Юрій Андрухович: Напролом через пролог

Новий блог відомого франківського письменника Юрія Андруховича на Збручі.

Нині про таких авторів кажуть «травелоґер». Хоч подорожні нотатки, а відтак і цілі книжки з описами далеких і незнаних країв та країн існували вічно, тобто споконвіку, тобто з тих пір, відколи люди взагалі пишуть. Праотцем травелоґерів європейці могли би вважати Геродота, одним із синів цього праотця – наприклад, Марко Поло. До історії жанру вирішальною мірою долучилися також Боплан (Ґійом Левассер де), барон Мюнхгаузен, Робінзон Крузо і маркіз Астольф де Кюстін. Але не тільки вони. Перелік видатних імен з нашим рідним Григоровичем-Барським включно можна було б розтягувати до сотень і тисяч авторських одиниць.

На цьому історичний, з дозволу сказати, вступ завершую. Добре, що травелоґам немає кінця. І, сподіваюся, ніколи не буде.

Знайомий німецький травелоґер прислав мені рукопис своєї майбутньої книжки про Львів. Вона з’явиться наступного року в доволі помітному берлінському видавництві й буде називатися «Забутий центр Європи». Мій знайомий просить мене виправляти – в міру можливого і взагалі в міру – помилки й неточності. Досі ми бачилися з ним лише раз у житті, тож я сприймаю його прохання як рідкісний прояв авторської довіри. Це зобов’язує.

З неточностями розбиратися легше, з помилками важче. Уже в назві принаймні дві неточності, їх видно неозброєним оком. По-перше, чому забутий. Ви справді почуваєтеся забутими, львів’яни? По-друге, чому центр Європи. Ну гаразд, тут уже я грішу неточністю в перекладі німецького слова Mitte. Насправді це середина. Забута (?) середина Європи – якось так треба б це розуміти.

Читаючи пролог, я багато разів спотикаюся. Зокрема на такому: «Навіть у назві [цього міста] відображено змінність. У середньовіччі воно ще звалося Леополісом, Містом Левів, з габсбурзького Лемберґа наприкінці 1918 року постав польський Львув, з нього у 1939-му російський Львов, потім знову Лемберґ, з 1944-го знову Львов, а з 1991 року українське місто називається Львів».

У мені після цих речень починає шаленіти раптовий націонал-патріот. Як це так – «з 1991 року»? Та для нас він завжди був Львовом! Але не російським Львовом, а українським – Львівом себто. Я пишу авторові червоними літерами: «Друже, ми не з’явилися на цьому світі щойно 1991 року!». Він відповідає гумористично: «О! Невже?!».

З відстані, мандруючи десь у далеких Альпах, він не бачить, як я раптово замислююся над своїм «завжди». Чи справді? Чи з самого початку? Абсолютним авторитетом і арбітром у встановленні істини мав би виступити не хто інший, а сам король Данило Галицький. Але він замовк 752 роки тому. Як він називав це місце? Чи Данило казав «Львів»? Чи «Львов»? У нас немає аудіозаписів з його промовами. Як довести, що Львів – із самого початку Львів? Що там у літописах? І що  відбувалося тоді з відкритими й закритими складами нашої тодішньої мови? Чи «кінь» уже й тоді був «конем»? Чи може, Данило, з походження волиняк, говорив по-поліщуцькому «кунь»? І як їх правильно вимовляти, тодішні «о», «і» та «у»? І де ця межа – між «і», «о» та «у»? Спробуйте не розсмішити європейця, доводячи йому, що Львів, Львов і Львув – це міста, між якими прірва. Ні, не одна прірва, а прірви. Багато прірв. І вирв.

Згадка про Данила Романовича не з’являється в мене сама собою. У рукописі він виринає на коротесеньку мить як «такий собі король Даніель, володар Русі». Німецьке «gewisser» можна перекладати і як «певний», але тут воно вжите радше у значенні російського «некий». Тобто таки «такий собі». Такий собі король, що в середині ХІІІ сторіччя заснував поселення і назвав на честь сина. «Друже! – закипає в мені той самий націонал-патріот, – це не якийсь там казковий персонаж, не король із казки братів Ґрімм чи Шарля Перро, не Король-Олень і не Король Чума. Це дуже важлива історична постать, про яку не бажано відгукуватися з такою легковажністю».

У відповідь він пише, що так, що постать і справді історична, він про це знає, однак не хоче перевантажувати німецького читача зайвими деталями. Бо той розгубиться вже на пролозі, просто не даючи собі з усіма тими королями ради. Я наполягаю, що королів там інших немає, що він там, король, лиш один і як засновник міста, котрому присвячена вся книжка, він має право (заслуговує) на дещо точніше означення. «Ти ж не напишеш у книжці про Петербург, що його заснував “такий собі цар Петро”», – доймаю я необачного автора. Він відписує, що порівняння неслушне, бо йдеться про зовсім іншу історичну перспективу й зовсім інший рівень читацької обізнаності. То наблизь перспективу і зроби цей рівень обізнаності таким же високим, як і той, вимагаю від нього. «Якщо тебе все це так дратує, – дратується зі свого боку він, – то можеш далі не читати, мені не йшлося про задоволення чиїхось патріотичних почуттів».  

«Я читатиму далі, хоч як ображайся, – запевняю я. – Ти сам просив мене читати критично». Він м’якшає: «От проб’єшся крізь пролог – і, я сподіваюся, роботи над помилками в тебе поменшає, зате читацької радості побільшає».

Він сподівається. І я сподіваюся. А найбільше сподівається «забута середина Європи». В якої пролог усе ніяк не закінчиться.   

Збруч