Несподіване опілля: Сакральна неоготика і дністровські гармати

Усі цікаві нам населені пункти лежать на дорозі Т 0910 «Калуш - Бурштин». Мушу визнати, для пересічних мешканців Івано-Франківська далеко не найпопулярніший шлях. Мабуть, саме тому цей край залишається «Terra incognita».

За крайню точку поїздки взяте село Цвітова, адже воно розташоване обабіч центральної дороги, а розрахунки гугл-карт навіювали сумні прогнози стосовно стану дорожнього полотна єдиної дороги, яка веде у село (9 км за 22 хв автомобілем).

Знову ж таки, базуючись на даних уже згаданих карт, визначити, яким напрямком рухатися з Івано-Франківська, було неможливо – як через Калуш та Войнилів, так і через Бурштин та Старий Мартинів час та кілометраж передбачався однаковий – 55 км долається за одну годину і декілька хвилин (у залежності від трафіку та пори дня).

Як рухатися? Якщо їдемо через Калуш, то при в'їзді у місто на кільці перед постом поліції біля лікарні повертаємо на перший з'їзд, рухаємося у напрямку Войнилова. У селі Кудлатівка видніються з дороги симпатичні озера. Очевидно, штучні, зроблені з промисловою метою. Чи можна там гуляти, чи ні – не підкажу. Але краєвид – дуже симпатичний. Можливо, є якісь і облаштовані місця відпочинку. Варто перевірити. За селом Слобідка натрапите на хороший рекреаційний пункт «Біля оленя» з альтанками на лісовій галявині при дорозі (координати GPS: 49.092669 24.492127). Несподівано і приємно бачити таке на непопулярній дорозі. Цією ж дорогою Т 0910 рухаємося до кінця села Сівка Войнилівська, де варто не пропустити поворот ліворуч до Цвітової.

Якщо рухатися зі сторони Бурштина, то на підйомі зі сторони села Давидів, за пожежною станцією повертаємо ліворуч, їдемо попри автостанцію до великого нерегульованого роздоріжжя, на якому повертаємо ліворуч. Вказівник на Новий Мартинів присутній. Щодо Цвітової – формула така: по дорозі переїжджаємо новозбудований міст через Дністер і перед вивіскою «Сівка Войнилівська» під гострим кутом повертаємо праворуч.

Стан дороги. Центральні дороги «Івано-Франківськ – Калуш» (Н 10) та «Івано-Франківськ – Бурштин» (Н 09) цілком пристойні.

Власне дорога Т 0910 «Калуш - Бурштин» – я б сказав на тверду «четвірку» за п'ятибальною системою. Деякі відрізки – просто ідеальна дорога, на деяких (їх мало) – треба ями пооб’їжджати, а решта – нормальна, але їхати треба з обережністю, щоб не потрапити у яму. Декілька років назад дорога була у значно гіршому стані. Тому все нормально.

Найскладніша частина шляху – відрізок «Сівка Войнилівська - Цвітова». Стан не дуже задовільний. Але спокійно проїхати можна.

Громадський транспорт. Постійно курсують мікроавтобуси «Калуш - Бурштин». Декілька разів на день напряму можна доїхати до Нового Мартинова з Бурштина та до Цвітової з Калуша. Але дуже на цей транспорт розраховувати не варто. Простіше доїхати до відповідних поворотів, а далі пішки чи автостопом.

Отож, у неділю вранці, на свято В'їзду Господнього у Єрусалим розпочалася моя мандрівка. Хоча ні, у Новий Мартинів я їздив декілька років назад. Якраз тоді, у серпні 2018 року освячували історично-реколекційний центр у селі. До цієї події навіть проклали нову дорогу з центральної магістралі. І це, мушу сказати, завжди добре. А маленьке село із населенням трохи більше 400 осіб без визначних пам'яток архітектури, що розкинулося на березі Дністра, цікаве Мартинівською битвою. Чули про таку?

Так ось, ця битва, яка сталася у ніч з 19 на 20 червня 1624 року між польськими військами під командуванням коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського та приватних корогв під командуванням Томаша Замойського проти орди татар Кантемир-Мурзи поклала початок потужному опору цим нападам, які тривали впродовж усього XVII століття. До слова, турецько-татарські напади на наші землі були доволі часті і могли здійснюватися частіше, ніж один раз на два роки. Про політичні та військові передумови битви під Мартиновим докладно описує у своїй статті «Битва з татарами під Мартиновим 1624 р.» історик з Калуша Іван Тимів. Вона є у вільному доступі у мережі Інтернет, тому смію тільки зазначити те, що цей бій був дуже цікавий з точки зору тактики, психологічних маневрів та специфічного формування тактики ведення бою у нерівних умовах. Адже з самого початку татари почали підносити сюрпризи. Вступивши на територію держави біля Снятина, вони не розділилися на чамбули – маленькі маневрові загони, які нападали на села, а усім 10000-ним військом попрямували углиб, дійшовши майже під Перемишль. По суті, така тактика зумовила зміну поведінки самого Конєцпольського, який вимушений був підсилювати військо, досягши кількості бійців – 5000 осіб, маневрувати, відступати та декілька разів контратакувати. Однак, саме така тактика зуміла розхитати військо Кантемира та завдати основного удару 20 червня 1624 року під тодішнім містечком Мартинів на річці Дністер. Ця битва змінила статус-кво. А переслідування татар тривало ще 90 км.

Саме ця битва у літературі вважається переломною у боротьбі із набігами орд на територію тодішньої Польщі. Адже до цього вони переважно без супротиву долали усі перешкоди. Згадаймо, хоча б Роксолану.

Але щось ми відійшли від сучасності. Що ж цікавого тут є зараз? І так, ключовим місцем, до якого прямуємо, є церква у селі Новий Мартинів. Проблеми її знайти немає. Адже, як уже казали, сюди веде асфальтована дорога. Вона велика і мурована, видно навіть з протилежного берега Дністра.

Врешті, на фоні одноповерхових хатинок виглядає домінантою. Храм св. Миколая доволі новий. Відкритий та освячений у 1996 році на місці давнього храму 1920 року побудови, який за даними З. Федунківа був знятий з обліку з «метою переобладнання у дитячий садок» у 1962 році. Що з ним трапилося – не важко здогадатися. Збереглась тільки стара дзвіниця.

Церква розміщена біля пагорба над Дністром, по суті біля городища давнього замку. Врешті, неподалік тих місць, де і відбувалася битва. Тож не дивно, що у серпні 2018 року на цьому мальовничому місці з доволі цікавою та трагічною історію постав комплекс, який нагадує про світське та духовне – з одного боку Хресна дорога, з іншого боку – стоять символічні гармати та окопи, як пригадування відомої певному колу спеціалістів битві. До речі, під час робіт на горі були віднайдені людські останки. Поки не знайшов інформації щодо ідентифікації їх часами XVII століття чи уже ХХ століття.

А ще тут такий гарний Дністер. Сцена та відкритий простір для Богослужінь знаходяться на місці колишньої хати священика – плебанії. Також тут є Біблійний сад – тобто сад із рослинами, які згадуються у Біблії. Схожий за концептом є ще у Маріямполі.

Чесно кажучи, важко описати словами це місце. Це треба бачити. А ще, мені дивно, як класно вдалося у цьому проекті з офіційною назвою «Гора над Дністром» поєднати такі речі, які наче і не поєднуються. Молодці. А ми їдемо далі.

Ще у далекому 2006 році на сайті «Замки і храми України», який, певно, був і є головним краєзнавчим джерелом для туристів-краєзнавців-початківців, я побачив неякісну, але цікаву фотографію – костел у Цвітовій. Уже з того часу я хотів відвідати це місце. Та, певно, не так уже й дуже кортіло, бо потрапив сюди тільки у 2021 році. І залишився задоволений.

Як уже писав, щоб сюди гарненько доїхати, треба їхати акуратно і настроїтися на певний час для подолання 9 км дороги. По дорозі проїжджатимемо село Лука, відоме із 1435 року. Чесно кажучи, згодом воно мене зацікавило дещо більше, ніж сама Цвітова. Адже тут теж є храм. Церква св. Івана Золотоустого, збудована у 1888 році. До речі, гарно збережена, неспаскуджений бляхою екстер'єр, доглянуте подвір'ячко, цікавий інтер'єр. От не знаю чому, але у більшості церков Калущини, у яких я бував, над престолом є балдахин. Чому? Не знаю. Адже він не характерний для східного обряду. Цим мене ця церква і зацікавила. А ще на подвір'ї храму є два поховання солдат австрійської армії з досить цікавими монументами. Дослідженнями даних могил якраз починають займатися спеціалісти-краєзнавці у цій галузі, супер-ентузіасти Василь Фіцак та Олександр Коваль. Також при дорозі у Луці є давній цвинтар з цікавими скульптурами на надгробках. Хто є любителем цвинтарної скульптури – дуже цікаві зразки. Майте на увазі.

А ось і Цвітова. Заглиблюємося у центр села. Навколо ліс. Трохи у стороні Дністер. Тиша, чисте повітря...

А за двома поворотами нас чекають розділені парканом два храми – церква і костел. Навіть не думав, що вони так близько один біля одного. Сам центр. Навпроти – автобусна зупинка з наче новою радянською мозаїкою. Чесно, такі речі треба берегти. То незвичний і дуже оригінальний пласт історії.

Поки є можливість і ще не почалася Служба Божа у старій церкві, біжу спочатку туди. Храм збудований у 1864 році, тридільний, зведений у бойківському стилі. Як на мене, в архітектурі дерев'яних храмів Луки та Цвітової простежуються риси архаїки та опільської архітектури, які виділяє у своїй класифікації київська дослідниця Галина Шевцова.

Але наша головна мета подорожі – Реформаторський костел у Цвітовій. До останнього я не міг знайти жодної цікавої та дійсно гідної інформації про цю церкву, але заглянув на сайт Ірини Пустіннікової, на якому багато років назад вперше побачив фотографію споруди:

«Поруч стоять дерев'яна церква і колишня римо-католицька каплиця. Коли на сайті у 2001 р. з'явилася сторінка про село, я називала споруду «костелом», хоча до цього рангу вона так і не доросла. Та й каплицею її можна вважати досить умовно. В 2000 році мене вразили вітражі на промислово-соціалістичну тематику: за совєтів тут працював сільський музей. Коли була у Цвітовій вдруге у червні 2018 р., ніяких вітражів у вікнах вже не побачила... Лаврентій Дайчак створював неймовірної гармонійності храми. На Галичині їх чимало: це Єлиховичі і Туркотин, Криниця і Полівці (ці, щоправда, на Поділлі) – та інші споруди. Цвітова – теж його дітище. У 1937 р. Роман Смоленський подарував пробоству у Цвітовій ділянку землі – і пообіцяв збудувати там на власні кошти римо-католицьку святиню. Дайчак швидко виготовив проект – і вже у тому ж 1937 р. роботи закипіли. І кипіли аж до лихоносного 1939 р. Коли почалася Друга світова, каплицю вже звели, але не потинькували і не встигли посвятити. У 1944 р. вежа споруди перенесла артобстріл. До 1950 р. святиня, у котрій так нічого священного і не відбулося, стояла пусткою, а потім в ній зробили колгоспний склад. Дзвін з башти тоді було знято – так він десь і пропав. З 1971 р. у каплиці діяв історико-етнографічний музей. Десь тоді було розібрано хорову емпору та замуровано головний вхід».

Від себе додам, що зараз тут маленька громада греко-католиків, переважно старшого віку, наскільки може своїми силами утримує храм. Мене зустріли із здивуванням, але коли о. Мирослав після Літургії мене представив особисто, ставлення змінилося. Якось так приємно і незвично було. Ця церква варта кращого, аніж той скромний інтер'єр, який є зараз. Водночас він і цікавий тою простотою та душевним теплом. А якби громада з отцем зважилася та почала пускати на вежу туристів, то був би міні-хіт. Впевнений. До речі, вхід на вежу десь так ретельно прихований, що я б його навіть не знайшов.

Крайній пункт призначення, про який хочеться розповісти у цьому репортажі – Войнилів. На мій перший погляд, Войнилів має ознак містечка більше, ніж деякі колишні районні центри області. Тут і центральна площа, яка дещо нагадує площу Ринок, пожежна станція, не одна кам'яниця австрійської доби, що є рідкістю для сіл у наших краях. Взагалі й не дивно, адже якщо перша письмова згадка про село датується 1437 роком, то уже у 1552 році йому надано Маґдебурзьке право.

Особисто мене Войнилів цікавив найдавнішою збереженою церквою Калуського району – церквою Різдва Пресвятої Богородиці, 1602 року (інші джерела зазначають дату 1731 року). Також у ряді джерел – помилка і храм іменують як церкву св. Миколая, тому можуть бути проблеми з доїздом по GPS). На жаль, поки що багато інформації про храми Войнилова зібрати не вдалося. Це підтвердив і місцевий священник – о. Мирон Ящук, вказуючи на те, що існує ряд суперечливих даних як стосовно назви, так і точного року побудови цього храму. Вочевидь, церква Різдва Пресвятої Богородиці потребує ще докладного дослідження якогось ентузіаста. Як це часто буває, у радянський час храм використовувався як склад. Тому іконостас, вівтарі – це збірні твори мистецтва, зібрані фрагментарно на початку 1990-х років із різних церков, від приватних осіб, які намагалися щось зберегти. Даний дисонанс помітно неозброєним оком.

Зверну увагу, що якщо шукаєте саме цю церкву, треба «забити» у пошуковик назву другої за давністю та сусідньої церкви свв. Косми і Дам'яна, яка зведена у 1912 році. Вони розташовані поруч. Якщо їхати зі сторони Бурштина, то візуальним орієнтиром є синя криниця на підйомі у центр села, за якою видніється поворот праворуч до цвинтаря.

Церква святих Косми і Дам'яна має дещо цікавіший інтер'єр. Тут збереглися настінні розписи, іконостас, бічні вівтарі та амвон. Усе це пов'язано з тим, що у часи СРСР цей храм був єдиний чинний в околицях.

Які нюанси стосовно відвідування цих храмів я зауважив? Усі церкви Войнилова, зазвичай, закриті, коли там не відправляється Служба Божа. У зв'язку із карантином, у церкві Різдва Пресвятої Богородиці богослужіння зараз не відправляються. Вона майже завжди закрита. Можна спробувати під'їхати до нової великої церкви св. Миколая та попросити, щоб вам її відкрили.

Церква свв. Косми і Дам'яна чинна. Здивувало, що під час Служби Божої навіть на вулиці більшість парафіян були у масках. Оце так постановка питання!

Наступним цікавим об'єктом у Войнилові для мене була колишня будівля школи. Не те, що чимось особлива. Класичний австрійський проект. Але вона перероблена на квартири. Дуже хотів потрапити до середини, щоб побачити, як стару школу перетворили у житлові квартири. Але всі входи були ретельно замкнені.

Далі варто заглянути до монастиря сестер Василіянок Пресвятого Серця Христового на вул. Лесі Українки, 4. Це якихось 500 м від школи. У Войнилові Сестри Чину Святого Василія Великого стали проживати з 1933 р. При монастирі було утворено сиротинець, в якому за часів німецької влади було 65 дітей, а також Сестри провадили садочок для місцевих дітей. При парафії вели 2 хори та Марійську дружину, прибирали в церкві і прали церковний одяг. Також готували дітей до Святої Сповіді та Святого Причастя. Після повернення радянської влади у 1944 р. кілька дітей переведено з сиротинця до дитячого будинку в Калуш. А 30 жовтня 1945 Сестер вигнали з житлових приміщень монастиря до господарських, а монастир зайняло військо. І у тих господарських приміщеннях Сестри жили до виходу з підпілля УГКЦ. Монаше життя повернулося у ці стіни у 1992 році. Цікаво, що якби не контрфорси, зовні й не сказав би, що будівля така давня. Хоча не було Служби, однак була відкрита каплиця, яка мені дуже сподобалася. З одного боку, старі двері і запах давньої хати нагадує про вік будівлі, з іншого боку – оригінальний модерновий іконостас додає величі цій невеликій капличці.

Ось такий маршрут, у якому кожен може відчути себе першовідкривачем. А відсутність численних доступних джерел зможе зробити кожне речення, почуте, вичитане та описане вами у такій подорожі, особливо вагомим. Гарних відкриттів!