Ростислав Держипільський: Це мій фронт, це моя війна за українську націю

Директор-художній керівник Івано-Франківського обласного академічного українського музично-драматичного театру імені Івана Франка широкому загалу відомий передусім як постановник трилогії за творами Марії Матіос «Солодка Даруся», «Нація», «Майже ніколи не навпаки».

Перші дві вистави об’їздили всю Україну (тільки в Києві їх грали з аншлагами чотири рази поспіль), кілька разів побували в Польші, мандрували до Америки і Канади. Крім цього, в доробку Ростислава Держипільського (сорокарічного художнього керівника театру) ще кільканадцять вистав за Володимиром Винниченком, Вільямом Шекспіром, Антоном Чеховим, Ярославом Барничем...

Нині в Івано-Франківському театрі разом із Ростиславом Держипільським працює молодий режисер Орест Пастух, вистава якого «Отель двох світів» за Е.-Е. Шміттом завітала до Києва на ІІІ Фестиваль молодої української режисури. Саме на цьому форумі ми й зустрілися з очільником Івано-Франківського театру, щоби поговорити про театральне життя і сьогодення...

«СЕЗОН 2013/2014, ЯКИЙ ПЕРЕЖИВ НАШ ТЕАТР, МАБУТЬ, ЗА ВСЮ ЙОГО ІСТОРІЮ ОДИН ІЗ НАЙВАЖЧИХ!»

— Наскільки мені відомо, велика сцена Івано-Франківського театру із залом на 900 місць тривалий час була закрита на ремонт?

— Так, велика сцена, на жаль, не працювала майже півтора року. В квітні минулого року нас закрили на реконструкцію, обіцяючи, що до жовтня 2013 р. усе буде зроблено і сезон відкриється вчасно. Ми довірилися владі і почали готувати прем’єру, будувати плани. За нашим задумом минулий сезон мав відбуватися під зіркою Тараса Шевченка, і для себе ми його умовно називали «український контекст» — усі вистави мали представляти національну драматургію, і класичну, і сучасну літературу. Однак у жовтні ми не відкрилися. Не відкрилися і в листопаді. Потім стало зрозуміло, що сезон зірвано... Після нового року потроху почали реалізовувати задумане. Попри все, ми випустили чотири прем’єри на різних майданчиках міста, працювали в екстремальних умовах, але в нас не було іншого виходу. У репертуарі з’явилися казочка «Котигорошко», «У неділю рано зілля копала» Ольги Кобилянської, «Назар Стодоля» Тараса Шевченка, оперета «Шаріка, або Кохання січового стрільця» Ярослава Барнича. Сезон 2013/2014, який пережив наш театр, мабуть, за всю його історію один із найважчих! Ми проводили репетиції в холодному приміщенні. Понакуповували обігрівачів, перебігали з холодних репетиційних кімнат до вже прогрітих... було надзвичайно важко. Спектаклі грали в буквальному сенсі скрізь — у кіноконцертному залі «Арена Центр», у філармонії, на сцені Національного університету ім. Стефаника, в коледжах, школах... Однак публіка поставилася до нас із розумінням та увагою. Глядачі вибачали відверті накладки у спектаклях, адже повноцінно зіграти виставу великої сцени на необлаштованому спеціально майданчику просто неможливо! Ми йшли на вимушений художній компроміс бо в нас не було іншого вибору. Ми вижили, випустили прем’єри, не зупинили свого руху вперед! Я прекрасно усвідомлюю, що театр не може дозволити собі такі тривалі паузи в роботі, адже з таких зупинок починається деградація. На щастя, 12 жовтня ми поновили роботу великої зали — зіграли прем’єру «Шаріка, або Кохання січового стрільця» Ярослава Барнича.

— Поясни, будь ласка, чому так довго тривав ремонт? Чи все вдалося зробити?

— Театр давно чекав планової реконструкції. Насамперед йшлося про автономне опалення: котельня в приміщенні театру вирішила б проблему холоднечі в залі й на сцені, а також дозволила б економити на опаленні, оперативно регулюючи температуру. Нам необхідна і система кондиціювання. По-друге, термінової заміни потребувало усе устаткування сцени, світлове та звукове обладнання, що морально застаріло ще кільканадцять років тому. На перший етап ремонту мали б виділити 13 мільйонів гривень, з них 3 мільйони давав обласний бюджет, і 10 мільйонів мали надійти з Києва. Нас закрили в квітні 2013 р., а перші ремонтні роботи в глядацькій залі та на подвір’ї почалися лише у вересні (нам увесь час відповідали, що не було коштів). Нині ми вже знаємо, що казна була порожня, гроші розкрадали. Майже 500 тисяч, які були вже на нашому рахунку в казначействі після нового року зникли разом із колишнім президентом... Тож наразі зусиллями місцевої влади вдалося зробити котельню (в листопаді має запрацювати), замінити крісла в глядацькій залі, частково оновити фасадну частину будівлі. Ці роботи коштували 4 мільйони (1,5 з яких залишилися боргом). На жаль, нового обладнання сцени в театру поки що не буде. Як і не буде умов для людей з особливими потребами: пандуса, ліфтів, санвузлів. Хоча в залі є спеціальні місця для людей на візках, сподіваюсь, і решту зробимо не гірше, ніж в Європі.

«ТЕАТР — ЦЕ ПЕРЕДУСІМ АРТ-ТЕРАПІЯ»

— Ростиславе, про твою виставу «Нація» багато говорили і писали, що вона повертає суперечливе і досі болюче минуле українського народу. Я зараз пригадую ті проникливі новели про неоголошену війну між УПА і совєтами, і думаю, що це просто ж таки про сьогодні...

— Коли почалася АТО, актори до мене підходили і скаржилися, що їм важко грати цю виставу. Тому що тексти Марії Матіос настільки актуальні, що аж страшно! Акторам їх важко вимовляти зі сцени, бо мороз іде поза шкірою і сльози течуть. А вона ж писала про те, що відбувалося більше ніж півстоліття тому... На жаль, колесо історії зробило повний оберт, і знову ми повернулися на те поле бою за українську незалежність, за наше майбутнє як нації. Єдина відмінність — війна із ворогом точиться не на заході країни, а на сході. Глядачі насправді хочуть бачити «Націю», ми граємо її нині досить часто. Зокрема, на День незалежності ми зіграли цю виставу в Івано-Франківську в меморіальному сквері, поряд із місцем вшанування героїв Небесної Сотні, героя із нашого міста — Романа Гурика і тих бійців, які загинули вже зараз. Одну з ключових сентенцій вистави, яку російською надривно кричить стомлена від смертей фельдшерка — «кровь не имеет нации», ми, мабуть, до кінця усвідомили лише зараз. А ці слова «ми вбиваємо одне одного безпощадно», «люди, чоловіки, миріться... може, у вас одна кров тече, може, вас одна матір родила», розумієш, які страшні паралелі виникають? Навіть важко повірити, що театр може так співпадати з життям. І коли був Майдан, а потім почалася війна на сході, мене запитували, чи етично в такий час грати вистави? Я говорив і повторюю й нині: театр — це передусім арт-терапія. Саме у такі складні часи театр глядачам потрібен як ніколи раніше. Театр не відволікає і не розважає, він лікує. Я в це беззастережно вірю. І театр — це мій фронт, це моя війна за українську націю.

— Ти можеш хоча б у найближчій перспективі говорити про плани на майбутнє?

— Насправді про плани найважче говорити, адже театр ще не запрацював на 100%. У минулому році ми наобіцяли дуже багато, але життя завадило реалізувати задуми. Більш-менш упевнено можу сказати лише за себе. Зараз починаю працювати над «Енеїдою» Івана Котляревського, ця ідея народилася саме у зв’язку з подіями в державі. Для мене це не комедія. Мені, здається, що саме цей твір резонує із сьогоднішнім часом, це вічно актуальний твір про нас і про наш шлях. У мене є відповідь на запитання, як «Енеїду» потрібно робити сьогодні, щоб вона була цікава і потрібна глядачеві. До того ж 29 грудня наш театр має святкувати 75-літній ювілей. Мабуть, слово «святкувати» недоречне, але ми будемо відзначати цю дату — адже це віха в історії колективу.

«ЩО Я ДУЖЕ ЦІНУЮ В НАШІЙ ПРОФЕСІЇ — ЦЕ ВМІННЯ І БАЖАННЯ ПРАЦЮВАТИ З АКТОРАМИ»

— Ми з тобою зустрілися на фестивалі молодої режисури, ти вже встиг побачити кілька вистав, які враження?

— Хочу подякувати організаторам фестивалю, громадській організації «Театральна платформа», адже такі форуми надзвичайно важливі в мистецькому контексті України. Особисто для мене, як для режисера, цей фестиваль став «допінгом», поки передивлявся роботи молодших колег — народилася безліч ідей, планів... Мені здається, дуже добрі зерна були засіяні на цьому фестивалі і в плані знайомств, і в плані творчого спілкування, обміну думками. Хочеться, щоб цей форум існував і надалі, щоб були кошти, аби вишукувати і засвічувати молоді таланти. Останні ж потребують, як то кажуть сьогодні, «розкрутки». Чому піарять часто бездарних зірок шоу-біснесу, а театральне мистецтво нібито соромиться про себе голосно заявляти? Адже ще сім-вісім років тому складалося враження, що театральна режисура закінчилася як професія. Чи не десятиліття Андрій Білоус (нині художній керівник Київського молодого театру. — І.Ч.) єдиний був у категорії молодих! Зараз я тішуся, адже побачив просвіток. На жаль, не всі роботи мав змогу переглянути, але зрадів проекту «Диплом» Сашка Брами, якого підтримали мої колеги і друзі із Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса, зокрема його директор Микола Береза та блискучий актор Олег Стефан, чиї студенти-вихованці власне і грають у виставі. Це дуже гарний людський і театральний жест підтримки молоді — в цьому театрі це хороша традиція. Для себе відкрив двох режисерів — Стаса Жиркова і Тамару Трунову. Вони мають прекрасний потенціал для розвитку. У Жиркова дивився вже другу виставу, тож можу завважити, що у нього є свій стиль і почерк. «Потрібні брехуни!» Іва Жаміка в Молодому театрі, можливо, для нього як для постановника, це був своєрідний виклик, драматургія, з якою він не звик працювати. Але я побачив, що з цим викликом режисер дав собі раду. Спектакль Тамари Трунової «Лєна» Черкаського академічного театру ім. Тараса Шевченка, мені здалося, багато втратив у виборі драматургічного матеріалу — режисерові було відверто важко зробити повноцінну виставу. Особисто для мене якість літературного матеріалу багато важить, я надзвичайно серйозно підходжу до вибору тексту. Але такі були умови «Черкаської театральної лабораторії» — потрібно було ставити п’єсу молодого драматурга, і Тамара, як на мене, зробила професійний подвиг, врятувавши театр від провалу. Більш того, вона продемонструвала дуже цікаву особисту режисерську манеру, ось для мене це і є сучасна театральна мова. І що ще об’єднує цих двох режисерів, і що особисто я дуже ціную в нашій професії — це вміння і бажання працювати з акторами. Вони чудово розуміють, що мало знайти зовнішню форму, придумати ефектний прийом. Без розробки акторської партитури це все не працює.

                                    Ірина ЧУЖИНОВА, театрознавець Газета "День"