Закордонний паспорт по-коломийськи
Я не помилюсь, якщо скажу, що тотальна корупція була одним з провідних явищ, яка змусила нас вийти на вулиці в листопаді минулого року. А в січні-лютому цього року в цій нерівній боротьбі з «системою» десятки людей втратили своє життя, а сотні –здоров’я.
Тим паче, що корупція – це бич цілого українського суспільства від Ужгорода до Луганська. Практично все суспільство виявилось втягнутим у корупційні схеми різного рівня. Хтось захищав бізнес. Інший давав хабара, щоб отримати «інвалідність», на яку він і так заслуговує через стан здоров‘я.
Сьогоднішня моя історія не про хабарництво загалом, а про «систему» як таку. Хоч вона не безлика: її творимо ми всі – хто бере і хто дає. Система мультифункціональна, вона висмокче з тебе якщо не «конвертом», то бодай оплатою канцтоварів чи «факсом». Це не пряма корупція, але вона частина цієї всієї бюрократичної гнилі (одне із значень corruption є якраз «гниття»). Корупція – це не лише те, що «кладеться в кишеню». Існують цілком легальні види корупції – це помноження зайвих оплат, які не стосуються послуги, яку надає та чи інша бюджетна установа.
Так-от – про «факси». Останнім часом з’явилось багато публікацій про послуги з отримання «закордонного паспорта». Мені як громадянину понині невідомо, чому держава не може забезпечити всіх своїх громадян цими документами безкоштовно. Оскільки ми всі платимо величезні податки, які йдуть на медицину, міліцію, утримання державних чиновників, яким згодом треба ще заплатити за послуги неофіційно. Живемо за «подвійним тарифом», самі розумієте: і податки заплати, і в кишеню поклади. Ціни на виготовлення закордонного паспорта, наскільки я зрозумів, коливаються залежно від регіону. Комусь вдається зробити його навіть за 170 гривень, але для цього доведеться йти до суду. Але якщо це довів суд, то значить для такої ціни є законні підстави. В більшості випадків він коштує значно дорожче. Мені в Коломийському відділенні відповідного відомства коштував майже 500 гривень.
Але й тут не все так просто. Коли я намагався подати документи, стикнувся з ще однією перешкодою. Прийшовши в цю контору, виявилось, що для того, щоб подати документи, треба записатися в чергу. В силу того, що в Україні діє реєстрація, я, як і багато інших молодих людей, живу в одному місті, а зареєстрований в іншому. Такі вже принади країни «для людей». Тож довелось відпроситись з роботи, приїхати на день в рідну Коломию і дізнатись, що запис відбувається за місяць до подачі самих документів. Коли я запитав: на якій підставі це відбувається саме так, то отримав відповідь, що є дуже багато людей і всі в один день не можуть прийти. Я перепитав: на якій підставі і де про це можна прочитати на стендах цього офісу. Знову отримав відповідь, що людей дуже багато.
З одного боку я розумію: людей, які бажають отримати паспорт, справді може бути дуже багато. Але про це треба говорити відкрито, вивішувати оголошення з відкритими (!!!) даними. Я не перший день живу в цій країні і знаю яким чином «рухається» черга. Якщо в тебе є знайомий «вася-коля-петро», які мають знайомих в паспортному столі, то тобі не доведеться чекати місяць, щоб здати документи. Тим паче, на моїх очах як мінімум двоє людей потрапили в кабінет без черги. Відсутність прозорої процедури, відкритого (чи електронного) списку – це прямий шлях до корупції. Саме непрозорість і нечіткість правил створює ту каламутну воду, в якій оселяються корупційні схеми.
Я отримав свій «талончик» того ж дня, коли прийшов здати документи, оскільки я не одержав чіткої відповіді на своє запитання: на якому стенді можна дізнатись про запис в чергу? (напередодні мій батько спеціально пішов дізнатись, коли і які документи необхідно принести і не бачив ніякого повідомлення про запис на чергу). Документи я здав того ж дня.
За 500 грн. за паспорт можна відкрити стільки кабінетів, скільки необхідно для того, щоб громадянин міг здати свої документи за правилом «одного дня», а не місяця. Процедура не така вже й складна, враховуючи те, що всі дані про мене є в державному реєстрі. Чому я маю ще раз їх переписувати своєю рукою? Для мене це страшна загадка. Для системи імітація роботи.
Такою ж загадкою для мене є «довідка про несудимість». Щоб її отримати, коломиянинові треба їхати до Івано-Франківська. Для чого мені ці круїзи по містах і установах? Станіславівська довідка безкоштовна, а коломийська вже платна, бо її для вас, зі всією повагою до вашого часу і сил, робить якась фірма чи то сама держава, якій ви сплачуєте 80 гривень. Дехто каже, що довідка необов‘язкова. Можливо. Я не мав часу вникати. Мене турбує інше. Якщо я судимий, то будь-яка держустанова в лиці своїх службовців, яка утримується коштом платників податків, могла б піднести свою п’яту точку і з‘ясувати це. Якщо ж ні: чому я повинен їй доводити те, що я не козел? Тим паче, знову ж таки дані на мене в системи всі є. Треба вам таку інформацію – дайте запит і отримайте. Це абсурд, коли від мене вимагають довести щось, чого я не робив і вимагають за це гроші.
Також (наскільки я зрозумів) я був змушений підписати папірчик про згоду зі всіма цими проплатами. Вочевидь, щоб потім не подавав до суду. Без підпису документи не приймуть. До речі, в одному з останніх інтерв’ю начальник коломийського ДМС сказала, що в Коломиї паспорт коштує 380 грн. Чому в мене вийшло майже 500 – я досі не розумію.
Але оскільки мені, як це часто буває, паспорт треба було «на вчора», то я змирився і вже думав не повертатись до цієї теми. Якби не чергова фаза непорозуміння при його отриманні.
Під час отримання документа мені повідомили, що я повинен сплатити 50 грн. за «факс». Оскільки мій попередній паспорт був втрачений у Будапешті, то установа подавала запит моїх даних, і ця послуга потягнула в них 50 грн. Тут я вже не стерпів. Перше, що мене здивувало: що таке факс за 50 гривень? Чому не 38, чи 49,99? Телефонні комунікації таких точних сум, як 50, не видають.
В процесі дискусії, яка перемістилась в кабінет начальниці, мені вже готові були повернути кошти. Бо вони пішли не на той рахунок. Пані начальниця переконувала мене, що якщо не оплачу я, то платити доведеться їй і т. п., що платити треба «за ресурси» і т. п. За які ресурси?.. Одним словом, більше запитань, ніж відповідей.
Гроші я не забирав, оскільки моя нервова система не варта того, щоб битись об бетон цієї системи. Але написати про це я їм пообіцяв і виконав.
Що найбільше мене дивує і дратує в цій ситуації – це те, що людина перед цією системою повинна відчувати себе винною, оббивати пороги кабінетів, переносячи один папірчик з кабінету в кабінет. Ти сідаєш за стіл біля будь-якого чиновника, як перед володарем твого становища, хоч все насправді має бути навпаки. Не людина для інституції, а інституція для людини. Як каже мій знайомий поляк, в Україні дуже часто люди спілкуються за принципом: «Я знаю, що він бреше, він знає, що я знаю, що він бреше. Але він бреше далі». Ми всі знаємо рівень корупції і рівень бюрократичного ідіотизму мільйона довідок в наших установах. З цим стикаються всі поголовно, куди не зайдеш... І що мене найбільше в цій всій ситуації вбиває – це вже навіть не вражає.
Анатолій Бабинський, головний редактор греко-католицького аналітичного часопису «Патріярхат»
