Страсті по “Століттю Якова”, або якого кіно нам бракує?

В останню ніч вересня 2016-го український інтелектуальний простір збагатився черговою гарячою темою для обговорення. Канал 1+1 показав у прайм-тайм чотири серії телевізійного художнього фільму “Століття Якова”, знятого за однойменним романом Володимира Лиса.

Уже декілька днів не вдається дійти згоди, що ж ми таки побачили: довгоочікуване якісне українське кіно для масового глядача чи черговий мильний лубок із поверховою мораллю? Напевно, однозначної відповіді на ці питання немає, пише Тетяна Трофименко для УП.Культура.

Ім’я лучанина Володимира Лиса донедавна не було відоме широкому загалу, попри те, що його перші спроби в драматургії та прозі належать до початку 1990-х. Рукопис роману “Століття Якова” 2010-го року потрапив на конкурс “Гранд-коронації слова”, де брали участь лауреати 10 попередніх років, і там – волею долі? – його прочитала Оксана Забужко, несподівано вподобала й дала “путівку” у велику літературу.

У передмові до видання в харківському “Клубі сімейного дозвілля” метресса сучасної української літератури не шкодує похвал для цього “житія” древнього Якова з поліської глибинки, що “серед засилля сучасного літературного силікону” видається єдиною справжньою, “направду доброю книжкою” “про дядька-поліщука, мужчину з вимираючої породи справжніх, якого, як тріску, жбурляло по водах вийшлого з берегів XX століття”.

Забужко говорить навіть про те, що після “Століття Якова” склад “першого ешелону” сучасної української літератури доведеться переглянути, а ще – мріє: “…який би за цим романом можна зняти фільм! Куди там “Мосфільму” з Голівудом… І не треба на те мільйонних затрат, коштовних зйомок, комп’ютерних спецефектів — досить лиш гарного режисера й акторів: таких, щоб відчули й чесно відтворили той градус людяности, що його закладено в цій історії…”.

За шість років, що минули, до “першого ешелону” Володимир Лис так і не потрапив, зате ідея щодо кіно здійснилася – значною мірою зусиллями непримиренного критика письменниці Андрія Кокотюхи (цікаво, чи знає той, чию мрію втілив?).

Саме Кокотюха став автором сценарію до фільму – першого в “історичній лінійці” телеканалу 1+1. Відомо, що автор роману побоювався, щоб в екранізації його твору не стало “більше Кокотюхи, аніж Лиса”, однак, як на мене, його страхи виявилися марними: на екрані втілено всі ті меседжі, які прочитувалися на папері. Що ж до мистецького рівня – збіг 100%.

Якщо відкинути думку про те, що будь-який твір, написаний українською мовою про криваву українську історію є за замовчуванням геніальним, і звернутися безпосередньо до тексту роману “Століття Якова”, доведеться визнати, що за стилем і рівнем письма цей текст не виходить за межі реалістично-народницької традиції.

Сентиментальний, із шаблоновими характерами персонажів (кожен втілює якусь одну ідею – зрадник, герой, злочинець тощо), із простою і абсолютно нехудожньою мовою (тут до речі буде згадати й неодноразово хвалений “поліський діалект”, який нібито є окрасою творчої манери Володимира Лиса, а насправді більше нагадує звичайний пострадянський суржик, забарвлений поодинокими автентичними формами на кшталт “ви-те” чи “неїна”) із лінійним сюжетом, який хоч і подає події життя Якова “порціями”, але однаково лишається монотонним переказом його біографії “за сто років”.

Звісно, формат “родинної саги”, якої не написав у сучасній українській літературі тільки лінивий, відразу дає карт-бланш для тлумачення тексту в дусі героїчного епосу.

Роман Лиса вливається в дискурс у той момент, коли історична та ідеологічна проза стають трендом, що його формує саме життя (протягом 2010 року побачили світ “Музей покинутих секретів” Оксани Забужко, “Чорний ворон” Василя Шкляра та “Записки українського самашедшого” Ліни Костенко).

От тільки Яків Мех із села Загоряни на Волині мало надається на роль епічного героя, і цю думку цілком влучно сформулювала Оксана Забужко, уживши порівняння з тріскою, яку носить по водах історії.

Опинившись у вирі боротьби режимів і імперій, Яків – пересічний українець, – насправді не приймає ніяких рішень: вступає до тієї армії, у яку беруть; кохається з тією жінкою, котра опиняється поруч. Він не хоче відстоювати жодних ідеалів чи боротися на чиємусь боці, лише вижити.

І за жанром, і за ідейним наповненням “Століття Якова” найбільше нагадує роман Уласа Самчука “Марія” – апофеоз безмежного терпіння нашого народу.

Ті самі враження отримуєш і під час перегляду серіалу. Молодий Яків Мех не може дати собі ради навіть із коханою дівчиною Уляною, яка не відзначається адекватністю поведінки: зваблює головного персонажа, знаючи, що виходить заміж за іншого, потім довго “спокутує свій гріх”, терплячи побиття від чоловіка (така несамовитість, на жаль, уже стала неодмінною рисою жінок-українок у літературі від згаданого роману Самчука до Люко Дашвар).

Набагато сильнішою від нього за характером є Зося, польська шляхтянка, що ставить селюха Меха перед фактом: тепер я житиму з тобою тут, у Загорянах.

Одним із найбільш рішучих учинків старого Якова є вбивство наркодилера Ростислава, “господаря” врятованої наркоманки Альонки, – здійснює він його з несподіваною для столітнього патріарха енергійністю (тим більше, що автори стрічки додали дідові ще десяток років, бо дотягли сюжет до нинішньої війни на Сході).

Очевидно, тут уже варто коротко перерахувати всі ті моменти, які спричинили негативне враження від фільму у значної частини аудиторії. А їх чимало.

Насамперед, критика стосувалася гри акторів, яка більше нагадує сільську самодіяльність (статична камера, одноманітне групування в кадрі, зворушливі масові сцени, коли все село стоїть рівненько й слухає доповідача).

Убогість декорацій, порожній “не оживлений” інтер’єр, суцільна осінь протягом усього розвитку дії, новенькі вбрання на акторах, що виглядає не дуже природньо, коли йдеться про нужденних та упосліджених українських селян, суттєво знизили реалістичну достовірність фільму.

Добило ж її остаточно мовлення персонажів. Поліський колорит із реплік волиняків прибрали, мовляв, більшості глядачів буде незрозуміло, хоча насправді Лисова версія говірки (якою вона є в книжці) не викликала би жодних труднощів.

Натомість польські фрази, що їх вряди-годи вживають персонажі, що решту часу говорять українською, звучать надзвичайно неоковирно. Виникає питання, чому було не зробити серіал повністю україномовним, не експериментуючи зі псевдо-польською, німецькою та (найдосконалішою) російською?

Лемківська пісня “Під облачком” у виконанні Христини Соловій також не надто вписується в історичні реалії Волині. Утім, до кінця першої серії цього, здається, вже ніхто й не чекає, а драматичне волання Святослава Вакарчука в композиції “Не йди!” починає сприйматися цілком органічно: події розгортаються настільки мляво, що складно не піти від екрану.

Особливо тяжко дається четверта серія, на яку автори фільму майже не лишили матеріалу: всі вже померли, а знімати ще щось треба…

Отож, за відповідність екранізації первинному тексту можна бути спокійними: примітивність, шаблоновість, обмеженість художніх засобів, передбачуваний сюжет та однозначний сенс – усі ці лубочні риси, присутні в романі, знайшли своє наочне втілення на екрані. Здавалося б, оцінка такого мистецького продукту мала би бути однозначною.

Натомість на захист “Століття Якова” стало досить багато цілком адекватних людей, представників української культури, до чиєї думки не можна не прислухатись.

Частина з них наполягає на тому, що не варто чекати високої мистецької якості чи історичної достовірності від телевізійного фільму, який призначений для масової аудиторії.

Справді, можна зрозуміти, на кого розраховував режисер картини Бата Недич, який набив руку на серіалах “Ведьма”, “Хозяйка”, “Исцеление любовью”, “Пока станица спит” та інших, хоча я й маю великий сумнів, що традиційна для нього цільова аудиторія з інтересом і захопленням подивилася його новий витвір.

Принаймні, нерепрезентативна вибірка з бабусь і молодих мам, опитаних мною під під’їздом будинку в робітничому районі Харкова, засвідчила: вони “ето укрАінскоє кіно” або перемкнули, або “нічєво нє понялі” (ні, не через мову, а тому, що поразка УНР чи польсько-українське протистояння на волинських землях просто не існує в їхньому космосі).

Здається, українське кіно дивляться таки переважно свідомі українці – і далі дискутують між собою, чи потрібне воно “несвідомому” масовому глядачеві.

До речі, насправді ніхто не знає, яким є той міфічний “масовий глядач/читач”, якого ми самі вигадали, однак боюся, він мало відповідає ідилічному образу домогосподарки в білому фартушку, якій можна через 25-й кадр любовної історії закачати в мозок національну свідомість. Не кажучи вже про те, щоб підняти на боротьбу й звитяги широкі верстви населення.

Разом із тим, думаю, також не варто уявляти цього масового споживача неповносправним, який з’їсть усе, що йому згодовують професіонали від примітивного “мила”, яким – і в цьому чесно зізнається сам Андрій Кокотюха – насправді важить лише кількість переглядів, рейтинги й продажі.

Національний пафос і правильні ідеї – це для наївних патріотів, які будуть до останнього відстоювати думку “коли українське – значить, хороше“, провокуючи запекле протистояння в нечисленних лавах тих, хто насправді є однодумцями.

Власне, ми проходимо через ці дискусії регулярно: коли на екранах з’явилися “Той, що пройшов крізь вогонь” і “Поводир”, “Плем’я” і “Брати”, яким теж можна було закинути ті самі вади, що й “Століттю Якова”.

Щоразу внутрішня цензура українців серед українців є більш прискіпливою, ніж критика зовні, і за “криве слово” на адресу “нашого, українського” опинитися в числі “запроданців Кремля” можеш саме ти. А не режисер чи сценарист російськомовного мила.

Важко не погодитися з тими, хто наполягає: більше, ще більше українських фільмів! Однак якщо вони будуватимуться лише на повчальному пафосі в дусі народницького просвітництва, я проти збільшення їхньої кількості. Я – за якісне кіно, щоб не доводилося боятися того ефекту, що його може справити “Волинь” Войцєха Смажовського, якій нам нічого протиставити.

Важко не погодитися з тим, що потрібно осмислювати історію, однак не можна зосереджуватися на одній темі (а саме це чекає нас у найближчому майбутньому: екранізації роману Андрія Кокотюхи “Червоний” про ватажка УПА та “Чорного ворона” Василя Шкляра).

Очевидно, що замість “Вітальки” і “Останнього москаля” із їхнім низькопробним гумором мають з’явитися серіали, пов’язані із сучасним життям нормальних українців (зрештою, маємо один такий – “Леся+Рома”).

Важко не погодитися з тим, що кіномитцям сьогодні важко, але твердити, ніби вони починають з нуля й до Кокотюхи українського кіно не існувало – щонайменше некоректно по відношенню до Довженка та Йогансена, Параджанова й Миколайчука.

І справа, дійсно, не в мільйонних бюджетах, а в оптиці: зняти фільм, який би не нагадував виставу театру корифеїв, нині можна мало не на мобільний телефон (до прикладу, формат телесеріалу не зашкодив “Школі” Валерії Гай-Германіки зачепити болючі соціальні точки й добряче трусонути традиційний світогляд).

І наостанок: навіть якщо ми не можемо дійти згоди, добре, що маємо змогу про все це говорити.