Маргарита Сурженко: Якби «Станіславський феномен» розпочали 20 років тому, війни на сході не було б

Її першу книжку прози видала прикарпатська літературна агенція «Дискурсус». Цілком безплатно. Але спершу в її життя увірвалася війна — і молода літераторка з Луганська втратила все — щоб набути щось важливіше.

Про свою книжку «АТО. Історії зі сходу на захід» Маргарита Сурженко пише: «У моїй книзі багато позитиву тому, що таке моє бачення й відчуття. АТО і кардинальні зміни, що за ним послідували, відкрили мені нові обрії. Своєю книгою я хочу дати людям надію. Нині українці настільки розчаровані, вичавлені, як лимони, щодня вбирають в себе стільки негативу, що складається враження: далі взагалі жити не можна. Коли наші хлопці помирають, чи маємо ми право бути щасливими? Вважаю — так. У моїй книзі показано, як люди займалися волонтерством, допомагали армії, але при цьому вони здійснювали свої мрії і жили. АТО дає змогу зрозуміти, яким є твоє покликання. АТО — це можливість почати робити щось вперше, познайомитися з новими людьми, перевірити стосунки й зрозуміти, хто тобі друг. Пізнати справжню Україну».

 З початком війни вони із сином проживали в різних куточках країни, потім її прихистив Київ, а протягом липня 2015-го Маргарита Сурженко мешкає в івано-франківському хостелі «Феномен», бо стала учасницею резиденції для україномовних письменників у нашому місті.
Тут вона відкрила для себе перші романи Андруховича, криївку УПА і неспішність невеликого міста.
Про патріотизм, що живе в генах, Карпати, куди хочеться повертатися, і справжні дива розмовляємо з Маргаритою Сурженко.

- Рито, яке перше враження від Івано-Франківська?
— Місто маленьке і дуже спокійне, на відміну від Києва, котрий я називаю таким собі водоспадом. Так от, Івано-Франківськ — це місто-озеро. Спокійне і красиве. Я звикла швидко ходити, поспішати завжди, а тут розумієш, що дістатися з одного куточка міста в інший можна пішки і не треба поспішати, а можна йти і насолоджуватися архітектурою. У перші тижні я, на жаль, не помічала краси будинків, все кудись бігла, а вже потім почала вбирати ту красу, навчилася роздивлятися і не поспішати. А ще я помітила, що в івано-Франківську дуже багато дівчат на підборах. Можливо, це тому, що нікуди не треба поспішатиѕ і можна бути красивим завжди. Але це тільки перші враження.

- Для галичан важливо пам’ятати і знати про родину, про свій рід. Розкажіть про свою родину.
— Мій тато — росіянин, а мама — українка. Хоча татові батьки теж були українцями і походили із Хмельниччини. Вони переїхали до Таганрога, котрий хоч і російський, але там всі так «шокають», що це говорить само за себе. А по маминій лінії предки мої з Херсонської області, бабуся теж українською розмовляла. Та коли переїхала до Луганська, перейшла на російську. Але попри всі життєві обставини мою бабусю і маму виховували в патріотичному дусі, я добре пам’ятаю, як бабуся співала українські пісні і вишивала хрестиком. Думаю, що ці її українські пісні, котрі я в дитинстві чула, вплинули на те, що я в російськомовному середовищі так добре вміла говорити українською. і тепер мені кажуть, що в мене таки добра українська. 

- Ви під час нашого першого знайомства висловили здивування: як це, мовляв, цілий місяць перебувати на повному пансіоні в незнайомому місті і нічого не робити. Ви маєте тільки щотижня писати тексти. Зараз, бачу, читаєте «Московіду» і «Перверзію» Андруховича. Вперше? Як вам здається, що треба робити, щоб українці більше читали?
— Читати — це справді звичка, як мені здається. і щоб читання стало звичкою, потрібно його популяризувати, можливо, навіть на державному рівні. Пригадую, як я слухала лекцію про те, як це роблять у Європі. Є такі фургончики із книжками, вони їздять по невеличких містах і пропонують літературу. Або, наприклад, продають книжки на кожній станції метро і на вокзалах. Книжка є просто на очах — і людині хочеться купити. Коли людина читає одну, другу книжку, то їй потім хочеться ще і ще пірнати у цей світ. Читання справді збагачує людину. Думаю, що держава повинна підтримувати молодих письменників. От цей проект, у якому ми беремо участь, — «Станіславський феномен», як би було чудово, коли б нас було більше. і щоб такі проекти мало кожне місто. Це би був великий плюс для української літератури.

- Поговоримо про ті заходи із запланованих організаторами резиденції, котрі ви вже відбули в Івано-Франківську.
— Ми зустрічалися з Тарасом Прохаськом ( усміхається. — Авт.). Він провів нам дуже цікаву екскурсію Івано-Франківськом, розповідав історії різних будиночків, я багатьох слів не розуміла, особливо їх значення, але настрій... Потім вже поступово доходило. Після прогулянки запросив нас додому на вечерю, готував рибу. Були такі теплі розмови за келихом вина з Тарасом і його дружиною. Було настільки душевно. Завжди приємно проводити час з інтелігентною людиною, яка дуже багато знає і вміє цікаво розповідати. Це збагачує. На черзі у нас — зустріч і знайомство з Андруховичем (щасливо усміхається. — Авт.). Також ми гуляли з Галиною Петросаняк, вона теж проводила нам екскурсію, але іншими вуличками. Я ходила на зустріч івано-франківських каучсерферів. Цікаво було познайомитися з людьми, котрі в себе приймають людей з інших країн і їздять по Європі таким способом. А ще — це незабутнє — письменник і мій видавець Василь Карп’юк возив нас до справжньої повстанської криївки. Мені потім весь день було сумно. По дорозі ми заїхали на вуличку, де жив Олег Лишега, і відвідали його могилу. Було багато вражень — сильних і сумних. Я подумала про те, як ми вчили історію, як щось нам у школі розповідали про УПА, і це було наче так далеко, не справжнє, не наше. А тепер розумієш, що така сама сьогодні ситуація на сході, там наші хлопці також сидять у криївках XXI століття. і так оживає історія. Так розумієш, що історію треба знати. А ще — розуміти, що там, на сході, сьогодні відбувається.

- Рито, чи правда, що вашу книжку Василь Карп’юк, до котрого ви звернулися листом, у видавництві «Дискурсус» видав безплатно? 
— З першої книжки мені дали 50 авторських примірників. Я їх продавала і гроші переказувала на АТО. 
Це було як диво: у Києві мені трапився перелік українських видавництв, з ними був зворотній зв’язок. Здається, у якісь два я одразу надіслала текст із короткою передмовою. А пишучи до видавництва «Дискурсус», питала: «Доброго дня, а чи видаєте ви книжки?» Мені відповіли: звісно, і вислали прайс. Сума виявилася для мене на той час непідйомною, і я наважилась запитати, чи можливо за їхні кошти видати. На моє здивування, відповідь також була ствердною. А після того, як я вислала текст книжки «АТО. історії зі сходу на захід», здивувалася ще більше, бо Василь Карп’юк відповів: «Так, надрукуємо безплатно». Я навіть подумала, що, може, це жарт. Бо відбулося все так легко. Як справжнє диво. Адже уявляла цей процес інакше: я буду безконечно бігати за редактором і просити: «Прочитайте мій рукопис, будь ласка». А тут безплатно друкують, і ще й питає мене Василь: чи ви зможете поїздити на презентації містами України за наш рахунок? Так я вперше побувала у Львові і в інших гарних містах, і аж тоді повірила, що це насправді зі мною відбувається. 

- Ви кажете, що тільки звикаєте до слова «письменник», наразі легше погоджуєтеся на «прозаїк». Поговорімо про авторитети в нашій літературі. Ваші імена.
— Якщо чесно сказати, я тут так захопилася Андруховичем... Рік тому взяла було «Лексикон інтимних міст», але мусила відкласти, бо мені чомусь книжка не пішла. А «Московіаду» і «Перверзію» я сьогодні читаю від 5-ї ранку — і це так прекрасно: книжку відкладаєш, а її світ залишається з тобою. Я до того читала інтерв’ю з Андруховичем, дивилась його інтерв’ю по «Громадському ТБ». Для мене він зарекомендував себе як авторитетна і розумна людина, котру дуже приємно слухати. А своє знайомство з сучасною літературою я починала з Дереша, Карпиѕ Кого ще назвати? Мені ще дуже подобається «Чорний ворон» Шкляра. А от поезію не люблю.

- Отже, переходимо до прози. Я не читала вашої книжки, та з критики зрозуміла, що ви не аналізуєте причин, через які ваша мала батьківщина опинилася в стані такої кризи. Просто описуєте життєві історії. А коли все ж таки спробувати проаналізувати? Чому той край фактично зруйнований? У всіх сенсах.
— Справді, коли я написала книжку, то відразу зрозуміла, що треба буде писати продовження. Моя книжка — про винятки із правил, про тих людей, котрі, наприклад, перейшли на українську, котрих мучить сумління, котрі опираються. Один мій герой, приміром, переходить на бік української армії. Щоб змалювати більш-менш об’єктивну картину, треба написати, якими є правила, — про тих, котрі є так званими «ватниками», пояснити їхню точку зору. Ну, наприклад, чому ми із сусідами, котрим ми позичали цукор, пригощали один одного пасками, вже через півроку стали ворогами, бо вони — на боці ЛНР.

- То ви вже написали продовження «Історій АТО»?
— Так. Наприклад, там є історія про сепаратиста. Я намагаюся трохи описати його минуле: до того, як узяв до рук зброю, він працював на заводі, де не було жодних побутових умов, навіть душу, завод не фінансували, а його принижували, затримували зарплатню, вдома його чекала зла дружина. і єдиним виходом для нього було взяти пива і подивитися російські новини, де казали, що в Росії все добре, бо Путін навів порядок. Він не аналізує і вірить. і коли починаються оці події, думає, що нарешті в нього з’являється шанс — отримати порядок такий, як у Путіна. Але він бачить, що все не так просто, бо Україна — його ворог — приходить і заважає йому упіймати той шанс. і він бере до рук зброю і йде воювати на боці ЛНР. 
Таке зомбування відбувалося протягом  20-ти років... Бо навіть на обласному нашому телебаченні, по місцевих каналах ішли такі передачі, лейтмотивом яких було: українців як нації нема... Звісно, я розуміла, що це маячня, перемикала, але воно підсвідомо впливає.

- А яка ваша особиста історія в тому вже втраченому світі?
— Ми спершу все залишили в Луганську. Нині продали квартиру, щоправда, дуже дешево, і переїхали з мамою до Києва. Але ми дуже раді, бо коли там залишається житло, то ти хвилюєшся, чи не забрала його влада ЛНР, тому що ти зрадник, чи не розбомбили його? У моїй книжці про це все є: спочатку ти не знаєш, що буде завтра. Спершу я жила в приятельки, тоді тиждень — в інших друзів, потім ти розумієш, що не можеш у друзів жити вічно — потрібно щось шукати. А грошей, щоб винаймати квартиру, немає. і ти починаєш шукати допомоги у волонтерів. Телефоную, а вони кажуть приїздити до Луцька. Я там жодного разу не була. Поїхала. Приїхали ми із сином, бо мама ще чекала звільнення Луганська. У Луцьку так привітно до нас ставилися. Нам дали одну путівку, і я думаю: «Добре, що син матиме що їсти, а я за ним доїдатиму». Але нам насипали по дві великі порції. і я в ті миті згадувала, як мої подруги розповідали про бандерівців. 
Нас поселили на три тижні. Хвилювалася за маму, але вона така віддана роботі, що ходила туди, навіть коли вже по місту їздили «гради». Мама молилася в коридорі, але роботи не полишала. Бо прагматично вираховувала, що скоро матиме відпустку, якісь гроші, у щось ще вірила. Але в липні мусила вже втікати. Волонтери поселили нас на Волині в селі. Там таке повільне життя. Я була спершу в стресі. А коли оселилася в столиці, то, уявляєте, сумувала за тим селом. Потім нам просто дуже пощастило, бо звільнилася квартира в Києві і моя подруга нам її віддала. 
Ви питаєте про мою історію. Пам’ятаю, коли була Помаранчева революція, я в Києві жодного разу не була, та чомусь наша родина дивилася на всі події не тими очима, котрими дивилися всі в нас у Луганську. Ми підтримували команду Ющенка. Мені здається, це залежить від генів. Патріотизм передається генетично, адже на нашу родину не впливало ні російське ТБ, ні сусідське зомбування. і коли мене питали, чому я так хочу переїхати до Києва, не могла знайти чіткої відповіді. і аж коли поїхала вчитися, зрозуміла: Київ більше відповідає моєму внутрішньому світові. Я, коли переїхала, так багато для себе відкрила. Всі мої друзі на першому курсі були із Західної України. Я так раділа, що зможу розмовляти українською. Бо вдома тільки мріяла, щоб перейти на українську. Пам’ятаю, як я своєму другові казала: «О, що там в горах цікавого? На морі можна поплавати. А що робити в горах?». Але потім, коли побуваєш, відчуєш, яка там чудова енергетика, то вже хочеш повертатися. Знаєте, про що я от зараз подумала? Що такий проект, як «Станіславський феномен», треба було починати робити 20 років тому, то, може, не було б у нас сьогодні війни.

Газета Галичина