"Я шукала відповіді у Бога, чому мій син загинув. І знайшла". Мама пілота Степана Тарабалки з Коломийщини

Після загибелі сина Наталя образилася на Бога. Як він таке допустив? Адже вона так ревно молилася, так довірливо і щиро віддала долю своєї дитини йому в руки. Вона не спілкувалася з Господом — шукала порятунку та відповідей у духовних практиках, терапії, снах, де син подав би знак. І одночасно допомагала іншим.

Уже майже три роки як Степан Тарабалка загинув у бою. І лише зараз жінка почувається примиреною з Богом та собою. Вона розповіла hromaske про свій шлях зцілення.

Співпраця з Богом

Скільки себе пам'ятає, Наталя молилася. 

«У бабусі була сестра-близнючка. І от тета любилася з бандерівцем, була зв'язковою у їхньому курені. А бабуся закохалася в парубка, якого радянська влада прислала для боротьби з бандерівцями, — розповідає Наталя. — І невдовзі курінь тети викрили, знайшли друкарську машинку, листівки й відправили її в Сибір. А перед цим набрехали, що здала її бабуся! І потім усе життя вони були в такій ненависті одна до одної!»

Наталя роками молилася й постилася, щоб сестри помирилися. І от їм виповнилося по вісімдесят років. Онука спробувала вмовити: «Бабусю, то ж ваша кровиночка, рідніших від вас немає, ви від однієї мами, живіть уже в злагоді». І знову гаряче молилася.

Наступного разу приїхала провідати бабусю, а та — у хаті  хворої сестри, доглядає її. Вони замирилися і невдовзі померли одна за одною в спокої.

З початком вторгнення росії в Крим і на Донбас Наталя у різних храмах стала запрошувати людей на прощу — щоб збиратися в одному місці й молитися за мир. Та несподівано наштовхнулася на осуд: мовляв, не треба нам насаджувати чужого, у нас своя молитва. Жінка засмутилася: це ж храм, де, як не тут, мали вислухати з повагою і дати відповідь з любов'ю?

«Чому немає розуміння навіть поміж церквами, поміж конфесіями, хоча ж усі Біблію читають? Так, усі ми різні, але мали б єднатися у вірі в Бога», — журилася жінка.

Невдовзі Наталя поїхала в Португалію на заробітки, стала відвідувати тамтешню церкву.

«Погляди мої змінилися. Перестала молитися образам і всім святим. Зверталася безпосередньо до самого Бога. В нас був дуже активний священник, який організовував багато молитов, і слова з однієї я дотепер пам'ятаю: “Боже, вчини мене знаряддям миру твого”. І це мене так пройняло, так відгукнулося, що стала молитися щодня: “Господи, використовуй мене для інших”».

Перед сном, оцінюючи свій день, вірянка розуміла, що їй сьогодні траплялися достоту ті, з ким мала поспілкуватися.

«Я казала їм не те, що мала на думці, а слова, які самі звідкілясь бралися. Виявлялося, що саме вони потрібні цій людині. Отака виходила співпраця з Богом».

«Кайся у гріхах!»

13 березня 2022-го її віра дала тріщину. Того дня її 29-річний син загинув у бою над Житомирщиною.

На похороні Степана Наталія трималася і тримала всіх. А як інакше? Чоловік розпадався на шматки (пізніше він ночуватиме на цвинтарі біля могили сина), маму розбив третій інсульт, брат не зміг стояти на ногах від горя — так любив племінника.

Наталя єдина була скелею: непорушна, неемоційна. А ввечері зайшла сама в кімнату, впала на ліжко й одразу подумала: «Хай мене прямо звідси вже винесуть на цвинтар». За нею друга думка: «Я щось маю робити». Не знала, що і як, але усвідомлювала: Степан здійснив подвиг — і це дасть сили. Як сказало їй командування сина, першого ж дня великої війни він збив шість ворожих літаків. А побратими додали від себе: «Він не був одним із перших — він був першим».

Дні минали здебільшого в роботі: кидалася у волонтерство, купуючи авто і плитоноски для військових, споруджувала оздоровчий центр для військових на Прикарпатті — свою давню мрію. Бували й інші дні, коли марила й ридала, записувала свої вірші, думки, слухала проповіді. Бо хоч і розсердилася на Бога, та шукала відповіді: чому Степан загинув?

Місяцями допадалася до терапій, ретритів, різних духовних практик, прагнула розради від людей. Якось таки пішла до храму, службу правив владика. Наталя налаштувалася на сповідь. «У мене загинув син, — сказала. — Я б хотіла про це поговорити». — «А коли ви востаннє сповідалися?» — напався священник. — «Я каялася перед водним хрещенням в іншій церкві». — «То секта. Вам треба відрікатися від того, що ви там здійснили». — «Слухайте, я не маю великого гріха. Я не з цим прийшла. У мене син загинув на війні, зараз я в такому стані, що ледь стою», —  зронила жінка.

Але владика провадив своє: у тих церквах немає Бога і «кайся, жінко!». Наталя попрощалася: «Певно, я помилилася».

А втім, ця прикра ситуація стала в пригоді, коли на одному з тренінгів, де було багато священників, один зізнався: «Я деколи не знаю, що говорити мамі, яка втратила сина». Наталя встала, розповіла про свій досвід і порадила: «Якщо не знаєте, мовчіть. Вислухайте людину, що в неї діється на серці, і помоліться за неї. Оце і все».

«Хочу бути опорою для інших»

Помалу їй приходило розуміння: без Господа вона свого горя не витримає. Воно її розчавить. І настала мить, коли попросила відверто: «Я здаюся, візьми моє серце і роби з ним, що вважаєш за краще».

І в її житті стали траплятися чудові зустрічі:

«Я не знала твого сина, — підійшла до неї чужа жінка, —  але він зробив усе, що міг — для держави, для всіх нас. Ти маєш поважати його вибір. Гідно нести це крізь життя».

Потім кума обійняла: «Якби у перші дні війни ти не повернулася з Португалії і не загинув Степан, ти б не допомогла стільком людям. Бог має на тебе свої плани».

Якось перетнулася з іншою мамою, яка теж утратила сина. Вона повторювала один в один її давнішні слова: «На Бога ображена, молитися не можу». А Наталя вже могла, тож почала молитися за незнайомку. І побачила картинку в голові: промінь світла згори над цією жінкою, а вона від нього щитом затуляється. А він увесь із темряви.

«Я їй пояснила, що то, можливо, син світло посилає, а може й Бог. “Які б не були обставини, він біля вас. Лише приймайте”», — розшифрувала видіння Наталя.

І самій зненацька відкрилося одкровення: хоче підтримувати людей, як це й було до загибелі сина, але ще глибше.

Це підтвердилося ще раз. Якось вона була на психологічній реабілітації з такими ж жінками, як сама.

«Ті, хто пережив утрату раніше, сиділи нафарбовані, розфуфирені, і нас, новачків зі свіжим болем, це дивувало. Але ті матері дивилися на нас зі слізьми, з розумінням, і раптом я усвідомила: вони втратили своїх синів давно, а я для них нічого не зробила. А ось у мене біда, і вони поруч. Я відчула: хочу бути опорою для таких мам і дружин. І помолилася: “Боже, розмісти мене біля свого серця так близько, щоб я могла відчувати біль інших так, як ти відчуваєш”», — щиро каже жінка.

В оздоровчому центрі, який вона відкрила після загибелі сина у відремонтованій лікарні, збираються військові. Задум був такий: це місце для своїх, у селі на Прикарпатті, де затишно, спокійно. Захисники попросили, щоб у назві не було слів «реабілітація» та «психологія». Назвали оздоровчий центр «Тепло крилатої душі». Наталя хотіла, щоб тут панував не лікарняний дух, а сімейний: риболовля, теніс, шашки, шахи, масаж. Хочеш — ідеш на процедури, не хочеш — не йдеш. Головне: щире спілкування.

Зараз у закладі працюють сертифіковані лікарі, тут приймають військових на лікування і амбулаторно, і стаціонарно. З ними можуть приїздити родини. Недавно з'явилася своя ферма. Наталя вже наповнена ідеями, як викупити приміщення старого клубу і колгоспної контори поруч з її центром. Хоче зробити спортивний комплекс, а неподалік — бігові доріжки, щоб на колісних кріслах їздити. І проводити не багато не мало, а спортивні змагання!

Для психологічної допомоги жінка залучила психотерапевтів. Але по духовну підтримку військові та їхні родини звертаються до неї. І так, допомагаючи іншим, Наталя зцілюється сама.

Чому загинув Степан?

Жінка знайшла для себе відповідь на питання, чому її син загинув.

«Усім нам відміряно якийсь життєвий шлях, певна кількість років, і людина особисто вирішує, як вони минуть. Степан на початку вторгнення перевівся зі своєї Івано-Франківської у 40 бригаду тактичної авіації Повітряних сил, яка захищала небо столиці. Сам попросився, бо рвався у бій. Я не могла зрозуміти, чому, бо ще не знала до кінця мрії своєї дитини. А для пілота найбільша честь — загинути під час бойового завдання. І припускаю, він знав ще до війни: якщо доведеться — зробить правильний вибір. У ті перші дні хлопці боялися літати: приціли недобрі, стріляти нічим. А він летів. Свідомо, в один бік», — розповідає Наталя.

Наталя шукала зустрічі з сином різними способами. Невістка їй розповіла, що Степан зізнався: знайде спосіб жити вічно. І попросила: «Синку, якщо ти там у вічності, подай якийсь знак». І от у переддень свого 30-річчя він їй наснився. Став і обіймає міцно. «Так ти ж є, синку, а кажуть, що тебе нема», — заплакала.

Потім прийшов уві сні до батька: «Тату, я на висоті 4 тисячі метрів. Ти мене бачиш?» — «Чекай, надягну окуляри. О, теперка бачу». Уві сні Степан помахав рукою.

Зустрілася з ним під час медитації: літав між зірок. Але випадок у Междугор'ї — містечку в Боснії та Герцеговині, куди їдуть паломники з усього світу й вірять, що понад 40 років тому Діва Марія тут передала своє перше послання людям — розставив усе нарешті по місцях.

«Під час адорації — спеціального обряду — в мене виникло враження, що небо спускається на землю. Накрила така Божа благодать, що я ледь не зомліла. І тут побачила Степана, який у вигляді янгола спустився й обійняв мене, а навколо інші янголи з крилами. І він каже: “Ти мама для них усіх. І вони допомагатимуть тобі завжди”. — “А з тобою, синку, я зможу спілкуватися?” — “Так, я завжди позаду твого правого плеча”. І я запитала: “Що потрібно зробити, щоб був мир і люди жили в любові?” — “У житті людини має бути присутність Божа”», — відповів Степан.

Наразі жінка впевнена, що син був даний їй для якоїсь місії, що у Господа є певні плани для неї. І вона з цим змирилася, прийняла зі спокоєм та рівновагою. Її не мучать переживання. Наталя переконується: кожного нового дня вищі сили знають, що для неї краще.

На прощання підсумовує:

«Недавно я танцювала з військовим із двома протезами ніг. Фото сина, яке принесла з собою, поставила не в центрі кімнати, як зазвичай роблю, а біля виходу. І коли закінчився танець, ішла повз Степана. А він проводжав мене своєю посмішкою в новий день. Я думаю, він тішиться мною, іншими українськими матерями, які знаходять сили жити, творити й рухатися з вірою».

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!