Майдан вимагає діяти

Досить було побачити обличчя людей, які зранку на заклик опозиції збиралися у парку біля червоного корпусу Київського університету, щоб пересвідчитися: влаштована в суботу «Беркутом» кривава ніч на Майдані Незалежності провела чітку межу між "до" і "після", між майже фестивальним Євромайданом і тим, що ще буде відбуватися на столичних площах і з країною взагалі.

У неділю, 1 грудня, в парку Шевченка вже з десятої – багатотисячний натовп. Збір призначено на одинадцяту. В багатьох молодих людей – велосипедні чи мотоциклетні каски, в іноземних журналістів – протигази. Жорстокий розгін студентів «Беркутом» напередодні показав, що від влади можна сподіватися чого завгодно.

Люди стояли так щільно, що можна було зігрітися. У такому натовпі важко зробити навіть півкроку, аби пропустити вперед автомобіль озвучки. «Це такий народний шейпінг», - жартує жіночка з саморобним плакатом, на якому зображено президента в шапочці, виразно схожій на презерватив. Час від часу натовп вибухає ревом «Слава Україні! Героям слава!», «Слава нації! Смерть ворогам!», «Україна – понад усе!». Між партійними прапорами – червоно-чорні. Спершу дещо незвично бачити і чути все це у Києві. Але потужний хор, який підхоплює начебто суто західняцькі, бандерівські речівки, не залишає сумніву: столиця прийняла радикальні гасла. Київ, ситий Київ, який кілька років поблажливо і терпляче ставився до нахабності донецьких у владі, нарешті розгнівався і не збирався пробачати. Суботня ніч змінила і настрій протесту, і порядок денний, і цілі. Питання євроасоціації відійшло на другий, якщо не третій план, залишившись лише приводом висловити владі все, що так довго накопичувалося.

У неділю на Майдан вийшло приблизно 800 тисяч людей. Під різними прапорами, різного статку і статусу, різного віку, з різних куточків країни, українсько- і російськомовних. Як справедливо відзначив Микола Азаров, майже ніхто з них не читав текст угоди про Асоціацію. Зате всі вони точно знали, чого хочуть – усунути від влади Віктора Януковича і уряд, винних у кровопролитті. Українці відмовилися миритися з тим, що насилля стає аргументом влади у політичному протистоянні.

 Що вражало – у людей не було страху. А здавалося б, саме ж на це розраховувала влада після невиправдано брутального розгону студентів. Лідери опозиції заледве стримували натовп від радикальних вчинків, почасти безуспішно. Почалося з ялинки. Міліція просто втекла з Майдану, відчувши настрій людей. Молодики кинулися розривати елементи головної «йолки» країни, трощити загорожу довкола неї. Потім люди на свій розсуд «прикрасили» ялинку, перетворивши її на своєрідний арт-об’єкт вуличного революційного креативу. Особливо не церемонилися і слів не добирали. Написи на зразок «Азаров, іді на хій» - це радше норма сьогодні, є й значно жорсткіші. У 2004-му таке б сприйняли як вульгарність і порушення толерантного «помаранчевого» стилю. Дев’ять років тому доброзичливий, світлий люд на тупуваті жарти опонентів про «кота Леопольда» пропонував жити дружно і пригощав «синьо-білих» чаєм і бутербродами. А сьогодні не проти повісити винуватців розправи над студентами на ялинці. Замість іграшок.

Захоплення приміщення Київської міської державної адміністрації – закономірний наслідок такого протесту. Люди готові були й на Межигір’я піти штурмом. Одне з гасел Майдану – «Діяти!» Він вже не хоче слухати декларації і заяви про наміри. Він готовий негайно втілювати їх. Тому захоплену будівлю КМДА майданці вважають своєю перемогою, попри всі застереження лідерів опозиції від агресивних дій. В приміщенні влаштували штаб і пункт обігріву. Тут можна перекусити і поспати. Політикам довелося змиритися.

Протистояння між владою і суспільством досягнуло піку за все існування незалежної України. Начебто, нічого несподіваного: ми ж завжди відчували і знали, що владна «еліта» і народ живуть в паралельних вимірах, згадуючи одне про одного хіба на виборах. Власне, в цьому і полягав негласний суспільний договір: можете красти з бюджету, але давайте вижити і не чіпайте нас. Цей договір порушено грубо і жорстоко. Влада виявилася не просто злодійкуватим паразитом, а звіром, небезпечним для життя і здоров’я звичайних громадян. Майже мільйонний натовп на Майдані – результат усвідомлення, що ця влада несумісна з життям.

І вона того ж дня ще раз це довела. На Банковій, поблизу будівлі Адміністрації Президента, «Беркут» жорстоко розігнав натовп, очевидно, спровокований на замовлення самої влади. Зараз є вже достатньо підстав вважати побоїще на Банковій зрежисованим владою спектаклем, метою якого було очорнити саму ідею протесту. Показати пікетувальників хуліганами і погромниками, яким дуже далеко до тих європейських цінностей, за які вони вийшли на вулицю.  Прекрасна картинка для російських телеканалів, якою ті радісно скористалися.

Високий рівень мобілізації і протестних настроїв полегшує завдання провокаторам. Лідерам опозиції доводиться докладати зусиль, аби втримати людей від агресії. За це чимало з протестувальників закидають Кличкові, Тягнибоку і Яценюку слабкість, некомпетентність, «злив і зраду Майдану». Послаблюючи тим самим позиції лідерів у протистоянні з владою. Мирний ненасильницький протест, на якому наполягає політична опозиція, – блокування адмінбудівель і вулиць, мітинги на Майдані – багатьом «гарячим головам» здається проявом нерішучості, а переговори з владою – зрадою. Однак події на Банковій – переконливий доказ, що саме лідери в цьому випадку мають рацію, насильство вигідне тільки владі і неминуче приведе Майдан до поразки. А не виключено, що і до громадянського конфлікту й розколу країни. Як сказав один з учасників подій на Банковій, там він зрозумів, що треба слухатися керівництва, потрібна чітка координація, структура, план, інакше – кінець. До такого ж висновку дійшов і відомий активіст, блогер, ще донедавна затятий прихильник насильницького повалення режиму Дмитро Різниченко. «Панове, опозиція не "зливає протест". Опозиція намагається втримати в рівновазі ситуацію, навмисне викликану людьми, які нас щиро ненавидять. І від того, наскільки влада та опозиція зможуть зараз домовитися, залежить, чи вийде наша незріла країна з цієї заварушки неушкодженою», - заявив Різниченко. Кому-кому, а Дмитрові, засудженому за бійку з «Беркутом» під час «мовного майдану», навіть найбільш «гарячі голови» не зможуть дорікнути боягузтвом.

Отже, окрім віри і гніву, повинен бути і здоровий глузд. Розум ніхто не відміняв. Нехай лідери не завжди виправдовують наші сподівання, нехай хотілося б все й одразу. Але єдиний шанс на успіх – це спільна злагоджена дія, взаємна підтримка, координація зусиль. Якщо лідери не влаштовують – поміняємо їх на якихось наступних виборах. Зараз треба вибороти саму можливість когось колись обирати. Відстояти право щось вирішувати у власній державі. Взагалі мати державу, яку зможемо називати своєю.

Сергій БОРИС, "Галицький кореспондент"