Станиславів у часи ЗУНР

news-image: Станиславів у часи ЗУНР
100 років тому Станиславівське народне віче стало зразком об’єднання навколо української національної ідеї. Так, 3 березня 1918-го у місті Станиславові (нині Івано-Франківськ) для пришвидшення ратифікації Австрією умов миру відбулася «величава масова загальна українська маніфестація».

Перед Катедрою і на площі Франца (нині – Шептицького) відправляли Служби Божі, під час яких возносили подяки Богові й усі присутні молилися за Українську державу. Після богослужіння єпископ Григорій Хомишин виголосив патріотичну промову. Потім відбувся мітинг і хода вулицями міста Станиславова, пише ГК.

Потік людей пройшов від Катедри вулицями, які нині називаються Чорновола, Шевченка, Грушевського, до скверу на валах. У мітингу взяла участь не бачена раніше кількість людей – 50 тисяч. Лунали вимоги негайної ратифікації Австрією Берестейського миру. Організаторами були старший інженер залізниці Іван Мирон і депутат віденського парламенту Лев Бачинський. Після промови останнього провели присягу маніфестантів на вірність Україні та виконали гімн «Вже воскресла Україна».

На багатьох світлинах і поштівках видно, що Катедра і навколишні будівлі оточені великим гуртом людей, які прийшли підтримати вільну Україну.

Маніфестація перед Катедрою з нагоди підписання Берестейського мирного договору і проголошення незалежності УНР. Станиславів, 3 березня 1918 р.

Святкове богослужіння на площі Франца (нині – Шептицького) з нагоди підписання Берестейського мирного договору і проголошення незалежності УНР. Станиславів, 3 березня 1918 р.

Маніфестація на вул. Карпінського (нині – Галицька) з нагоди підписання Берестейського мирного договору і проголошення незалежності УНР. Станиславів, 3 березня 1918 р.

Масові виступи галицьких українців стали підґрунтям для більш рішучої позиції українських депутатів у парламенті Австро-Угорщини. Окремі з них, як-от Євген Петрушевич, Семен Вітик, Кость Левицький та ін., з трибуни виголошували, що «українці заявляють, що їх шлях веде не до Варшави, але до Києва. Коли проти їх волі схотять прилучити їх до польської держави, то такого насильства можна доконати тільки по їх трупах…».

Український народ завжди був здатний до державотворення. У державотворчих процесах на західноукраїнських землях брали активну участь жителі Прикарпаття. Сучасний обласний центр Івано-Франківськ, тодішній Станиславів, у 1918 році залишався одним із повітових центрів Східної Галичини. Представники від міста й повіту – колишні депутати Галицького сейму, члени Української парламентарної репрезентації, активні громадсько-політичні діячі разом зі своїми колегами 18 жовтня 1918 р. у столиці краю Львові проголосили створення Української Національної Ради (УНРади). До складу цього органу, що після Листопадового зриву 1 листопада 1918 р. став виконувати функції парламенту Західноукраїнської держави, а з 13 листопада цього ж року законним шляхом набув відповідного статусу, в різний час входили представники від міста Станиславова й Станиславівського повіту: парламентарний посол, доктор Лев Бачинський, сеймовий віриліст, єпископ Григорій Хомишин, парламентарний посол, селянин Мартин Королюк, професор Гнат Павлюх та ін.

Влітку і восени 1918-го в Станиславові та в інших містах Прикарпаття відбувалися народні віча, на яких висловлювали бажання, щоб Східна Галичина була «прилучена до матері-України». Безумовно, Станиславівське віче вважається однією з найважливіших подій у краї, бо було частиною Української національної революції 1917-1921 років, коли український народ прагнув здобути самостійну, незалежну державу.

Ухвала Станиславівського народного віча мала не тимчасове, кон’юнктурне, а фундаментальне значення на всю подальшу перспективу й означала: галичанам разом із усіма українцями треба жити в єдиній Соборній Україні як державний народ. Цей основоположний Акт українського державотворення на Галицькій землі займає гідне місце серед таких визначних документів українського державного відродження, як чотири універсали Української Центральної Ради, Конституція УНР, Маніфест Української Національної Ради 18-19 жовтня 1918 р. у Львові про створення Західноукраїнської держави (згодом ЗУНР) та ін. А ці документи, як відомо, були попередниками Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р., Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р., Конституції України 28 червня 1996 р.

В історичній будівлі у Станиславові

У будинку готелю «Австрія», що на кілька місяців змінив назву на «Одеса» (нині – «Дністер»), містилася канцелярія президента Української Національної Ради ЗУНР (найвищого законодавчого органу), доктора Євгена Петрушевича та його заступника Левка Бачинського. Тут проживав голова Ради державних секретарів, держсекретар судівництва – доктор Сидір Голубович, а в колишній кам’яниці залізничної дирекції працював Секретаріат (міністерства) ЗУНР.

У готелі «Одеса» розмістили основні установи державного управління ЗУНР. Парламент засідав у кінозалі готелю, де тепер Народний дім на вул. Шевченка, 1. У багатьох джерелах є відомості, що тоді готель мав саме цю назву. Хоча мемуарист Лонгін Цегельський згадує цей заклад як «Україну». Втім, ні та, ні інша назва прижитись не встигли, і містяни продовжували називати його «Австрією». Поруч із сесійною залою, у готельних номерах, жили президент, міністри, урядовці меншого рангу. У ресторані вони харчувались, а з балкона приймали військовий парад, присвячений ухвалі закону про Злуку УНР і ЗУНР…

Вдалині готель «Одеса» (нині – «Дністер»), де засідав уряд ЗУНР у січні 1919 р.

Окрім Євгенія Петрушевича, Сидора Голубовича та Левка Бачинського, сюди приїжджали і тут працювали відомі діячі ЗУНР: держсекретар закордонних справ – Лонгин Цегельський; фінансів – Кость Левицький; військових справ – Дмитро Вітовський; земельних справ – Михайло Мартинець; торгівлі та промислу – Ярослав Литвинович; шляхів – Іван Мирон; пошти і телеграфу – Олександр Пісецький; охорони здоров’я – Іван Куровець; освіти та віросповідання  – Олександр Барвінський; громадських робіт – Іван Макух та інші.

У лютому-березні 1919-го у цьому готелі зупинялися такі відомі українці, як культурно-громадський діяч Євген Чикаленко, перший голова Директорії УНР, письменник Володимир Винниченко, перший голова Центральної Ради УНР, історик, згодом академік Михайло Грушевський, головний отаман військ, голова Директорії УНР Симон Петлюра та чимало інших відомих діячів. Скажімо, разом з головним отаманом військ УНР до Станиславова приїхав його племінник та особистий ад’ютант, хорунжий похідної канцелярії Степан Скрипник (пізніше – Патріарх УАПЦ Мстислав).

Саме Станиславів, зважаючи на вигідне географічне розташування, став адміністративним центром краю. Місто бурхливо розвивалося. Великий залізничний вузол щодня приймав і відправляв понад два десятки пасажирських потягів у п’яти напрямках, а за кількістю телефонних номерів Станиславів поступався у Галичині лише Львову та Кракову.

Про відродження й розвиток у період ЗУНР національного громадсько-культурного життя свідчить наявність у Станиславові великої кількості українських суспільно-політичних товариств та культурно-освітніх організацій. Станиславів став одним із найбільших українських культурних і видавничих осередків Покуття й Галичини. Тут активно розвивались культурно-освітні громадські інституції, місто стало важливим осередком українського життя: політичного, освітнього, музичного, театрального та видавничого. У Станиславові відбувалися наради, збори, з’їзди різних політичних партій та організацій, виступи української республіканської капели О. Кошиця і театру Й. Стадника, театру М. Садовського тощо.

Задля «моральної підтримки» галичан на початку 1919-го по дорозі до Італії, Франції та Америки у Станиславові зупинилася і виступила з концертом відома артистка, виконавиця українських народних, італійських та інших пісень, учениця світових професорів музики і співу, улюблениця музичної публіки культурних центрів Європи Марія Шекун-Коломийченко.

За короткий проміжок часу (до двох тижнів) місто різко набуло українського характеру. Багато державних чиновників приїхали зі Львова, Тернополя, Стрия, Дрогобича, інших міст Галичини. У цей час вели розмови про Злуку Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки. Станиславів відвідували офіційні делегації урядів УНР, Франції, Італії. За словами колишнього міністра закордонних справ УНР Дмитра Дорошенка, місто стрімко наповнювалося різношерстою публікою з Наддніпрянської України, біженцями з прифронтової смуги, навіть різноманітними авантюристами, злочинцями, «козацькими отаманами» тощо (Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле (1914–1920) / Д. Дорошенко. – Мюнхен, 1969. – С. 442-443).

Місцеві мешканці часто були  шоковані поведінкою приїжджих, їхнім прагненням до розкоші, богемного стилю життя. Галицький письменник, доктор права, адвокат Андрій Чайковський вважав, що коли б вдалося хоча б частину «публіки», що засідала в кав’ярнях Станиславова, розкидаючи великі грошові купюри, шукаючи випивки й «дівчат», відправити на польсько-український фронт, то ЗУНР удалося б урятувати… Натомість поведінка приїжджих деморалізувала місцеве українське населення, негативно впливала на його взаємини з польською та єврейською громадами (Чайковський А. Чорні рядки. Мої спомини за час від 1 листопада 1918 р. до 13 травня 1919 р. // Спогади. Листи. Дослідження: у 3 т. / А. Чайковський; [голов. упоряд., ред. Б. Якимович]. – Львів, 2002. – Т. 1. – С. 220-221).

У період існування ЗУНР (листопад 1918-го – травень 1919 р.) повсякденне життя Станиславова визначалося багатьма факторами. Варто підкреслити, що уряд ЗУНР, адміністрація вживали всіх можливих на той час заходів, щоб ослабити соціальну напругу в місті, надати продовольчу, матеріальну допомогу нужденним, ефективно боротися зі злочинністю, епідемічними хворобами, стихійними лихами, промисловими аваріями, ворожими диверсіями та саботажами… Адміністративна, соціальна, економічна політика української влади знаходила якщо не підтримку, то розуміння значної кількості жителів Станиславова. Більшість цих питань перебували у віданні Повітової Станиславівської Національної Ради. Від українців у ній були лікар Володимир Янович, інженер Іван Мирон, адвокат Лев Бачинський, суддя Клим Кульчицький, адвокат Андрій Чайковський та ін.

Ухвала про Злуку УНР і ЗУНР у Станиславові

Колишній будинок, який мав назву «Одеса», став місцем засідань Української Національної Ради (УНРади). У цьому приміщенні 3 січня 1919 року одноголосно прийняли знаменну Ухвалу про об’єднання ЗУНР з УНР. УНРада урочисто проголосила: «З’єдиненє з нинішним днем Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою в одну, одноцільну, суверенну Народну Республіку». Президентом УНРади був Євген Петрушевич, секретарем – Степан Витвицький. До складу виділу (президії) УНРади входили: Лев Бачинський, Семен Вітик, Антін Горбачевський, Гриць Дувіряк, Михайло Новаківський, Теофіл Окуневський, Омелян Попович (від Буковини), Андрій Шмігельський, о. Степан Юрик (парох Золочева) та інші.

Загальний вигляд на готель «Варшава» (нині – «Дністер»),  де 3 січня 1919 р. було схвалено історичний Акт Злуки ЗУНР і УНР

Договір про Злуку мала ратифікувати УНРада, яка розпочала своє засідання 2 січня 1919-го в сесійній залі готелю «Одеса» (нині – «Дністер»). Станиславівська газета «Нове життя» писала: «При сильно обсаджених галеріях і льожах розпочалося перше засідання о год. 11 мін. 30 перед полуднем промовою предсідателя Ради д-ра Петрушевича. Під час його промови пошанували члени ради повставанням з місць і сильними оплесками геройські діла нашого війська, що бореться за волю нашого народу. Як бесідник почав говорити про військову поміч з Наддніпрянської України, його промову заглушували кілька разів бурхливими оплесками…

На загальне жадання поставлено на першу точку дневного порядку справу Злуки обох українських держав в одну Республику… По полудні докінчено розпочату ще зрана дискусію про Злуку обох Українських Республик; вибрано комісії та відложено засідання на 3 січня, щоб дати змогу комісії для заграничних справ радити над Злукою українських земель».

Після прийняття відповідної ухвали до Директорії УНР було скероване офіційне звернення (додаток 2). До утворення спільного парламенту та уряду Західна область УНР (ЗО УНР) зберігала свої органи влади та військо. До Акту Злуки УНР та ЗУНР Євген Петрушевич ставився вельми стримано. Його скептицизм пояснює історик, біограф президента УНРади о. Ізидор Сохоцький (псевдонім Сидір Ярославин): «Петрушевич передбачував, що побідна Антанта не визнає існуючої вже Української держави з пімсти за заключення нею Берестейського договору з німцями. Цю концепцію підтримував Липинський, і настирливо дораджував Петрушевичові стриматися до часу вияснення положення на Наддніпрянській Україні з проголошенням Злуки з нею Галичини… Як пізніше виявилося, думки д-ра Петрушевича були правильні» (Сохоцький І., отець. Будівничі новітньої української державності в Галичині: Історичні постаті Галичини ХIХ–ХХ ст. Нью-Йорк–Париж–Сідней–Торонто, 1961. – С. 170).

Відомо, що після укладення Берестейського миру між Центральними державами й Україною 9 лютого 1918 року в Станиславові актуалізувалося українське питання, що і призвело до подальшої підтримки населенням утворення Західно-Української Народної Республіки ще в листопаді 1918-го.

«…Другий день засідання Української Національної Ради, п’ятниця 3 січня 1919 р., записався в історії подією великого значення. По довгих століттях неволі, по довгих віках розірвання української землі народ Галицької Землі проголосив устами своїх репрезентантів на першому засіданні Української Національної Ради у Станиславові іменем Західньої Области України Злуку Наддністрянщини із Наддніпрянською Україною в одну Українську Народну Республіку.

Увечері цього ж дня, о год. 7-ій, відбулася військова парада з приводу з’єднання українських земель. В супроводі музики, лампіонів і смолоскипів дефілювали пробоєві чоти в сталевих шоломах, сотні піхоти, артилерія. Дефіляду приймали, стоячи на балконі готелю «Австрія» при вул. Липовій (нині Шевченка. – В. Р.), президент Є. Петрушевич, секретар військових справ Д. Вітовський, посол С. Вітик та інші».

Про засідання УНРади 3 січня 1919 року нагадує пам’ятна дошка, встановлена у 1999 році в Івано-Франківську на фасаді Народного дому (вул. Шевченка, 1). На ній викарбувані слова: «В цьому будинку 3 січня 1919 р. на засіданні Української Національної Ради була прийнята Ухвала про Злуку Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) з Українською Народною Республікою (УНР)…»

Пам’ятна дошка, встановлена в Івано-Франківську на фасаді Народного дому (вул. Шевченка, 1)

Тоді ж під час військового параду з балкона будівлі готелю «Одеса» виступали президент УНРади Євген Петрушевич, державний секретар (міністр) військових справ Дмитро Вітовський, пан посол Семен Вітик та інші. Серед учасників параду був Левко Лепкий, брат Богдана Лепкого – видатного українського літератора та громадського діяча.

4 січня 1919-го було сформовано новий уряд ЗУНР на чолі з Сидором Голубовичем. Тоді ж для виконання функції голови держави створили Виділ Української Національної Ради (складався з 9 членів) під керівництвом Євгена Петрушевича. А вже 22 січня 1919 р. в Києві відбулося урочисте об’єднання обох Республік в одну самостійну суверенну державу – Українську Народну Республіку.


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 12.01.2019 06:10