Як Іван Сметанюк з Прикарпаття йшов на розстріл з усмішкою, бо на Паску у рай попадають: Історія 29 місяців російського полону

Іван Сметанюк з прикарпатського села Рогиня - захисник Маріуполя, офіцер одного із підрозділів 36 окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. Він один із українців, яких у вересні 2024 повернули з російської неволі.

Іван розповів Бліц-Інфо про бої за Маріуполь та про те, як пройшов настрашніше - 29 місяців катівень у російському полоні. Далі - відредагована та скорочена історія морпіха.

Перші бої та відхід у Маріуполь

Для Івана велика війна почалася з нічного дзвінка від кума з Херсонщини, який розоповів про російські танки. З просоння сприйня він не повірив, але вже за пів години все змінилося.

«О 4 ранку мені подзвонив кум з Чаплинки і каже про російські танки. Відповів, що не може бути такого. У них там стріляє, а у нас ні. І я ліг далі спати. Вже через пів години мене набрав старший сержант зі словами «війна почалася». Вдівся, сказав дружині запастися водою та їжею. І пішов. Так почалася у мене…».

Читайте також: "Не переживай, я повернуся": Дружина морпіха Івана Сметанюка з Прикарпаття дочекалася чоловіка з полону

Вже 24 лютого українська морська піхота дала перший серйозний бій. Колона з російських 16 танків спробувала прорватися, але її зупинили.

"Хлопці відбили цю атаку. Тоді бої йшли по всій смузі оборони нашої бригади. Пацани з «Азову» ще казали, що думали, що наші не втримають і їх за дві години виб’ють, така інтенсивність була. Але позиції добрі. Шість днів тримали оборону, поки сусідні підрозділи не втекли. Далі наші мусили вже вирівнювати лінію фронту та відступили".

З кожним днем ситуація ставала все складнішою. Українські війська поступово відкочувалися до Маріуполя. Вже на початку березня бої розгорнулися на околицях міста.

"Чесно, ми думали, що на Херсонщині їх зупинять. Але цього не сталося. На початку березня бої почалися вже у Маріуполі, на його околицях. Місто ще не було заблоковане, ще можна було вислизнути. А вже з середини березня ми були у кільці. Мій командир направив мене до одного із наших батальйонів. Отримав завдання працювати в інтересах нашої піхоти".

Так Іван почав працювати спільно з артилеристами. Пригадує, що якось з однієї позиції їм вдалося "накинути" аж 70 снарядів з гармати.

Місцеві жителі, за словами військового, підтримували захисників: допомагали з транспортом, продуктами, ліками.

"Автівки у нас ще не було. Ми в місті на одній із стоянок взяли дві. Підійшли до охоронця та сказали, що потрібно транспорту. Він показав, які можна взяти. У мене був матрос, який їх швидко завів. Місцеві нас дуже підтримували. Кого зустрічав — дуже хороші люди. Був такий Ванька, він у росії сидів у тюрмі. І нам каже: «Я там побув, нема там нічого доброго. Ви тільки не здавайте місто». Він нам дуже допомагав. Десь місцеві "вскрили" склад. Так тоді люди виживали... Він нам тоді ліки зібрав. А ми якось приїхали, мали персики, привітали його доньку з днем народження".

Завод Ілліча

Попри запеклий опір, морпіхи та інші підрозділи відступати квартал за кварталом. Врешті українські захисники зайняли оборону на околицях заводу Ілліча. Тут Іван зустрів місцевого чоловіка, який на самому початку війни обіцяв приєднатися до захисників. Тоді, розказує Іван, це здавалось малоймовірним. Проте він виконав обіцянку.

"Так дійшло, що зайняли оборону на околиці заводу Ілліча. Саме там зустрів "мужика", якого у перший день війни бачив. Він тоді на мопеді їхав і кричав, що до нас прийде, але їде додому і залишить там мопед. Здоровий такий, років під 50. Ще тоді подумав "ага, прийдеш ти до нас". А на Ілліча зустрічаю. "Я ж казав, що прийду". Ще просив у нас кулемет, дуже його хотів. Подзвонив піхоті нашій, ті приїхали та забрали його до себе".

Наприкінці березня ситуація погіршувалася, росіяни мали перевагу у всьому. Оборонцям бракувало боєприпасів, продукти та медикаменти швидко закінчувалися.

Втім, як каже Іван, ключовою подією під час оборони заводу стала подія, коли кілька сотень бійців зникли зі своїх позицій. Це призвело до дірки в обороні, яку закрили ціною багатьох життів.

"Важко стало... Вони відкрили позиції. Ми відбили їх, але було багато втрат… Тоді ті пацани думали, що буде коридор... В той день викликав їх по рації, але мені ніхто не відповідав. Пішов глянути у їхній бліндаж, він поруч був. Заходжу, а там пусто, людей нема, але все залишили — рації, зброю, снарягу…".Спроби прориву і трагедії

У середині квітня командування прийняло рішення спробувати прорвати оточення - бійцям наказали підготуватися.

«11 квітня командир дав наказ прийти на пункт управління дивізіону. Ми прибули. Нам сказали, що буде прорив на Запоріжжя. Підготувалися – зробили запаси води, їди. Познімали важку амуніцію. Погрузилися на машини. Загалом, сформували десь 12 колон. Три колони виїхало. Четверту вже накрили росіяни. Все. Ми не виїхали…»

Наступного дня відбулася ще одна спроба, але вона закінчилася трагічно, ділиться Іван.

«12 квітня знову спробували прорватися. У нас ще було декілька танків, але їх знищили одразу. Тоді загинув і комбат танкового батальйону і медикиня, яка його витягувала. В той день загинули та отримали поранення десь 500 людей. Це був дебілізм, виходити тим самим маршрутом на наступний день…».

Полон

Після навдачі командування повідомило військовим, що можуть здатися чи спробувати піти на Азовсталь, де оборонявся "Азов" та інші підрозділи.

Дехто вже був готовий дати останній бій, а інші просто не мали сил продовжувати боротьбу - серед бійців панувало відчуття безвиході.

"Комбриг сказав, що хто хоче, може спробувати прориватися, або виходити на Азовсталь… А половина навіть не знала, де та Азовсталь. Багато вже не хотіло на позиції йти, бо світла не було видно… Піхота вже тоді прийняла рішення здаватися. В нас ще замполіт був, який кричав "ми всі помремо". Всі сиділи, дзвонили рідним…".

Іван та кілька бійців вирішили прорватися з оточення. Однак проти цього виступив його прямий командир - прийняв рішення здатися, щоб уникнути ще більших втрат. Військовий пригадує, тоді подзвонив дружині та сказав, що «навоювався», але все буде добре, нехай чекає - він скоро повернеться.

"Весь день чекали на здачу. 1 500 тисячі чоловік сиділи в одному великому бункері та чекали. Вже жартував, що навіть нормально у полон здатися не можемо. Тоді вірили, що у полоні будемо пів року, як це обіцяло політичне керівництво".

Врешті захисники вийшли.

"Росіяни нам ще тоді подякували за оборону. Це було дуже дивно. Вони похвалили певні підрозділи. От підійшов російський офіцер і каже: "2 рота морської піхоти є? Пацани, але ви нас накришили». Чи "ви нам на проспекті Металургів доброї пі*ди дали". Похвали були приємні. Звісно, вони були злі, але військова солідарність… Також вони нас попередили, що нас повезуть у глиб росії, а там тилові криси і нам пі*да…".

Перші дні в полоні

Іван та його побратими опинилися на місці, яке місцеві називали "фазенди". Тисячу людей помістили в один барак, а поранених — у сусідній. За словами морпіха, українські медики, які були серед полонених, намагалися допомогти, але не було чим - лише вода, бинти та перекис. Жодних ліків, антибіотиків чи знеболювальних росіяни не дали.

У бараці військові пробули три дні. Лише раз їх нагодували та дали води - один з тюремників зайшов й кинув на всіх дві півтролітрові пляшки води. Збирали дощівку, не було іншого виходу.

Опісля їх погрузили в автобуси та відвезли до Оленівки. Там і почалося справжнє пекло.

"Там нас зустрічала «прийомка». Коридор зі спецназу - в них у руках ремені, портупеї. Тільки виходиш з автобуса — вже б’ють. Стоять троє спецназівців і той, хто записує твої дані. Першим вийшов наш командир дивізіону. Він був дебелий, здоровий. Почали його гамселити, а він не падає. Тоді черга дійшла до мене. Питають:
— Звання?
— Капітан.
— Посада?
— Начальник розвідки.
Вони такі: «Парні, развєдка!?». І почалося: удар у ребра, у вухо, ззаді. Я впав, мене підняли:
— Ну, біжи!
Сто метрів я пробіг дуже швидко, так, що навіть не встигли вдарити. Думаю: «Ну, хоч це минулося». Але тут крик:
— Ей, спринтер, назад давай!
Повернувся, біжу знову, але тепер повільніше. Кожен бив, хто хотів. Потім мене поклали на землю, потоптали, але вижив".

Після цього їх усіх завели на другий поверх будівлі, там було пусто, стояла лише буржуйка, а вікна були забиті клейонкою. Полонені випросили матраси.

Також їх обшукали, забрали все, що мало якусь цінність. Іван, на щастя, зміг заховати обручку, поклавши її в шов своїх штанів. Далі їх залишили без їжі та води, і вони просто сиділи, чекаючи, що буде далі.

Через деякий час бранцям сказали, що потрібно когось відправити на допит. Вибрали старшину. Той повернувся з розповіддю, що не сильно били, бо йому не було що розповідати. Далі на допит повезли всіх офіцерів з Іванового підрозділу.

"Допити були жорсткі. Один із них, із акцентом (кавказьким - ред.), питав: "Слиш, ти мнє всьо расскажеш, понял?" Я не знав, що йому відповісти. Він нічого конкретного не питав... Били дуже сильно, підписав якісь папери, навіть не знаю, що саме — не дали прочитати. Потім нас завантажили у КамАЗи та відвезли назад".

Таганрозький ізолятор

Незабаром приїхала російська військова поліція і повезли їх в росію, до Таганрогу. Спочатку завезли на місцевий аеродром. Там вони мали надію, що їх, можливо, обміняють, адже молодших офіцерів відібрали та посадили в літак. Але цього не сталося - Іван з побратимами опинилися у сумнозвісному СІЗО, яке стало катівнею для українців.

"У СІЗО нас зустрічала нова «прийомка». Це не просто били. Водили по кабінетах: тут питають, там записують дані, десь бриють, важать, і всюди отримуєш удар. Ти просто йдеш по коридору, а кожен має тебе вдарити, бо він "русскій". Нарешті завели в камеру. Камера була страшна, на трьох. Ні матраців, ні подушок, нічого. Хіба наклеїли на стінах плакати з їхнім гімном, путіна, якісь обовязки. Сказали вивчити, бо якщо ні – нам пі*да. Ми то цілий день вчили. Стоїш і вчиш... Через деякий час принесли порвані матраци й сказали: «Спіть». Але до того ми стояли, бо сидіти забороняли".

Паска

24 квітня був перший допит, пригадує Іван. Це був день народження його дружини, а також в Україні святкували Великдень. Морпіха привели до слідчого, який почав звинувачувати його у вбивстві цивільних.

"Молодий хлопець, схоже, щойно з інституту. Я привітався: "Здраствуйте, гражданін начальнік". Він почав питати, що я робив, чи вбивав. А я почав якусь дичину вигадувати. Ми заздалегідь домовилися з побратимами, що так робитимемо. Але слідчий вирішив, що треба «обробити» мене...

Шість із половиною годин мене били у сусідній кімнаті. Назад приводили. Слідчий питав, чи вбивав там то там. Казав йону "ні". Били, знову випитували... Підключали до "тапіка" (польовий телефон, який росіяни застосовують для тортур струмом - ред.). До геніталій... Кричав, що все підпишу. Ведуть до слідака і думаю, що ні, ніфіга, не підпишу...".

Через чверть доби тортур Іван сказав катам, що не може більше, краще хай його розстріляють. На що слідчий відповів: "Харашо. Рєбята, растрєляйтє єво і закапайтє".

"Завели в довгий ангар. Сказали йти в кінець. Йду до стінки й думаю: "Паска, у дружини день народження, а я на розстріл... Але баба казала, що хто помирає на Паску, той у рай потрапляє". Усміхнувся собі і йду... Далі думаю, аби лиш вони попали, щоб не мучився. Став до стінки. Спитали мене, чи готовий. Відповів "так". Вистрілили мимо кілька разів. Кричать мені: "Тєбє павезло, нє попалі. Іді назад".

Івана привели назад до слідчого, де слідчий вже випитуваі про позиції, склади. Згодом захисника відвели до камери. Там Іван дивився на себе в дзеркало і думав, для чого йому це все.

"У нас в камері у туалеті була мийка, металева. У ній кути підняті і гострі, аби "скривалися". Стою, дивлюся у дзеркало – побитий, у крові, недострижений налисо і думаю, а на*уй це мені все треба… "Вскриюсь", реально хотів...

Але ні, не хороший день "вскриватися" – у малої (дружини - ред.) день народження, Паска… Тут вже і інспектор почав "кіпішувати", де я пропав. Бо йому прилетить, якщо зі мною щось станеться. «Ееее, вихаді адтуда!». Вийшов, каже мені, щоб сідав їсти. А на стояло сто грамів води з якоюсь фігнею. І ще маленька паска…"

Життя у СІЗО 

У Таганрозі на Івана чекало ще декілька таких же допитів, кожен з них був схожий на попередній... Далі він потрапив до СІЗО у Брянській області.

"Таке ж саме. Але активно використовували електрошокери. Тут кожен день шокером. В полоні можна витримати все, тільки не електричний струм. Це така фігня, що згадаєш все. І допити стали більш детальними. Нас хтось поздавав. Слідчий на допиті давав мені протоколи, де все чітко було написано, що я робив у Маріуполі".

Через деякий час їх перевели у Курське СІЗО, де знову зустріли пибиттям та знущаннями.

"Весь 2022 рік ми надіялися, що нас скоро обміняють. Чекали їхніх свят, бо вони ж люблять там «дєнь пабєди». І так всі їхні свята. Так і пройшов рік… У 2023 у нас почалася відбиваловка. На допити водять періодично. Близько 40 їх мене було, і майже всі мене били. Вже змирилися, сидимо… Почали в Курську книжки видавати, правда специфічні. За радянський союз, партію. Я вже дізнався, що колись були комсомольці, жовтенята. Я того не знав".

Українських бранців, як пригадує Іван, катували й музикою - зранку до вечора в коридорах лунали пісні російсько-радянських виконавців, які полонених змушували вивчати.

"Там Газманов, "Любе". Всякі "Смуглянки", "Катюші". Ми пісень з 20 знали. Це приходив до нас чорт, ми його між собою "Магнітолою" називали. Він заходить і каже "давайте там про мамонтьонка". Ми починаємо. Він такий ні, давайте Шатунова. І так він нас переключає...".

У 2023 році їх майже не били. Іван каже, що лише для профілактики".

"Якесь затишшя було. Дозволили навіть сідати на підлогу. Цілий день. Правда, щотижня "шмон" був. Там так легко били. Вже звик, тому кілька разів отримати палкою не було проблемою".

Хлопці у полоні не знали, що відбувається в Україні. Один із інспекторів час від часу включав місцеве радіо і там часто розповідали про Україну. Але, звісно, полонені не вірили російській пропаганді.

"А по радіо там пропаганда — знищили стільки наших. Там такі цифри, що люди в країні давно би закінчилися. Також ми слухали, як інспектора між собою говорили. Якось до нас попав такий собі Володька. Що він нам лише не порозказував. Ніби пів України вже нема — Миколаєва, Одеси нема. Росіяни по Дніпро все забрали. Ми ох*ївші. До 24 року ми думали, що воно так і є. Тоді до нас попав побратим з 3 штурмової. Він нам розказав, що і як. І ми зрозуміли, що як було у 2022, так десь і залишилося".

Червоний хрест або будь-які інші міжнародні організації жодного разу їх не перевірили. Єдина комісія, що приїжджала, була з москви. Тоді в СІЗО їм і їжу давали нормально, не били, таблетки та засоби гігієни роздавали. Але коли комісія поїхала, все відібрали.

В Курську їм дозволили написати листи додому, але під жорстким наглядом. Також почали отримувати й листи з дому. Але не всі, у його камері було двоє - серед них Іван. Листи були неймовірною підтримкою.

"Листи — це офігенно! Це підтримка! Це ковток свіжого повітря! Знаєш, що всі живі-здорові, чекають. Якось був отримав аж 4 листи за раз".

Аби вбити час, бранці змайстрували шашки з хліба та дошку для гри. Також хлопці й вишивали. Іван навіть зробив голку з риб'ячої кістки та вишив червоно-чорний прапор, а побратим на кишені слова гімну України. В певний момент з усім цим вони попалися і їх побили.

Час від часу вони влаштовували й імпровізовані "кіносенаси".

"У нас були перегляди фільмів. Там один виходить і починає розказувати. А ми слухаємо. Чувак так розповідав, що відчуваєш, ніби в кінотеатрі сидиш. Я, наприклад, «Століття Якова» розказував. Якраз від сніданку до обіду фільм встигав "залітати".

Їх забороняли лікувати. Коли хтось просив про допомогу, то їх просто били.

"У хлопців там ноги гнили. Була медсестра, яка приносила ліки, але був один, який все викидав. Коли просили таблетки - били, бо просять. "А не можна хохлів лікувати". Жалітися не було сенсу, бо це нічого не дало б".

Коли б'ють - в України все добре

У серпні 2024 бранці почули звуки сирен. Над СІЗО пролетіли ворожі вертольоти.

"Над нашими головами пролетіли "вертушки". Ми їх порахували, а потім побачили, що назад повертаються не всі. Тоді зрозуміли: ага, їх збили. Щось відбувається. Пізніше ми підслухали розмову між інспекторами: один питав іншого, чи той вивіз своїх, і сказав, що «хохли майже до Курська доходять». Ми були в шоці, але зрозуміли - не все так погано у нас".

Щоправда, одразу після цього пачалися сильні побої.

"А як нас били, то ми знали, що в Україні щось хороше відбувається. У 2023 році, коли нас не били, ми навіть почали переживати. А тут усе змінилося. На мене двічі на день спускали собаку. Я вибігав із камери, ставав на "розтяжку", і кінолог спускав її. День у день. Б'ють, собака гризе, а в цей час голосно грає музика.  І така «двіжуха» тривала десь місяць".

Мило, зубна паста та прогулянки

 Наприкінці серпня полонених почали вивозити невеликими групами. Спочатку подумали, що це нарешті обмін.

"Ще помінявся червиками і штанами. Віддав йому своє рване, бо був впевнений, що його на обмін повезли, тож переодінуть, а моє вбуло порване".

Настала черга Івана - очі та руки замотали скотчем та посадили а автівки. Так він потрапив у Борисоглєбськ у Воронезьків області, знову у СІЗО. Не обійшлося без несподіванок, що здивували бранців.

"Було ніяково, бо невідомість. У Курську принаймні знав, на що чекати від наглядачів. Вже там такої "прийомки" не було. Так, два ляща вхопив, бо голову підняв. Це здувувало. Ще дали якісь віршики вивчити – «Простітє нас расіянє» і «мама, я тварь, убіваю рускіх». Якщо збивався, то за це били. Я вже їх забув, а тоді якось все запам’ятовувалося швидко. На провірці нас побили, але так, щоб просто знали, що можуть. Правда, мені дісталося більше, бо тут було правило, якщо закричиш то перестають бити. А у Курську ж було навпаки".

Військовий пригадує, що їм почали видавати великі порції їжі. Також видали й речі для розваг - шашки, книжки без пропаганди. І почали випускали на прогулянки.

"Якийсь чувак посилку отримав. Ми офігіли від того, куди попали. Нам ще дозволили листи додому написати, але мій ще не прийшов. І прогулянка була, ми два роки сиділи сонця не бачили. І мило, і зубна паста...".

Одного дня їх повели до слідчого, який заявив, що кожного дня хтось з полонених має проситися на допит. А він тоді подзвонить у ФСБ та доповість, що вони у всьому зізналися і бранців подадуть на обмін.

"Ага, обмін. Звісно, не повірили. Ну, ми цього не зрозуміли. Знали, коли хтось проситься, то він йде "настукати". Були в Курську такі серед нас. Повернулися у камеру вернулися і вирішлили, що ніхто не буде проситися. Тож наступного дня нас вивели і побили. Далі слідчий запитав, чому ніхто не попросився. Ми пояснили. Він сказав, що маємо проситися. І мене повели на допит. Ну, він мені сказав, що треба нормально поговорити, бо не прихильник силових засобів".

Обмін

Одного дня у камеру відчинилися двері і Іван почув "Сметанюк, Зорянич, на вихід!".

"Думаю, тільки нормально почав сидіти, а тут це. Перед цим ще чув, що шось між собою інспектора про перевід полонених у Старий Оскол говорили. Нас відвезли у Воронеж, посадили у поїзд. Їдемо. А там знайомий їде з яким разом сиділи. Чуємо, той наш, той з "Азова", той звідти. І всі засудженні. Кажу побратиму, що нас, певне, на суд везуть. Завели до нас чувака з "Азову". Він нам ще сказав, що на обмін везуть. Не повірив та відповів, що вже купа разів про це чув і, певно, знову у якусь п*зду переводять. Ми тоді ще на ящик "снікерсів" засперечалися. Я програв".

У Брянську поїзд зупинився. Бранців вивели з вагонів та відвезли у Новозибков, що неподалік Білорусі.

"Завели у камеру, нагодували. І нас не били. Взагалі. Акуратно все. Думаю, якась дичина. Зранку підняли, нагодували, даді вивели та посадили в автобуси. Там почули, що їдемо у Гомель. Їду та дивлюся на дерева. Два роки не бачив. Так красиво".

Під час поїздки Іван вирішив, якщо обмін зірветься, то втече у ліс, але назад точно не повернеться.

"Ми ще поїли - нам якісь там волонтери роздали пакети з їжою. Сказали, що то "комплімент від Лукашенка". І дивлюся, нас реально везуть на кордон з Україною! Побачив напис "Україна", синьожовтий. У мене сльози течуть і собі думаю, аби всіх руских привезли, бо не дай Бог! Привезли на місце, дивилюся, руских вишикували, мордовороти такі. Щось там їх рахують, щось перевіряють... Далі кажуть виходити з автобусів. Вийшов і в голові одне - треба йти пошвидше. Так і перейшов кордон…".

Морпіх сів в український автобус. Невдовзі їх зустріли свої.

"Мої морпіхи дали дружині подзвонити. Вона запитала, чи я скучив. Відповів, що вже вдома, потім передзвоню. Не сказав, що її люблю… Скільки всього хотів сказати, але в той момент все забув. Ще всю дорогу думав, що маю їй сказати…".

Вже в Україні Іван потрапив на карантин. Попри заборону на відвідування, до нього приїхала дружина Анна. Коли зустрілися, він просто мовчки дивився на неї. Каже, почали заново знайомитися. Але це, ділиться він, був найкращий момент у його житті.

Далі на нього очікувало кількамісячне лікування та реабілітація. Іван шукав рідних бранців, з ким він був разом у полоні, аби передати звістку. Також разом з дружиною вони при кожній нагоді нагадують, що не можна забувати про полонених - ходять на акції-нагадування на підтримку полонених та безвісти зниклих захисників, де б вони не проводилися.

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!