Максим Голенко: Наші олігархи повій у шампанському купають, а не підтримують театр

Ми зустрілися у переддень прем’єри за п’єсою Григорія Горіна «Тіль», хоча попередньо йшлося про те, що Голенко поставить у Франківську «Тригрошову оперу» Брехта. Однак через труднощі з авторським правом ідею відклали, а Максим Голенко запропонував твір, котрий чекав свого часу у нього, як він висловився, в портфелі, мотивуючи актуальність фламандського фольклору та роману про Уленшпігеля Шарля де Костера, котрі стали основою п’єси Григорія Горіна, суголосністю новітній історії. Словом, іспанський король у новій постановці вельми нагадує російського гаранта, а головний герой Тіль уособлює вільний дух і незламність свого народу. До масштабної постановки «Пристрасті Тіля» на дві дії по дві години залучили майже всю трупу включно зі студентами. і вийшло вражаюче: місцями трагічно, місцями смішно, а загалом просто солодко від розмаїття талантів. Може, для нашої публіки звернення до епосу чи чужого фольклору не дуже зрозумілі, та все ж розкіш акторської гри, створена спеціально для вистави музика композитора Дмитра Данова, костюми Лесі Головач, яка вже працювала над «Гамлетом», а ще пластика від балетмейстера Павла івлюшкіна мали б зняти усі запитання. Бо це, панове, театр, і не завжди все мусить бути на поверхні: простий і зрозумілий сюжет та близька українська реальність, без провокацій, відвертостей на межі та небанальних політичних підтекстів. пише газета Галичина.

Отож у переддень прем’єри, коли режисер хвилюється чи не найдужче, ми сидимо в репетиційній залі, поки в акторів антракт на обід. Несподівано з’ясовується, що насправді на Прикарпатті Максим Голенко працює не вперше. У Коломийському театрі він ставив свою дипломну роботу — «Boa constrictor» Франка.

- Максиме, розкажіть про «Дикий театр», про котрий франківські театрали чули і тільки мріють побачити щось із ваших робіт. Чому — «Дикий»? 

— Це просто у нас такий чудовий креативник, вона уміє з мінімумом фінансових можливостей (театр недержавний і не має базового приміщення. — Авт.) видобути максимум піару, навіть зі слів. Назву важко не запам’ятати. Вона достатньо оригінальна і мені подобається, таку назву важко викинути з голови, нема начебто глобальної претензії, та все-таки єѕ У нас є маса проектів, котрі в інших театрах ніколи б не могли появитися, бо вони мають шокуючі моменти, не залишають глядача байдужим, у нас маса соціальних проектів, ми не тільки театр, що розважає, а маємо важливіші функції — достукатися до людини, розбудити її, сколихнути, струсонути і потрясти. Для цього часто доводиться вдаватися до радикальних методів.

- Чи гастролюєте Україною? Бо європейський театр вас знає. У нас ви не були. А багато хто мріє побачити хоч дещо із ваших робіт.

— Не були, та ми восени гастролювали у Львові, привезли три вистави, тепер були у Кривому Розі, Дніпрі, Херсоні. інколи виїздимо. Але для недержавного театру це в принципі дуже проблемно. Тому що, скажімо, «VIЙ» та «ПопИ Мєнти Бабло Баби» — масштабні роботи, багато акторів і декорацій, і вивезти їх за межі Києва — уже подвиг. Бо нас ніхто не спонсорує і ми те, що заробили, вкладаємо в нові постановки. Нині дуже нелегко живеться недержавним театрам. 

- Ваш театр — не державний, не репертуарний, це і не антреприза, куди збирають зірок, щоб швидко і гарантовано заробити гроші. У чому унікальність «Дикогоѕ»? і чи не хотіли б ви, чи це принципове «ні», щоб з’явився, скажімо, якийсь олігарх і підтримав вас?

— Ну, слава Богу, ми не одні такі вже нині. Якийсь рух організувався, появляється достатньо недержавних театрів, декотрі навіть виживають. Є театри, котрі вдало займають цю нішу. Є «Театр переселенця». Є пластичний театр «Мізантроп». Є грандіозний спектакль-проект, взагалі некомерційний — «Хлам», це приватна ініціатива Сергія Перекреста, скажімо, його спектакль «Наш клас». Є й інші. Театр «PostPlay», наприклад. За останній рік ми можемо радіти, бо недержавні театри приходять.

 «Дикий...» — може, один з найбільш яскравих. Стартували добре, і піар у нас вдалий, і по фестивалях вдалося поїздити. Нам допоміг такий проект, як «Афродизіак», — спільний з ірмою Вітовською та іншими продюсерами. 

Ми не проти мецената, якщо б такий знайшовся, та нині частіше наші олігархи повій у шампанському купають, а не підтримують театр.

- Максиме, на такому зламі, коли приходять до глядача нові режисери, такі як, скажімо, Сергій Перехрест, успішний бізнесмен і ресторатор, що переконаний: усі театри мали б отримати потенційного глядача, але наш глядач, на жаль, здебільшого має травматичний досвід від спілкування із «мертвим» нецікавим театром. А хто для вас є авторитетом нині у професійній сфері?

— Сьогодні одне покоління відходить і приходить інше. Це факт. Та для мене взірцем є Дмитро Богомазов — безумовний авторитет, наче знак якості, людина, котра ніколи нижче своєї планки не робить вистави, він завжди досить оригінальний і тримає свою лінію. Це викликає повагу. Часто режисери державних театрів наче «заспокоюються» — і тут уже все. Для мене ще одним радісним відкриттям — і це не тому, що сьогодні я тут роблю спектакль — є Івано-Франківський театр і особистість Ростислава Держипільського.

- А як ви запізналися? Бо від Ростислава журналістська братія чула не раз про те, що він хоче запросити Максима Голенка.

— Ми влітку поспілкувалися, у мене закінчився проект «Афродизіак», і я прийняв запрошення. Вони якраз переглянули мою постановку «Каралєва красати», що ішов у театрі «Золоті ворота», і запалилися ідеєю спільної праці. Я щасливий, що ми зустрілися. Театр у вас прекрасний, трупа феноменальна, і працювати мені дуже легко. Держипільський виростив, випестив молоде покоління, я бачу, як він носиться з ними, як з дітьми, вони о дев’ятій ранку вже в театрі і о десятій вечора ідуть. Вони мені під час першої репетиції радісно заявили, що готові і на нічні репетиції. А я знаю театри, де актори режисеру показують на годинник: мовляв, робочий день закінчився.

- Репетиції попередньої опери — «Гамлета» — інколи тривали й до п’ятої ранку.

— Мені сказали. І це викликає повагу. Усе, що режисер вклав у них, усе проросло. Тут така ніжна вольниця, це досить демократичний театр, є театри, скажімо, залякані, що живуть під диктатом. Тут у вас така хороша атмосфера, і те, що Держипільський дає можливість своїм акторам зніматися і не ставить палки в колеса, як інші керівники, то дуже грамотно і дуже по-людськи. Ми так одного актора в «Афродизіак» не змогли ввести, бо його керівник з провінції не відпустив. Мені з вашими акторами дуже легко працювати, всі адекватні і пластичні. Це для мене відкриття. і люди, і їхня праця. Наприклад, такого спектаклю, як «Гамлет», нині в Україні нема, за всіма критеріями це одне із найпотужніших вражень для мене в українському театрі, це несподіване і приємне потрясіння. Мене вразила вистава «Майже ніколи не навпаки», я в жодному українському театрі не уявляю такого підходу і такої епохальної роботи. і те, що Ростислав Ореста Пастуха сюди залучив, також викликає повагу, бо він один із найкращих режисерів в Україні серед молодих. 

- Вони обоє — косівські хлопці.

— Так, я знаю. Так сталося, що я був його першим режисером. Я колись в Коломиї ставив «Boa constrictor», Ореста туди ми вводили. і це приємно згадати.

- Звідки ви родом і як сталося, що обрали фах режисера?

— Я народився у Миколаєві, у нетеатральній сім’ї, а виховав мене і зробив із мене актора місцевий український театр. У середині 90-х там гостро проявилися кадрові проблеми і вони створили театральну студію, залучивши до неї школярів. Щоб випускники одразу залишалися і заповнювали вакансії. і так вийшло, що проект студії театральної, як не дивно, був дуже успішним і з перших 20 школярів 15 працюють нині в театрі. Був хороший педагог. і я вдячний. Без освіти після школи  почав працювати в театрі, потім вступив до Харкова, а наступного року — до Києва.

- Нині не граєте?

— Ні, я обрав режисуру. Це друге народження.

- На вашу думку, чого бракує українському театрові нині найбільше — грошей, людей, цікавих ідей чи ще чогось?

— На жаль, в українському театрі ті самі біди, що і в державі, — кумівство, корупція, інші негарні речі. Найгірше, що у нас нема системи театру, принципу змінності керівника: коли людина приходить до державного театру, її звідти мають винести вперед ногами. Поки керівник молодий, то він ще може наповнювати театр, але з його поважним віком часто театр загниває разом з ним. У Німеччині — я там працював — керівники мають контракти і дуже легко переїздять із міста в місто по закінченні контракту. Керівник не тримається за крісло, і тому весь час нове повітря, люди зацікавлені прийти на нове місце і щось там створити. Оцінюють за творчим потенціалом. У нас так не завжди. Нині відбулися спроби переукласти контракти, але зазвичай це фікція. Я кажу про Київ, там зміна керівництва відбувається в якомусь крайньому разі, коли вже все винесли і від театру — тільки назва, нема що вкрасти і трупи нема. 

- А ви пробували податися на конкурс?

— В принципі, у мене є досвід і я гадаю, зміг би бути корисним театру. Знаєте, у мене була спроба в Києві податися у «Малий драматичний». Тож маю невдалий досвід. У Миколаївському театрі нині, знаю, ситуація катастрофічна. Туди прийшов переможець конкурсу, новий керівник. Старий, котрий знищив театр, не йде, а забарикадувався в театрі і подав позови в усі можливі суди. Бо для нього театр — годівниця. Поки триватиме судова тяганина, театр тихо вмиратиме.

- Розкажіть, чим цікава для вас нова постановка — «Пристрасті Тіля»?

— Може, це і не дуже грамотно, але я завжди розумію все, коли сам побачу виставу, на прем’єрі. Так вийшло, що цю п’єсу дуже давно не ставили, в Рівному і в Луганську — ще до війни. А п’єса ця насправді унікальна, довго лежала в портфелі, а нині вона попри те, що в тексті — абстрактна Фландрія, дуже співвідносна з подіями, котрі переживаємо ми. Мені так видається. Там дія відбувається під час війни, є величезна іспанія, котра воює з малою Фландрією, є Філіп, котрого взагалі місцями виписано реально як Путіна вже тоді. Хтось стає в таких умовах колабораціоністом, хтось доносить, хтось — діяч культури, і що йому в таких умовах робити — запити чи забути про своє покликання і заплющити очі на все, чи йти на фронт... і, незважаючи на те, що написав п’єсу російський сатирик Горін, вона актуальна для нас. Робота наша дуже масштабна, і ми сподіваємося із цих клаптиків скласти вдалий пазл.

- А чи могли б ви привезти до Івано-Франківська щось із ваших робіт?

— Ми не втрачаємо надії. Можливо, «VIЙ».