Як на Івано-Франківщині ворожать на Різдвяні свята

Попереду Різдвяні свята, час смачної куті та гучної коляди. Та мало хто знає, що саме у цей час можна визначити, чи успішним буде наступний рік, а також «наворожити собі долю».

Цикл зимових ворожінь починається з 4 грудня, на свято Введення. Здавна вважалося, що з цього дня починає спочивати земля, яку не можна копати аж до 7 квітня, коли святкують Благовіщення. Вже 4 грудня дітлахи починали розучувати колядки, а дівчата ворожити на суджених, пише Репортер.

Молоді гуцулки зранку на Введення юрмилися біля входу до церкви, аби першими увійти до храму слідом за священиком. Котрій щастило, та подумки примовляла собі: «Як ні тепер уводиш дівков, так від нині за рік абис ні уводив вінченов».

Однак ворожили не тільки дів­чата, адже знати майбутнє хотіли всі. На Прикарпатті й досі вірять, що від того, хто вранці на Введення першим зайде до хати, залежатиме добробут. Достаток віщував молодий хлопець, та ще й коли був з грошима; нещастя – стара, немічна людина або той, хто приходив щось позичати. До того ж існувало повір’я, що в цей день надзвичайно активною є різна «нечиста сила», особливо відьми.

7 грудня, в день пам’яті великомучениці Катерини, дівчата варили пшоняну кашу. Коли сутеніло, загортали горщик із кашею у рушник і виходили до воріт «кликати долю». Кожна дівчина по черзі гримала макогоном по воротах і гукала: «Доле, ходи до нас вечеряти». Потім прислухалися, чи не чути десь у селі якихось голосів, чи «обізвалася доля».

Також на щасливе заміжжя дівчата ворожать і в день апостола Андрія, 13 грудня. Серед них – відомі «посівання»: набравши у жменю насіння конопель, дів­чата вибігали на подвір’я і, розсіваючи їх, примовляли:

Я, святий Андрію,

Конопельки сію.

Дай же, Боже, знати,

З ким весілля грати…

Робили це переважно ввечері: напередодні Андрія. Крім того, дів­чата рахували кілки у парканах, плотах, відливали фігурки з воску, пекли та їли на ніч солоного коржа, щоб їм наснився суджений. Коли ж сходилися до гурту, то ворожили на коржиках чи балабушках. Увечері влаштовували вечорниці, на які сходились і парубки. Тоді починалися різноманітні розваги, з яких найпоширенішою була «калита». Так називали круглий, змащений медом і посипаний маком корж, що на шнурку підвішували до стелі.

З-поміж гурту обирали жартівника за «писаря», який мав розсмішити кожного, хто, підстрибуючи на кочерзі, намагався відкусити шматок підвішеного коржа. Інший парубок був за «вартового»: він то підтягував, то опускав на шнурку «калиту». Тому, хто під час гри розсміявся, але не вкусив коржа, «писар» мастив лице сажею. Якщо вже всі парубки спробували свого «щастя», а корж ще залишався, його ділили на частини й роздавали усім присутнім.

Однак, найбільше обрядів в нашій культурі, пов’язано з Різдвяними святами.

Вважається, що всі господарські роботи мають закінчитись до настання Святого вечора. Уранці 6 січня господар розкладав в печі ватру, на якій варили святвечірні страви. Кожна господиня мала приготувати 12 страв, які символізують місяці року, обов’язковими на столі є узвар і кутя.

На Гуцульщині є повір’я, що худоба у цей вечір розмовляє між собою та може поскаржитись Богові на свого господаря, тому її треба задобрити. Перед Святою вечерею господар обходить худобу, годує є її святвечірніми стравами, обсипає диким маком та обкурює зіллям – аби відьми до тварин не приступили. А в поріг стайні ще й затинали сокиру.

Після обходу до хати заносять в’язку отави, яку кладуть під скатертину. Досі вважається, що це оберіг від громовиці. Разом з отавою кладуть гроші – щоб сім’я була багатою, і часник – оберіг від «нечистої сили». Якщо в хаті є маленькі діти, то вони залізають під стіл і мекають, бекають, хрюкають. Звуки свійських тварин і домашньої птиці має забезпечити щед­рий приплід худоби у прийдешньому році.

В цей час ґаздиня ставила на стіл калач, поруч засвічувала свічку, яка має горіти всю ніч, накладала святкові страви. Після появи на небі першої зірки сім’я молиться та сідає за стіл. Однак не варто забувати, що на вечерю приходять душі покійних предків і щоб, як кажуть, «не присісти душку», треба здути невидимого предка зі стільця. Для таких душок набирали в миску по ложці кожної страви і ставили її на підвіконня.

На Святвечір не можна сваритися, бо рік буде нещасливим. Також не можна нічого з хати позичати, щоб у новому році не було втрат.

Для незаміжніх дівчат найпопулярніший вид ворожіння на Святвечір – це прислухатися до звуків навколо. Після вечері дів­чата стукали ложками об поріг, слухаючи, звідки озветься пес – туди дівчині йти заміж. Потім дівчата підходили до вікон сусідів. І якщо чули слово «сядь», то це означало, що цього року не пощастить вийти заміж. А от слово «йди» означає, що цьогоріч дівчина стане дружиною.

Аби дізнатися, яким буде чоловік, дівчата клали на стіл різні речі, наприклад, сокиру, ножиці, чарку, гроші. Потім усіх їх із зав’язаними очима по черзі підводили до стола. До якого предмета дівчина доторкнеться, таким буде майбутній чоловік. Якщо до чарки – значить, п’яничкою, якщо до ножиць – шевцем, до сокири – лісорубом, до грошей – багатієм.

Юнаки напередодні Різдва можуть приворожити вірність коханих. Для цього потрібно ввечері піти до млина, взяти три тріски зі шлюзу, загорнути їх у хусточку й потай вткнути в одвірок дому нареченої, приказуючи: «Як ця застава не пускає воду, так щоб (ім’я дівчини) не пускала сватів, окрім моїх».

Наступний обрядовий вечір припадає на 13 січня, святкування Нового року. В народі його називають «другою колядою», або «Щедрим вечором».

Колись було прийнято 13 січня заводити до хати кобилу. Це віщувало молодим дівчатам швидке заміжжя. Якщо ж вона «напаскудить» в хаті, то весілля зіграють найближчим часом.

У Карпатах того вечора жінки загадували на вугликах, яким буде врожай. На маглівницю (дошка для качання білизни) накладали вуглики, кожен з яких означав картоплю, жито, овес тощо. Якщо вуглик спопелів, то це – на врожай, якщо згас, не згорівши до тла, – на недорід. Подібно визначали і тривалість життя кожного з членів родини. Подекуди господарі обв’язували дерева в саду сіном, що було на столі на Святвечір – «Щоб нечисть не заводилася». Дуже поширеним був звичай спалювати в цей день на городі, в саду чи на воротях сміття, яке виносили з хати.

Важливим є і вечір під Водохреща. На Галичині його називають другим Святвечором. З появою вечірньої зорі, як і в переддень Різдва, сідали до родинної трапези. На вечерю подавались такі ж пісні страви. Але на відміну від першої з цією вечерею пов’язаний звичай «проганяти кутю». В цей день господарі виряджали душі померлих родичів до місця їх сталого перебування – за воду, яка здавна служила пограниччям між живими і тими, що відійшли. Аби ніхто з «покликаних» не залишився в хаті, сідаючи до вечері, колись стріляли з пістолів.

Після вечері, як і в різдвяні дні, ходили по хатах щедрувальники.

Гуцули кажуть, що в ніч під Водохреща чарівною стає вода в криницях чи потоках. Як тільки проспівали опівночі півні, бігли до потоку чи річки набрати цілющої води. За народним повір’ям, той, хто буде першим і замість води набере вина, відразу після смерті потрапить на небо. Набрану опівночі воду зберігали за образами на випадок поранення або тяжкої недуги.

19 січня, на Йордан, після ранкового богослужіння в церкві процесія вирушає до річки чи водоймища. Тут попередньо прорубують ополонки та ставлять з криги хрест. Під час відправи дехто вмивався водою. Парубки і дівчата намагаються оббризкати одне одного. На Гуцульщині часто це робили ті, хто незабаром мав одружитися. Як тільки священик занурював хрест в ополонку, люди намагалися якнайшвидше набрати свяченої води. Бо хто швидше з цією водою добіжить додому, той буде щасливим. При цьому також стріляли – «розстрілювали коляду», або, як казали гуцули, «проганяли вовків».

Завершує зимовий цикл святкових дат день Петра Вериги. З ним народне повір’я пов’язувало прикмети, за якими визначали настання весни, передбачали, яке буде літо: «На Петра Вериги труться криги», – кажуть у народі.

Можна ще довго розповідати про обряди та традиції Прикарпаття. Однак варто пам’ятати, що основне – провести ці свята в родинному колі з хорошим настроєм. І незважаючи на те, чи дотримуєтесь ви всіх традицій чи ні, забувати про них не варто, адже це – основа нашої культури.