Дефіциту не боялись: Як та де на Прикарпатті добували сіль

В Українських Карпатах солеварний промисел належав до найстаріших – край був багатий соляними джерелами, з яких здавна добували і виварювали сіль.

Видобута сіль не тільки забезпечувала потреби місцевого населення, а з часів давньоруської держави була предметом торгівлі. Кореспондентка Бліц-Інфо зібрала інформацію про найбільш відомі соляні копальні та джерела в Івано-Франківській області.

Долинський солевиварювальний комбінат

Територія сучасного Долинського району (в тому числі околиці міста Долини) відома як місце видобутку солі з X століття. В 1525 році король Сигізмунд I поновив місту Магдебурзьке право і дозволив міщанам виробляти сіль. Виварювання солі було в королівській власності, але було дозволено її виварювати і приватним особам.

В 1576 році король Стефан Баторій під час своєї коронації надав усім власникам ґрунтів, на яких є родовища руди та солі, право власності на них . Міщани могли користуватися розсолом з королівської копальні за плату у розмірі один гріш за відро. Також міщани мали постачати деревину для ремонту солеварні.

Аж до першої половини ХІХ століття сіль у Долині виварювали за примітивною технологією. Солянку черпали із копалень за допомогою корби (коловорота), наливали в бочки, підвозили до казанів, під якими розпалювали вогнище. Вода випаровувалася, а сіль виймали з казанів і досушували біля вогню.  На цей час солеварня вже була великим підприємством, де працювало 82 робітники. В тому числі: 4 гайдуки, 2 сторожі, 3 сушарники, 2 водних, 3 ковалі, 2 муляри, 1 тесляр, 47 виварювальників, 10 помічників, 8 бондарів.

Варто додати, що солеварня діяла не завжди. У 1847 році її спробували закрити, але у 1868-му відновили, а згодом і модернізували. Втім, 26 листопада 1898 року на солеварні виникла велика пожежа, яка повністю її знищила. Жертвою полум’я стали виварювальні будівлі, склади солі, надшахтна будівля шахти св. Барбари, столярня, кузня зі складом, житлові будинки, згоріли запаси дров. Словом, вся солеварня в лічені хвилини зникла з поверхні землі. Вдалося врятувати документи, касу закладу і помешкання керівника. Важко нині сказати, чи була б знищена вогнем солеварня відбудована, якби солевари не поїхали до Відня. Їх вислухав цісар і взяв відбудову під свій контроль.

Після відбудови та до початку 1950-х років завод був одним з найбільших підприємств міст. З середини 90-х років ДП «Долинський солевиварювальний комбінат» фактично був збитковий та не здійснював будь-якої господарської  діяльності. У 2011 році прийняли рішення щодо припинення цієї юридичної особи та утворено комісію  з ліквідації комбінату. Однак, з того часу процедуру державної реєстрації  припинення юридичної особи так і не було завершено.

За час простою, відсутності господарської активності та охорони, будівлі майнового комплексу зазнали значних пошкоджень та руйнувань. У стані придатному для теоретичного відновлення сьогодні залишилися лише 2 будівлі, які знаходяться в аварійному стані та можуть нести загрозу життю людей. Тож Долинська міська рада просить у Фонду державного майна України передати їй у власність комбінат, щоб дати нове життя для відновлення унікальної технології видобутку солі.

Косівська соляна шахта та солеварня

Ще задовго до виникнення Косова, неподалік центральної частини сучасного центра міста існувала соляна баня, в якій із добутої сировиці виварювали сіль. Про Косівську солеварню туристичний гід та журналіст Тарас Пасимок розказує таке:

Ще перший поселенець Кос, полюючи в навколишніх лісах, побачив, що олені, тури, косулі, дики полюбляли одне джерельце, сюди вони протоптали стежки. Скуштував Кос води з джерельця і зрадів: вона була дуже солоною. Отже, можна сіль виварювати! Він і почав це робити. Відпала потреба їздити по сіль. Бо хоч добували її недалеко — у Текучі, Уторопах, Березовах — але в ті часи битих шляхів не було, пробиратися лісовими путівцями було й важко, і небезпечно. Соляне джерело давало можливість виробляти сіль і на продаж, а це обіцяло немалі прибутки.

Та недовго користали з соляного джерела косовани. Дізнався про нього староста, а він мав осідок у Снятині, та й захопив у свої руки вигідну справу. З того часу півтисячі років косовани добували тяжкою працею сіль для збагачення різних магнатів та польської, а пізніше австрійської держави. Сіль не лише виварювали з джерел, а й добували шахтним способом. Але й добуту таким способом сіль варили, бо вона була змішана з глиною. Виварювали сіль у великих неглибоких посудинах — черінях (панвах) робітники, яких звали зваричами. Назва цієї професії згодом стала прізвищем, воно нерідко зустрічається і в наш час.

Для виварювання солі потрібно було багато дров. Тому всі ліси в околицях Косова вирубано. На потреби бані, або, як її ще називали з латинської, саліни, працювали сотні лісорубів, візників, що підвозили дерево, чумаків, які транспортували вироблену сіль великими возами в різні місця, іноді далеко, аж до Києва. Солі виробляли багато, за Австрії — до 700 тонн на місяць.

Косівську солеварню польська влада закрила. На це було дві причини. Перша, що косівська сіль конкурувала з сіллю, яку добували біля Кракова, у самій Польщі. І друга, що робітники косовської солеварні мали високу національну та громадянську свідомість, а тому вважалися небезпечними для польської окупаційної влади.

1912 рік, пакування солі в косівській солеварні з книги «Galizien, seine kulturelle und wirtschaftliche Entwicklung, автор Павлюк Богдан

Що собою являла солеварня в останнє десятиріччя свого існування (а закрили її в 1938 р.), дає уявлення звіт за 1929 рік: 

Офіційна назва підприємства була “Державна соляна жупа в Косові”. Давнє слово “жупа” означає “копальня солі”, “солеварня”. Це наче різні поняття, але в Косові і добували кам’яну сіль, і виварювали сіль з ропи – солянки, одержаної через заливання води в ту шахту. Після 1915 року, коли шахту ім. святої Барбари затопило, застосовувалося лише солеваріння. У народі жупу називали банею (звідси “банський міст”, “банське озеро”), а по-польськи саліною (від латинського sаl – сіль).

Виробничий процес відбувався так. Дві помпи канадського виробництва по трубах діаметром 101,4 мм помпували до спеціального збірника солянку з шахти “Барбара”. Звідси трубами діаметром 127 мм і завдовжки 834 м подавали її до варилень. У варильнях були встановлені три панви, кожна площею 88 кв.метрів. У цих велетенських посудинах і виварювали сіль, спалюючи під ними букові та ялові дрова. Їх постачали державні косівське, шешорівське та яблунівське надлісництва, а також управа приватних лісів А.Тарнавського в Пістині. За рік спалювали близько 4 тисяч тонн дров; якщо перевести тонни в кубометри, то цифра буде значно більшою. Кожну панву обслуговувала бригада, яку звали “кір” і яка складалася з п’яти осіб: старшого зварича, зварича, вогневика і двох сушаків. Виварену сіль сушили на сушницях, пакували в мішки по 50 кг і складували. Постійно на складі був запас у середньому 300 тонн. Зі складу кінними підводами сіль возили до залізничної станції в Заболотові. Можна уявити, скільки підвід було зайнято транспортуванням солі (а отже й скільки людей мали з цього заробіток), якщо відомо, що в 1929 р. жупа виробила майже 5213 тонн солі, тобто 5 млн. 213 тис. кілограмів.

Для цього використано 173665 гектолітрів солянки, якої йшло 3 літри на виробництво 1 кг солі. Продуктивність праці була досить високою: на підприємстві працювало тільки 57 робітників, з них 10 кваліфікованих. Не було надмірності й у чисельності керівників. Весь керівний персонал на чолі з директором інженером Кордецьким складався з 6 осіб, з них лише троє працювали в канцелярії.

Після закриття солеварні на її території створено оздоровчий заклад з чудовим басейном, соляними ваннами, тенісними кортами. Коли прийшли перші совіти, усе те занедбано, а будівлі перетворено в казарми для червоноармійців та склади амуніції. Коли вони відступали в червні 1941-го, то будівлі підпалили, а деякі висадили в повітря, зруйнували також залізобетонний безпідпорний міст, збудований поляками в 1939 році. Після війни на місці бані діяла фабрика „Гуцульщина”. А тепер все там розкрадено, понищено. Басейн уже років зо тридцять стоїть порожній, руйнується.

Плавальний басейн у Косові

Соляне джерело на Надвірнянщині

У селі Молодків Надвірнянського району також був великий господарський комплекс по виробництву солі. У центрі села було кілька шиб (криниць) з яких черпали високоякісну сировицю. Біля однієї такої криниці працювало по 2 -8 веж (варильні), де виварювали мілку і топкову сіль. Тут же знаходились склади, кузня. Завдяки соляному промислу Молодків у ХУ- ХУІІ ст. мав статус містечка. Польські магнати часто здавали соляні бані в оренду. У 1770 році соляна баня в Молодкові належала каштеляновій Кам'янця-Подільського Косаківській. У 1783 році на варіння солі була запроваджена державна монополія і молодківський соляний промисел припинив своє існування.

Але і на початку ХХ1 ст. молодківчани та жителі навколишніх сіл залюбки користуються сировицею, яку черпають з криниці, що збереглася у центрі села.

З бутлями чи відрами один за одним до криниці чимчикують люди. Місцеві кажуть: такого ажіотажу, скільки живуть не пам’ятають. Вперше приїжджають навіть жителі довколишніх сіл, розповідають у “ТСН”.

У криниці не джерельна вода – ропа. «Давали на експертизу, то казали, що все добре, що немає тут чогось страшного», – пояснюють місцеві.

Свою сіль селяни тут видобувають століттями. Кажуть: процес не складний, але фізично важкий. Ропу в каструлі ставлять на вогонь і коли вона закипає, починає кристалізуватися. Сіль виходить дрібна, наче пісок. «Щоб повну каструлю виварити, потрібно п’ять годин. Протягом цього часу її треба помішувати, бо пригорає», – розповідає господиня.

З п’яти літрів ропи виходить кілограм солі.  Але більшість селян на виварювання часу не гають – користуються просто самою ропою. Нею поливають салати, другі страви, підсолюють супи, квасять капусту, роблять консервацію.

Їхньому соляному джерелу, переконані селяни, не загрожує ані посуха, ані споживацький бум – воно завжди повне.

Калуська солеварня

В Калуському районі почали видобувати сіль ще у XV столітті. Назва міста Калуш походить від слова «калюші», що означає сольові джерела природного походження, з яких у давнину брали сіль.  Згідно з люстраціями (описами королівських маєтків) за 1565-1566 рр., в Калуші було десять соляних джерел і декілька у навколишніх селах. Біля Калуша, наприклад, була солеварня, що використовувала ропу трьох криниць.

У 1771 році калуські солевари мали 12 криниць. Тут працювало 33 ремісники (серед них було 5 бондарів). Біля солеварні стояла кузня, у якій виплавляли залізо і виробляли черуни для солеварень. 

Як пишуть Вікна, 29 вересня 1853 року на шахту “Калуш” привезли і встановили першу парову машину. З її появою запрацювали шахти. Максимальна глибина виробіток перших калуських шахт сягала 240 метрів. І де саме вони були розташовані — достеменно невідомо. Джерела вказують на те, що перші шахти були розташовані на правому березі Сівки. Орієнтовне місце знаходження цих шахт — сучасні  вул. Глібова-Пархоменка-Львівська, де вже у цьому столітті утворилися провалля. Імовірно, розроблялися території Хотіня і Кропивника. Була можливість, замість солеварень, спровадити нову технологію видобування солі методом виробітку (сіль підривали, вантажили у вагонетки і за допомогою скреперної лебідки піднімали. — Авт.). Шахти були настільки великими, що вже згодом там пересувалися своєрідною вузькоколійкою.

До 1869 року калуські шахти були об’єднані зі Стебниківськими промислами під керівництвом акціонерного товариства. В 1873 році спалахнула економічна криза і попит на калійні добрива дуже різко скоротився. Саме це і призвело до того, що Калуське акціонерне товариство збанкрутувало, і в 1875 році було ліквідоване.  

Ще кілька разів змінюючи номінальних власників, калуська солевидобувна промисловість розвивалася, і вже у 1922 році Калуш мав цілий солепереробний комплекс. 

Уже наприкінці 50-х років минулого століття солевидобувна промисловість стала для Калуша тільки однією з первинних ланок великої хімічної галузі. Хімія стала невід’ємною частиною життя калушан. Початок роботи і введення один за одним ланки хімічних виробництв зробило “хімію” частиною життя міста. 

Соляні криниці Петранки

На початку ХІХ століття в селі Петранка Рожнятівського району було налагоджено виробництво солі. В селі та на двох околицях було 12 соляних джерел, на яких утворилися соляні криниці. До наших днів збереглися три такі криниці. Одна в урочищі Медведівка, що дістала назву «Солище», друга – в горішньому лісі ( біля Джуришиної хати), а третя – на Бані в Горішній Петранці. Вони потребують капітального ремонту.

На основі цих джерел в селі була побудована Солеварня, де щорічно виварювали  понад 16 тисяч центнерів солі.

Найглибша криниця мала 30 метрів. Вона знаходилася на території теперішньої загальноосвітньої школи І-ІІ ст. Залишки збереглися по сьогоднішні дні.

Тут знаходяться залишки фундаменту печі, де виварювали сіль. За часів кріпосницького права солеварня була у володінні пана, який проживав у Калуші. Селянам не дозволяли брати сировиці з цих джерел. Навіть ті, хто працював у цій солеварні, брали додому дерев’яні мішалки, вимочували у воді і цим розчином солили їжу.

Сіль закуповували купці інших країн і областей. Був один день тижня (середа), коли по сіль приїжджали купці і чумаки з Австрії, Німеччини, Угорщини, Львівщини, Станіславівщини, Тернопільщини.

Жителі сусідніх сіл брали сировицю у свій визначений день: жителі сіл Каменя і Вербівки – у п’ятницю, жителі Петранки – в понеділок і четвер. Був прокладений чумацький шлях, по якому возили сіль. Він проходив впоперек від школи (в Горішній Петранці) через поле на Камінь. Існував цей шлях до 40-х років ХХ століття.

Фото - Галицький кореспондент

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!