Ту славу «не сточить іржі»...
Дещицю цікавих відзивів від шанувальників нашої газети зібрала публікація «Хай пам’ять про їхню відвагу стане за приклад... У нашій історії, крім 300 крутянців, були й інші спартанці» в «Галичині» за 5 лютого. Нагадаємо, що йшлося в ній про маловідомі героїчні діяння наших пращурів під час захисту своєї землі від різних недругів.
Ми розповіли про два такі випадки, що, як і подвиг крутянців, заслуговують тих самих вояцьких почестей, котрими й досі осипають 300 спартанців — воїнів еллінського царя Леоніда, чия відвага стала символом виняткової мужності й лицарської переваги в бою з переважаючими ворожими силами. Зокрема повідали про 300 «степових орлів» — пластунів-розвідників Запорозької Січі, які на кілька днів затримали 300-тисячну турецько-татарську орду, що йшла на Хотин 1621 року, завдяки чому українське військо встигло з’єднатися з польським і союзники змогли спільно зорганізуватися до відсічі нападникам. Згадали й «берестецьких непереможених», як назвали чужоземні хроністи когорту з трьох сотень запорожців, які прикрили відхід козацького війська після поразки у битві під Берестечком 1651-го.
Провели й паралель від безстрашних учасників тих подій до нинішніх українських військових, які захищають на сході України територіальну цілісність держави так само мужньо, наче перейняли естафету непереможності від своїх славних попередників, оскільки навіть недруги, здивовані незламністю, скажімо, легендарних захисників Донецького аеропорту, назвали їх «кіборгами». Проте з відгуків на той матеріал зрозуміли, що взірців виняткової стійкості оборонців вітчизни в нашій історії було значно більше...
Та спершу — про враження від згадуваної публікації Олени Бакай з Коломиї. За її словами, прочитане наштовхнуло пригадати і мовби знову відчути пережите під час відвідин кілька років тому «Козацьких могил» — духовно-меморіального комплексу пам’яток у селі Пляшеві на Рівненщині поблизу Берестечка, що належить до Національного історико-меморіального заповідника «Поле Берестецької битви». «Нам розказували ту історію, ми були вражені, з нами відбувалися чудні речі біля козацьких черепів, що їх видно під престолом у храмі тутешнього Свято-Георгіївсього монастиря, — пише пані Олена. — Всі без винятку опустилися на коліна. Тільки шепіт молитви, схилені голови і на камінь падали сльози дорослих людей. Нас мовби паралізувало. Скільки це тривало, не пам’ятаю. Але довго. Ми вийшли звідти УКРАЇНЦЯМИ».
О. Бакай також підказала нам ще один приклад української військової слави, про який теж не всі з наших співвітчизників знають і не часто згадують на державному рівні як національно значущу дату, — бої на Красному полі під Хустом, які називають найбільшою битвою українсько-угорської війни 1939 р. Той нерівний поєдинок тривав 16 березня. Тоді кілька сотень стрільців «Карпатської Січі», українських старшин з армії Чехословаччини, яка саме розпадалася, причому переважно уродженців Галичини, та добровольців з числа студентів і семінаристів змогли протриматися проти вп’ятеро більших сил противника досить довго, щоби зі столиці Карпатської України встигли евакуюватися члени її Сойму та відійшли, уникнувши оточення, головні військові частини, що відтак і далі чинили опір загарбникам.
Ось як писав про бої на Красному полі член Генерального штабу Національної оборони Карпатської України колишній підполковник армії УНР Василь Филонович: «Тут постали нові Карпатські Крути». Нині цю битву деякі історики називають іще «Крутами під Хустом». Власне, вся та військова кампанія, в якій проти 20—25 тисяч вишколених содатів хортистської Угорщини, котрі мали на озброєнні, крім артилерії, танки й авіацію, змагалося лише півтори тисячі русинів-галичан, — безумовно, ще одна «спартанська» сторінка вояцької доблесті нашого народу. інша річ, що наразі її не досліджено, як належить, і не занесено до літопису національної звитяги. Не визнано зокрема, що для України Друга світова розпочалася не у вересні, а ще в березні 1939-го.
Недостатньо пошановано в Україні й учасників битви на Трубежі, про яку відомо переважно лише вузьким фахівцям з української історії. Її теж мало вивчено, але вона, без сумніву, продовжує «спартанський цикл» української героїки. Той поєдинок відбувся через рік після битви під Крутами — під час другої навали московсько-більшовицьких військ в Україну в лютому 1919-го — біля залізничного мосту через річку Трубіж неподалік села Коржів нинішнього Баришівського району на Чернігівщині. Тоді проти військ російських окупантів, які наступали на Київ, столицю УНР, з боку Бахмута, виступили 250 добровольців з Переяславського полку під проводом сотника івана Черпака та до півсотні селян-патріотів з навколишніх сіл, які приєдналися до козаків.
Дві доби, протягом 4—5 лютого, жменька мужніх стрільців смертельно гарцювала в нерівному двобої проти вдесятеро більших сил червоних, які мали на озброєнні навіть бронепоїзд. Половина хоробрих загинула, а інші — поранені, обморожені, голодні, вкрай стомлені, витративши всі боєприпаси, відступили, але рух ворожого війська на Київ було зупинено на добрий тиждень. і це дало можливість керівництву УНР евакуюватися до Житомира, а військам Директорії організовано відступити на захід, щоб продовжувати боротьбу за Українську державу.
Власне, про те нам натякнула в телефонній розмові наша читачка Галина Перегінець із Калуша. Вона також надіслала на електронну пошту автора цих рядків PDF-файл газети «Нація і держава» за 12 лютого 2015 року з публікацією «Другі Крути» голови міжнародного громадського об’єднання «Соловецьке Братство» Георгія Лук’янчука на цю тему. Як справедливо пише автор тієї публікації, правда про подвиг героїв бою на Трубежі, як і про звитягу крутянців, «набуває особливої актуальності під час війни, розв’язаної проти України новітнім кремлівським імперським режимом! Українська влада мала б подбати про встановлення хоча б до 100-річчя події гідного пам’ятника патріотам на місці їх сміливого бою, а також забезпечити висвітлення цих подій і в шкільних підручниках, у пресі, щорічне пошанування подвигу героїв Трубежа на високому державному рівні, як це відбувається вже, слава Богу, з пошануванням героїв Крут».
Наразі ж про подвиг трубежанських «спартанців» нагадує — і то тільки шанувальникам поетичного слова — лише поезія Бориса Олійника «Трубить Трубіж», де є така строфа: «На Трубежі, на грізнім рубежі, Во здравіє поставимо їм свічі. Вони живі для нас у віковіччі, і пам’ять їхню не сточить іржіѕ».
Більше поталанило в цьому «кіборгам» з УПА, як їх іменує в листі до редакції Богдан Самійлин з Івано-Франківська, пропонуючи занести і їх до переліку «українських спартанців». Про них розповідають нині не лише скупі рядки архівних документів, а й очевидці їхнього подвижництва. Ідеться про молодих українських повстанців, які протягом кількох днів (за різними джерелами — від 2 до 5) відбивалися від трьох батальйонів німецьких солдатів, котрих підтримували танки, артилерія й авіація, у стінах колишнього чоловічого монастиря поблизу села Нового Загорова на Волині. Діялося це у вересні 1943 року. Оборону монастиря як стратегічного об’єкта на перетині шляхів УПА із сусідніх областей тримала повстанська чота особливого призначення під керівництвом бунчужного Андрія Марценюка—«Берези». До речі, з першого ж дня у штурмі культової споруди разом із особовим складом навколишніх німецьких жандармерій і солдатами вермахту брали участь і рота поліцаїв з місцевих «фольксдойчів» та сотня донських козаків — «власівців».
Як це справді нагадує оборону Донецького аеропорту, який теж був стратегічним об’єктом і який штурмували, крім тутешньої «вати», і кадировці, й «козаки» з Кубані, і спецпідрозділи регулярної армії Росії!.. і так само, як сепаратисти не зуміли захопити летовище і в найзапекліших боях за нього, німці не змогли взяли монастир, хоча його захищали лише 44 бійці УПА, а ворогів було 1,5 тисячі. Останнього дня дюжина повстанців, які зоставалися живими, покинули його стіни, з боєм прорвавшись крізь вороже кільце. Вижило потім і кілька поранених їхніх побратимів, яких вони перед тим завбачливо сховали в підвалах монастиря. А от 29 вояків УПА полягло.
Отож про двобій чоти «Берези» видано повість-хроніку Петра Боярчука «Бій під стінами храму», йому присвятив свою поему «Пам’яті 29» поет-шістдесятник Микола Холодний. Ще в 40-ві роки минулого століття заспівали й повстанську пісню «В Загорові на горі» на спомин про доблесних вояків УПА — правда, й досі невідомо ні хто написав її слова, ні хто підібрав мелодію до них. Уже в наші часи з’явився і знятий на місці бою відомий кліп Сашка Положинського «Не кажучи нікому» зі своєрідною інсценізацією окремих моментів поєдинку.
Звичайно, і бій під Замагорівським монастирем, і боротьба вояків Карпатської України з мадярами-хортистами, може, й не вписуються «кількісно» у класику «спартанського жанру», де фігурує 300 відважних, однак за всіма іншими «показниками» — бойовою злагодженістю, звитягою, витривалістю в довгому збройному протистоянні зі значно більшими військовими відділами тощо вони загалом відповідають «конкурсним вимогам».
Тим часом цілковито — так би мовити, і числом, і вмінням — до рангу «спартанців» потрапляє інший загін славних воїнів, про яких широкий загал українців, мабуть, узагалі, нічого не відає: 300 витязів Світовида (Святовита) — давньослов’янського бога війни, сонця й вогню. Так іменували вартових головного ведичного храму Аркони, столиці Прибалтійської Руси, розташованої на острові Рюгені-Руяні в Балтійському морі, котра протягом кількох століть — з кінця Х й до останньої чверті ХII — була духовно-світоглядним оплотом західного слов’янства в його спротиві німецьким і данським рицарям, які вперто й методично, цілими «хрестовими походами» сунули під брендом «Drang nach Osten» на споконвічні слов’янські землі.
Цих бійців запропонував внести до українського «спартанського пантеону» давній шанувальник «Галичини», відомий її читачам з публікацій під рубрикою «Альтернативна історія» письменник із Томська (РФ), великий друг України й опальний до офіційної Москви громадський діяч Георгій Сидоров. Про те, який стосунок можуть мати витязі Аркони до запорожців, січових стрільців та їхніх нинішніх правонаступників, які стоять в обороні держави на сході України, читайте в одному з наступних чисел «Галичини» в публікації «300 витязів Світовида».
