Андрій Луценко: Це війна кожного з нас

Актор Франківського драмтеатру Андрій Луценко найбільше запам’ятався мені у виставі за Шміттом «Готель двох світів». В якийсь період вистава з афіш зникла. Бо 2014-го Андрій пішов до військкомату, отримав повістку — і подався на війну. Він був затребуваним актором в театрі, актором середнього віку — саме таких у нас найменше, але вирішив, що його місце — там.

«Звідти» привіз дружину, набув побратимів і не втратив таланту. Сьогодні він знову в колі своїх — в театрі. Та от тільки тепер, каже, відчуває, що війна — у кожному з нас, бо як це не парадоксально звучить, але на мирній території теж треба повоювати, щоб здобути мир і перемогти «русскій мір», пише газета "Галичина"

- Андрію, як це було, що змінила у вас оця війна з назвою на три букви?

— Усе змінила. Третя хвиля була якраз. Вересень, я йшов на репетицію. Та все так накипіло, що повернув до обласного військкомату. Кажу, що служив у прикордонниках. Мене зразу ж на медкомісію, і невдовзі подзвонили, мовляв, треба з’явитися на збірний пункт. Я думав, що зразу в АТО, але, як виявилось, до того довелося побувати на заставі у Львівському прикордонному загоні під Нововолинськом. Лише одного дня раз на тиждень приходила рознарядка: двох відправити в АТО... І ми — мобілізовані — тягнули жереб — кому їхати туди, бо всі рвалися в АТО. Так що на заставі тій я аж чотири місяці прослужив, а потім уже нас зібрали на початку 2015 року в навчальному центрі Державної прикордонної служби. Спочатку два місяці — бойове злагодження, полігони, стрільби, і аж тоді сформували оперативну бойову прикордонну комендатуру. І поїхали... Перший день мого перебування в АТО — це 1 березня 2015 року. Ми приїхали, щоб поміняти чернівецьких побратимів, це було в Зорі Донецької області. Хлопці жили в підвалі поліклініки, там облаштували собі нари. і ми приїхали міняти їх на бойових позиціях. То вийшло так, що перший день приїхали — і відразу на колійовий переїзд, чотири кілометри десь від «нуля» — переднього краю. Яке наше завдання було? Якщо, не дай Боже, буде прорив, то хлопці, які на «нулі», згортають свої позиції — і до нас. Ми їх випускаємо, чекаємо противника і маємо підірвати цей переїзд. Далі ті, хто вцілів, їдуть до своїх і підривають дамбу за собою. А далі вже кому як пощастить, бо там ця «крутилка» на колійовому переїзді — у 150 кілограмів тротилу. Того, хто на ній мав залишитися, — обирали по черзі. Я кажу командиру: «Я тут найстарший, вже пожив, тому давайте оця позиція — моя».

Окрім цього, мали ще рейди, ми їх так називали. Їхали в Гранітне до збройників (військовослужбовці ЗСУ. — Авт.), моніторили ситуацію. Бо коли у збройників ротація, то одні поїхали, а доїжджають не всі одразу, а по черзі. І якраз у такі дні ми і виїжджали, щоб закрити фланг: трохи постріляли, тобто створювали видимість, що квадрат той закритий. А коли приїздили збройники, ми від’їжджали на два-чотири кілометри назад — на свої позиції. Таким був 2015 рік. Він був цікавий.

- Чим саме?

— Поруч були мобілізовані — люди з мотивацією. Люди різного віку і різних професій, та морально готові. Ми всі там були серйозно налаштовані на те, що додому можемо не повернутися. Я їхав з програмою «мінімум»: три казаки їхні, п’ять російських солдат, три «сєпари» і обов’язково три пенсіонери... Бо надивившись в інтернеті, як там пенсіонери наших полонених хлопців принижували, не міг спокійно до них ставитися.

- А як ви думаєте, сьогодні ті люди там змінилися?

— Так, потім бачив, як вони змінювалися. Але з вуличної вбиральні важко зробити сучасну... У 2015 році в Маріуполі 80 відсотків були «за» Росію, зі словами «русскій город — Маріуполь», то тепер вже помінялося все кардинально. Може, тепер 50 на 50. Навіть ставлення до військових змінилося. Але бабушкі, звісно, є досі такі, що за Рассію. 

- А що вас на самому початку мотивувало? Те, що ми скоро маємо перемогти?

— Скорше те, що ворога треба зупинити, будь-якою ціною не пустити далі. Бо ми чули ж про плани на дев’ять областей. Ми ж тоді всі не думали, що все це перетвориться на бізнес для наших депутатів.. 

- І от ви вдома... 

— Так, приїхав, став на облік, пробувши на Донбасі п’ять місяців. Прийшов в театр, переконую себе: життя продовжується. А в голові чую: «Але ж війна триває». А потім дзвонять мені мої товариші і кажуть, що наш начальник застави перевівся до Маріуполя в Донецький загін і кинув клич: хто хоче, підтягуйтеся. і знову іду у військкомат. У Марпіуполі відслужив шосту хвилю. Якраз там відкривали КПП «Піщєвік». Треба ж додуматися і так назвати населений пункт. То поки його відкривали, ми прикривали, стояли в окопах, тому що далі вже Октябрь — там вже «сєпари» стояли в посадці, метрів за сімсот... Пригадуються нічні чергування, «тєплік», вночі це обов’язково. Півгодини один, півгодини другий дивиться. Крайня хата, ми після неї стояли, поруч сарай розвалений. В тому сараї була моя позиція кулеметника, дах у нього знесено, вилазиш наверх — і звідти вночі в тепловізор дивишся півгодини безвідривно. А далі хлопці оглядають те, чого вже я не охоплюю. Вночі три години стоїш, а шість годин — в сараї. Одного разу хтось підходить, назвали пароль, з’ясувалося — хлопці з Волновахи. Розговорилися. і з’ясувалося, що один з тих, хто прийшов нам на підсилення — із Калуша. Земляки. Ми з ним пошепки три години балакали, тепер я б його не впізнав, але кілька ночей ми провели в розмовах по три години між чергуваннями. 

- Це зігріває...

— Так. Я знаю, що він з Калуша, він знає, що я з Франківська, ми говоримо, але один одного не бачимо, бо в темряві.

Далі було Новотроїцьке, а наша мобільна група їздила ще далі — за Новотроїцьке, на віддалений КПВВ (контрольний пункт в’їзду-виїзду. — Авт.), якщо якась ДРГ полізе чи ще щось, щоб ми створили «перший щит», зупинили, поки там цивільне населення піде в укриття. Тобто ми виїжджали, а базувалися на одному із закинутих підприємств. Два роки я там прослужив — шосту хвилю, а потім — два контракти по шість місяців. У 2016 році вже здавалося, що війна закінчиться, ми з бази фактично не виїжджали. Ніде вже не стріляли. Та потім понеслося знову. і найгірше — я про це навіть говорити не хочу — заборона стріляти, оці «мінські домовленості»ѕ 

Пам’ятаю село Павлопіль, ми виїжджали на вахти зі своєї бази в школу, а туди одного разу з міномета вцілили двічі. Слава Богу, ніхто не постраждав. Щось подібне сталося і в Сартані, рік тому. Тихо було, я вихідний, дзвонять: «Бойова готовність. Всі на базу». Виїжджаю, у нас якраз появилися «хамери» американські. Команда — «сидіти—чекати», з’ясувалося, Сартану обстріляли, в шостій годині вечора так накрили мінометами, що довго будівлі ремонтували. Але знову скажу: слава Богові, двохсотих не було. 

- Андрію, знаю, на війні ви й одружилися...

— Моя дружина Наталя з Маріуполя. Волонтерка. Працювала інженером на заводі імені ілліча, вона росіянка, батько з глибинки Росії. Поставила собі рингтоном гимн України на телефон, зразу з початком війни відфільтрувала своїх друзів. Пережила, звісно, немало. 

- Знаю, що люди їздять по продукти із Донецька до Маріуполя. А щоб в серці було розуміння, а не лише завдяки продуктовому кошику — це ще довгий шлях, як ви думаєте?

— Звісно. Розумієте, є люди старшого віку, котрі плутають всі карти. Я знаю про випадок, коли два пенсіонери в Луганську в себе в багатоквартирному будинку, де все на виду, переховували пораненого бійця ЗСУ. Дідусь з бабусею, російськомовні, і сусідам не казали. Бо ж можуть зразу здати. Ще пригадую, одного разу ми були на підсиленні, стоїть натовп проросійських, і одна бабуся звідти питає: «Мальчікі, коли ви вже к нам прідьотє». Стоїш і думаєш: бреше чи не бреше... І відчуваєш правду, коли бачиш сміливість в її очах, хоч вона точно знає, що її може чекати, коли повернеться на окуповану територію. А одна жіночка мені взагалі сказала, що людьми керує страх і що «ви будєтє удівлєни обілієм українськіх флагов, кагда прідьотє в Донєцк». 

- Це ж саме мені говорив письменник Дмитро Білий, котрий виїхав з Донецька до Львова. Він вважає, що українська влада зрадила українців у Донецьку, покинувши їх напризволяще. Що сьогодні у більшості населення спрацьовує «стокгольмський синдром». Це коли людина опиняється в заручниках у терористів, і для того, щоб від цієї ситуації не «зірвало дах», люди починають психологічно прив’язуватися до цієї ситуації і знаходити у ній хоч якийсь комфорт, аби відчути стабільність. І звинувачувати їх у цьому не можна. 

— Так, це точно. Є питання до політиків. Я актор, дивлюся на людей, відчуваю. Вийшло справді некрасиво, м’яко кажучи. Людей, котрі першими звідти виїхали, під Києвом розселили у санаторіях. А потім — скільки в новинах показували — виселяють. Та почекайте, люди постраждали, та допомагати треба... Пам’ятаю, малим був, Чорнобиль вибухнув — побудували містечко на околиці Борисполя. Хата з білої цегли, колонка, город — все це було. То чому тепер, на початку 2015-го, тим людям, котрі звідти втікали від агресії Росії, від жахів «русского міра», держава нічого не дала? Чого їм цього мінімального не забезпечили? Треба було дати клич, кожен район мав побудувати на околиці свого міста поселення на  20-30 хат. Тисмениця, Богородчани, Бориспіль, Бровари — і так кожен, вся Україна. Кожен район і містечко таке потягне. Це можна було зробити. А коли дивишся декларації можновладців, котрі є у відкритому доступі, а там не по півмільйона доларів, а більше, то голова просто пухне, ти вже не знаєш, де ворог. Тут треба просто відстрілювати. Тому можемо сказати, що ми зрадили їх. Бо одне діло тут сказати «Слава Україні!», а інше — там, у Донецьку чи в Луганську. і думаєш собі, де ваш, «козацький рід», де президент, де армія українська — скільки тягнути можна, чому не звільняєте своїх? 

У 2014 році ми могли все відбити і зупинити. Навіть Крим можна було не віддати. Добре, 2014 рік, армії не було. Але два наступні — і Європа допомагає, і свої, і армія вже є, чого ми чекаємо?! Придумали таке гарне слово «толерантність». Я б жорстко до цього підходив: звідти всі майже проукраїнські виїхали, дати кілька днів всім іншим — або в Україну, або в Росію ідітьѕ і іти в широкомасштабний наступ. Так, будуть втрати, але не розтягувати на п’ять років весь цей біль, страждання і втрати.

Війна колись закінчиться. А що робити тут, коли зарплата —  3 200. І з цього ми маємо ніби радіти. Та хіба можна прожити на цю платню? Хіба можна прожити навіть на 7 тисяч? 

- Пане Андрію, а за якими виставами ви найбільше ностальгуєте? Я — за «Назаром Стодолею». Що то була за подія, що її грали навіть на сцені обласної філармонії?

— Гарна була вистава, я її кілька разів лише зіграв, бо пішов на війну. Ностальгую за «Геростратом». Така добра вистава була ще — «Дивна місіс Севідж», це про світ добрих людей, хоч вони у божевільні. «Тартюф» мені подобався. 

- А на одну зі своїх улюблених — «Готель двох світів» — я не ходила, поки вас не було. 

— А дарма, мою роль грав Орест, поки не було мене (режисер вистави Орест Пастух. — Авт.). І я вже бачив, дуже добре вийшло. 

- А про війну прем’єру ви бачили. «На західному фронті...» у постановці Гнатковського.

— Ще не бачив, але найближчим часом піду.

- Як ви гадаєте, а що Україна може протиставити «русскому міру»?

— Верховенство права і викорінення корупції, економічне зростання і духовність. Але для цього нам треба навіть в тилу боротися, щоб було що протиставити. Бо сьогоднішня Росія — це зло. і ця війна — війна кожного з нас. 

Треба дбати про культуру. Знімати своє українське кіно, як фільм «Кіборги». Де-не-де з’являється щось справжнє — фільм «Жива», я бачив, другу половину фільму я смакував, Комановська — ці очі, ця неймовірна гра. Подивився всі трейлери «Червоного» — хочу бачити всю версію.