ті дані, що поширювали в інтернеті через соцмережі та новини. Ми вартували в мережі, а вони — в реальному житті. і було просто море дезінформації. Нас намагалися налаштувати одне проти одного, підбурюючи кримських татар проти слов’ян і навпаки. Українці наші здебільшого переховувалися, не афішуючи того, що вони мають свою думку. Протестували здебільшого кримські татари. Я ще пам’ятаю, що напередодні в Сімферополі був великий мітинг кримськотатарського народу, вони потіснили «Русскій блок» і ми зраділи, бо думали: все, все закінчилося, все обійдеться. і буквально наступного дня в Сімферополь ввійшли війська. Було насправді страшно.
Тепер, звичайно, Крим перетворюється на частину поліцейської держави під назвою Російська Федерація. В травні, коли я вже остаточно вирішила виїхати, на вулиці Сімферополя знов зігнали БТРи — вже не військові, а ОМОН. Так нас знов «захищали» — буцімто від провокацій під час травневих свят. Але мені від того не легше — ще ніколи не було такого, що на свята мирний люд обшукували з металодетекторами і собаками та супроводжували кримськотатарську демонстрацію з нагоди річниці депортації БТРами та гелікоптерами. Це була така неповага і така образа, що торкнулася навіть не задіяних у подіях росіян та українців, які живуть у Криму.
Досі ще стоять «самооборонці» під Радою і не пропускають людей. Ми їх називали «зелені чоловічки» і «вєжлівиє люді». Я не розуміла тих людей, я не розумію і ОМОНу — чому вони ходять серед мирних людей зі зброєю? Адже ж був «референдум», здавалося б, тепер у цьому немає потреби. А вони нам казали, ті люди зі зброєю: «Ми вас защіщаєм, чтоби ви смарлі сдєлать свой вибор», і потім: «Ми ваш вибор защіщаєм». А коли ми питали, від кого і від чого вони нас захищають, то вони не могли відповісти.
Останній місяць у Сімферополі я намагалася уникати відвідин міста. Пощастило, що я не надто комунікабельна, не мала потреби у широкому спілкуванні. Але в івано-Франківську, знаєте, для мене все змінилося — і на краще. А там, у Криму, тоді було нічого не зрозуміло. Одне можу сказати: я не боялася ні бандерівців міфічних, ні «Правого сектора», я боялася цих «вєжлівих» людей зі зброєю на вулицях мого міста.
- Катю, а хто такі бандерівці?
— Мені теж цікаво — покажіть мені їх! Я дуже надіялась їх в івано-Франківську зустріти. Я насправді не знаю, що означає це слово. Та я його чую з дитинства у найгірших контекстах. Я запитувала малою у старших. Вони постійно ними лякають, говорять про них, але пояснити, хто такі бандерівці, не можуть. Розкажу вам цікаву історію. Перед «референдумом» тато мій з Росії зателефонував і питає, що там у нас, в Сімферополі, відбувається. Я йому кажу: «У нас насправді нічого не відбувається. Люди з автоматами стоять, і все. Але коли тут буде Росія, я звідси поїду. Я не буду тут жити». Якщо чесно, я ще не вірила тоді, перед «референдумом», не могла повірити в те, що взагалі у Криму може бути якась Росія. Коли він почув, що поїду в Україну, він мені відрізав: «Там бандеровци, оні вирєжут тєбє звєзду на лбу». і пояснив, що їм у кіно таке показували. Тобто я роблю висновок із цих реальних історій, що для того, аби сприймати інформацію, почитати, хто такий Степан Бандера, треба мати мозок і хотіти мислити. Бо коли був час Майдану, я завжди перевіряла інформацію. Я навіть сварилася з чоловіком, котрий «постив» антимайданівські речі, не перевіряючи. Я дуже просила його не поширювати пропаганду і непевність. Бо через те Крим сьогодні такий нещасний. Можна сказати, що Крим — хворий. Наче люди захворіли на якусь ментальну хворобу, і через це не можуть або не хочуть мислити логічно. У нас там з подачі російських ЗМі в усьому вважають винною Україну — в дефіциті ліків, у тому, що в Північнокримському каналі нема води, в тому, що туристи не їдуть на курорти, а туристів з України приїздило в середньому близько 4 млн. щороку. іншу точку зору вони чути не хочуть — як і визнавати, що в цих проблемах нема вини України та українців. Обіцянки російських політиків засліпили очі багатьом людям. Я чомусь відчуваю, що якась частина їх ніколи не визнає, що вчинила неправильно. інша точка зору викликає спротив: «ето украінская пропаганда і ми нє будєм слушать».
- Сьогодні в соціальних мережах на противагу російським каналам визріває альтернатива тискові загарбників. Наскільки вона може стати результативною?
— Я не маю телевізора, тому захищена від російської пропаганди, від потоку «Кісільов-ТВ», а правду звикла шукати самостійно. Користуюся тільки інтернетом і до всього ставлюся критично та сподіваюся, що хоч трішки об’єктивна. Довіряю тим людям, котрих знаю сама, котрі є на місці подій. Але кримчани у своїй масі не хочуть чути правди або згідні сприймати тільки її частину. Звісно, не можна всіх зачісувати під один гребінець — є різні люди та різні обставини, зовсім не всі зомбовані, особливо молодь та представники інтелігенції. Ми намагалися та намагаємося боротися й пручатися з останніх сил і дуже вдячні підтримці української спільноти. Хотілось би, щоб у материкових українців склалося про нас виважене враження. А ще хотілося б, аби нашу землю повернули і ми змогли знову разом лагодити нашу велику та примхливу строкату ковдру — Крим.
- Чому після «референдуму» ти обрала для переїзду саме Івано-Франківськ?
— Я не знаю, як це сталося. Спершу вирішила просто подивитися Україну, бо ніколи не була за межами Криму. В Криму поїхати кудись із півострова — це як в іншу країну, такий стереотип був завжди. Крим більше зосереджений на собі — цікавиться тим, що зовні, але воно все так далеко від нього, що годі й говорити. Тож я просто вирішила подивитися на свою країну. Підготовку в інтернеті я випадково почала з івано-Франківська і побачила, що він архітектурно чимсь нагадує мені Сімферополь, точніше, мені здалося, він має риси, котрі об’єднують все найкраще, найдорожче мені в Криму. Скажімо, в Сімферополі є український театр. То він архітектурно фактично такий, як ваш театр. Вулиця Карла Маркса нагадує мені вашу «стометрівку». А ще мені дуже подобається тут клімат, бо в Криму так спекотно... Літо в нас справді триває майже півроку, і це дуже виснажує.
Коли я виїздила, то проблеми з квитками не було, на щастя. і з виїздом теж. Я купила квиток до Тернополя, а звідти приїхала до Івано-Франківська.
- А як із громадянством?
— Ми написали відмову від російського громадянства. Та це була ціла проблема. Нам дали тільки місяць на те, аби після «референдуму» ми написали відмову від «призового громадянства». Але міграційна служба запрацювала пізніше, тобто десь 10 днів ми не мали змоги щось робити. У нас є така активістка — Ліза Богуцька, вона організувала людей, ми ставали в чергу вдосвіта і стояли по три дні. Ми писали списки, і на початку буквально щодня нам встромляли палиці в колеса. А потім взагалі з’явилася інформація, нібито тільки три з половиною тисячі відмовилися від російського громадянства. Тільки три з половиною тисячі! Але ж вони не дали можливості фізично відмовитися всім, хто хотів. Тому всі, хто не встиг, автоматично отримали той «приз» — російське громадянство. І наразі, аби позбутися цієї гризоти, вони мають прийти, отримати паспорт з «призовим громадянством», тобто набути його, а вже тоді аж у загальному порядку відмовлятися. Але це час і коштує грошей.
- Нині ти не шкодуєш?
— Останні місяці в Криму мені було сумно, я багато плакала. А тут мені добре. Коли я приїхала, мене зустрів Юрій Писар (художник. — Авт.) з Франківська, знала тільки його. Я не чекала такої підтримки і того, що ледь знайомі люди із творчого цеху просто візьмуть мене у своє тісне коло та стануть невід’ємною частиною мого життя і за короткий час перетворяться у найближчих друзів. Маю таке відчуття, ніби я після довгої мандрівки повернулася додому.
